Аlfa Jazz Fest-2017 — далі буде

1
Share Button

Преамбула. Протягом майже тижня Львів приймав сьомий Аlfa Jazz Fest. Якщо наступного року форум відбудеться знову, то не виключено, що він матиме нову назву — «Леополіс джаз фест».

Ці можливі новаторства — результат зміни головного спонсора фестивалю. Ним, як відомо, є «Альфа-Банк Україна». Але після неабиякого тиску «Альфа-Банк» залишає пост титульного фінансового гаранта…

Підтримку фестивалю надавали ще три великі компанії. Виконавчий директор Наталія Горбачевська запевняє: упродовж семи років діяльності джазовий форум у Львові здобув такий високий статус, що за майбутнім фінансуванням діло не стане. Сподіваємося на краще.

Чучо Вальдес

Серед присутніх на нинішньому фестивалі, на відміну від торішнього, не було багатьох відомих українських політиків, які несподівано охолонули до джазу (з тільки їм зрозумілих причин). Світилися переважно виконавці української рок- і поп-сцени, які приїхали не так себе показати, як на інших подивитися: Джамала, С. Вакарчук, Фагот із ТНМК, продюсер В. Бебешко та інші. Говорячи словами О. Когана, «представники популярної музики з людським обличчям».

Формат проекту розширився до п’яти днів, на трьох головних сценах публіка почула 30 колективів. Понад 200 музикантів із 15 країн. За звання найкращого вуличного бенду змагалися ще близько 40 молодих вітчизняних груп. Переміг львівський ДикоBrass, на підтримку якого слухачі відправили 314 sms, а відтак хлопці виграли 25 тис. грн на придбання інструментів.

Шанувальники джазу на площі Ринок подивилися виставку робіт київського джазового фотохудожника Олега Ницка, який пішов із життя кілька місяців тому.

У шести переповнених клубах вирували нічні джазові тусовки. Дали серію майстер-класів західні джазові метри. Під егідою фестивалю зіграли футбольний матч на вшанування пам’яті львів’янина-динамівця Андрія Баля, на YouTube ішла високоякісна за картинкою і звуком пряма трансляція вечірніх концертів, кілька виступів на головній сцені записав французький телеканал Mezzo.

Цього року володарем статуетки й грошового призу ім. Едді Рознера став легендарний 76-річний уродженець Куби піаніст Чучо Вальдес.

Про головне. Відкрив фестиваль американський «білий» Gordon Goodwin’s Big Phat Band. Оркестрові 18 років, у ньому 18 музикантів. Своїми кумирами піаніст, саксофоніст, аранжувальник, диригент і бенд-лідер Гордон Гудвін називає Каунта Бейсі та Дюка Еллінгтона. Його команда нічим не поступається їхнім супероркестрам.

Звучали приголомшливо зіграно, ідеально інтонували розкішні багатоголосні вертикалі. Квартет флейт звалив із ніг дивовижною красою звука. Ансамблі труб, саксофонів, тромбонів, винахідливі соло й дуети демонстрували високу культуру виконання, даючи велике задоволення слухачам. Грали ліричні балади, живі гумористичні замальовки, знамениту Rhapsody in Blue Джорджа Гершвіна, популярну в пізнішій симфоджазовій версії і написану спочатку саме для фортепіано й джазового оркестру (в її укороченому варіанті соло на кларнеті зіграв Sal Lozano).

Буйка

Виконали «коронки» — присвяту барабанщику Бадді Річу, Jazz Police, діснеївські жарти. І на закуску американці потішили варіаціями на тему «Щедрика» М. Леонтовича (у них — Carol of the Bells), нашої різдвяної співанки, яка живе в США від часу гастролей 1922 року київського хору п/к Олександра Кошиця.

Співачка Буйка, яскрава представниця етно-ф’южн джазу з гарним хриплуватим голосом, убрана у вишукано фольклорному стилі, у Львові співала «зі схованок душі». Іспанська вокалістка африканського походження досить популярна. Вона поєднує у репертуарі стилістику різних народів: фламенко (співачка з Мальорки), африканські ритми, розлогі джазові імпровізації. Незвичайним є звучання квінтету, який їй акомпанує: гітара, бас, два кахони і тромбон — свіже, неординарне поєднання. У репертуарі — народні пісні, стандарти, авторські композиції. Не оминула співачка й популярної музики, виконавши кубинську пісню 1920-х Siboney.

Другий вечір видався світлим і свіжим. Галицький симфонічний оркестр малого складу (60 учасників) Inso-Lviv потужно підготувався до виступу. Оркестрові групи чудово зіграні, звук збалансований, не пролунало жодного кіксу міді. За «соліста» було ізраїльське тріо Авішая Коена з його авторською музикою. Звучали цікаво, вивірено, культурно.

Диригент-німець Крістіан Шуман зумів донести власне бачення матеріалу до підопічних, котрі відповіли ідеальним розумінням поставлених завдань.

Перші дві чисто оркестрові п’єси, на кшталт увертюри до концерту, були насичені відзвуками Р. Вагнера, Р. Шумана, імпресіоністів. Відому баладу Child is Born 2001 року зіграли тонко, м’яко. Коен багато співав (грає він краще, хоча багатьом подобається його вокальна щирість). Змінювалися іспанські, єврейські інтонації, поліритмія барабанщика й піаніста, численні постукування по корпусу контрабаса.

Прикінцевий феєричний номер із віртуозними соло лідера проекту — вокал, контрабас, акордові форте рояля, грім барабанщика й туті оркестру. На біс дві п’єси у форматі тріо. І найостанніша лірична бісівка — сум через неможливість щастя, що закінчується оптимістичним мажором, — хіт Nature Boy Нета Кінга Коула. Wow! Справили враження!

Активно, з напором грали «заслужені артисти електро-ф’южну» Yellowjackets, які цього року відзначають 40 літ від дня заснування. У складі — один із його фундаторів, 65-річний клавішник Рассел Ферранте, 64-річний саксофоніст Боб Мінцер (старше покоління), басист Дейн Елдерсон і барабанщик Вільям Кеннеді (теж не юнаки). Але всі вони, як і багато років тому, у відмінній творчій формі (міцне вино з роками тільки посилює букет). Грали без натяку на «легкість жанру», в чому були помічені у Києві кілька років тому, глибоко, з великим натхненням і грувом.

Для мене слабкою ланкою фестивалю виявилася американка Чайна Мозес, яка працює у Франції. Хоча на іншій сцені вона б виглядала, можливо, набагато переконливіше, міцніше, органічніше. Дуже багато говорила, мало співала. Голос невеликий, не імпровізує. Застосувала всі, які можна уявити, засоби для розцвічування виступу, починаючи від яскраво-рожевого короткого теплого балахона й високих чобіт (ніби співала у Мінусинську), сценки з пляшкою і келихом у руках, у якій зображувала п’яну даму, і закінчуючи малоцікавою музикою. Але публіці сподобалася: «На кожен товар є свій покупець».

Зате другий сет із Чучо Вальдесом справив ефект бомби. Піаніст — один із засновників легендарної кубинської групи Irаkere. Від часу кульмінації зіркової слави лауреата шести Grammy й трьох латинських Grammy музикант змінився тільки зовні. Чучо — 76. Він важковаговик, тихо говорить. Але щойно торкнеться клавіш, перетворюється на молодого артиста, сповненого сил, ідей, із досконалою технікою, прекрасним звуком і надзвичайною майстерністю. Грає доволі традиційно, але з великим індивідуальним шармом, кожна п’єса — виконавський шедевр. Зіграв композиції різних років, віртуозно, вправно вставляючи бахівські, шопенівські, моцартівські, бетховенівські хіти.

У понеділок без особливих злетів і втрат відспівав добре відомий українським слухачам баритон Грегорі Портер. У нашій країні років 10 тому він починав у супроводі скромних акомпаніаторів на чолі з вітчизняним басистом Аркадієм Овруцьким. Портер пішов уперед, номінувався на Grammy за кожен із чотирьох студійних альбомів, записаних в останні сім років, і, нарешті, дійшов до перемоги — він лауреат найпрестижнішої світової нагороди нинішнього року.

Та, чесно кажучи, християнсько-родинна тематика і музика не запалювали. Почав із жвавої On My Way To Harlem, у залі були шанувальники, які підспівували повтори. Не оминув свого хіта Liquid Spirit, титульної пісні однойменного альбому 2013-го. Відмінно підтримували партнери, що прикрашали композиції вигадливими імпровізаціями, особливо піаніст Чіп Кроуфорд.

Хербі Хенкок

Публіка, звичайно ж, чекала Хенкока. В антракті замість звичної Yamaha на сцену викотили спеціально доставлений італійський рояль Fazioli, ендорсером якого є американець.

Хенкок не грає на потребу публіки. Здобувши чотирнадцять Grammy, він робить те, що хоче. Почали просто, але щільно, ревінням авіамотора, накочуючи, піднімаючи самооцінку й посилюючи лібідо кожного в залі.

Слух продирався крізь непрості ладотональні й гармонічні нетрі, абсолютно природно нанизані на постійно мінливий метроритмічний каркас. Було надзвичайно цікаво, бо лідер та імениті колеги по квінтету грають складну, глибоку музику і роблять це з високою майстерністю.

Нині у зеніті — молодий дворазовий володар Grammy саксофоніст і клавішник Терас Мартін. Африканські вокальні репліки гітариста Ліонела Льоке і могутній електро-бас Джеймса Джинаса доповнювали тембрально. Вперше (для мене) заспівав і Хенкок. Славно вишивав ритмічні візерунки супербарабанщик Вінні Колайута, котрий уміє геть усе й зіграв за своє життя із багатьма суперзірками джазу, року й поп-сцени.

Протягом години виступ скоріше примикав до академічної нової музики, епізодично оголюючи «первинні статеві ознаки» джазу. Слухати було непросто, але ду-у-уже цікаво. Хенкок переміщався між роялем і синтезатором Korg Kronos.

Групові й сольні імпровізації буквально здіймалися хвилями симфонічного розвитку, активно перетворюючи первісне тематичне зерно, яке переставало займати слух, розчинялося серед потоку величезних 20–30-хвилинних імпровізаційних полігонів, іноді ледь уловлюючись вухом.

Під завісу з’явився «рояль у кущах» — Чік Коріа виніс лідерові вечора його знаменитий білий «гребінець» (клавіатуру на ремінці через плече), сів за рояль, і разом вони видали два старі добрі хіти — Сandaloupe Island і Chameleon. Уже з появою «Курчати» публіка радісно ревонула й протягом його втручання в сет Хенкока танцювала, плескала й нестримно раділа життю.

Паоло Фрезу (труба), Рішар Гальяно (акордеон)

Останній вечір був не менш прекрасним. На жаль, занедужав учасник тріо Mare Nostrum, шведський піаніст Ян Лундгрен. Італієць-трубач Паоло Фрезу й віртуоз кнопкового акордеона француз Рішар Гальяно, які залишилися вдвох, відпрацювали без втрат. Традиційно зіграли А. П“яццоллу (Oblivion, Libertango), власні композиції, «проспівали» барокову арію XVII століття для soprano і basso continuo. Солодко й ніжно імпровізували в дусі європейського лаунжу.

Завершив джазовий марафон зірковий квінтет — «електричний бенд» за участі Чіка Коріа, альт- і сопрано-саксофоніста Еріка Марієнталя, басиста Джона Патітуччі, гітариста-австралійця Френка Гамбале (автора хороших гітарних навчальних посібників) і барабанщика Дейва Векля.

Чік Коріа

При перших звуках з’ясувалося, що творчо всі п’ятеро дуже молоді, грають досить радикально, з потужністю танкової атаки, заряджаючи музику сучасною насиченою енергією. Просто пацани! Хоча кожен — джазова епоха, суперстар. Приголомшлива зіграність (у цьому проекті разом уже 30 років, записали вісім альбомів, об’їздили весь світ), взаєморозуміння, висока культура, комбінація всіх стилів — джазу, року, фанку, латини, академізму. Марієнталь – на перших ролях, захоплююче імпровізували інші. На початку і наприкінці сету володар 22-х Grammy традиційно зайнявся із залом сольфеджіо. Грали складну модальну гармонію, поліритмічно.

У композиції Alan Corday із кластерами у вступі, широкими фактурними пасажами рояля, репетиціями на одній клавіші зверху і в басах, гарним соло сопрано-саксофона публіка кілька разів робила спроби плесканням повернути квінтет до лона постійного розміру. Це не вдавалося: «Не такий простий Чік, як його малюють».

Codа. Безкоштовні сцени також жили напруженим життям. Особливо відзначився вокальний секстет ManSound. Він дав старт фестивалю о 15 годині 23 червня на площі Ринок. Ближче до кінця виступу небо спохмурніло, пішов сильний дощ, спалахнули страхітливі блискавки і пролунав приголомшуючий грім. Почала здавати апаратура, але мужні кияни не покинули свій відповідальний пост і доспівали програму, попри могутні пориви вітру, вивернуті парасольки і зламані гілки дерев. Частина публіки розбіглась, але вірні прихильники не полишили своїх місць під уперше встановленим над майданом навісом і хоробро дослухали концерт.

P. S. Звичайно, музика — явище глибоко суб’єктивне і як творчий продукт, і як об’єкт сприйняття. Тому, не претендуючи на істину в останній інстанції, поділюся власним рейтингом, складеним у результаті прослуховування 10-ти зіркових колективів, що грали на сцені імені Едді Рознера…

Називаю у порядку зростання: Чайна Мозес, Буйка, Грегорі Портер, Авішай Коен і Inso-Lviv Orchestra, Mare Nostrum, Gordon Goodwin’s Big Phat Band, Yellowjackets, Чучо Вальдес, The Chick Corea Electric Band і Хербі Хенкок.

Взаємний зустрічний рух джазу й академічної музики розпочався із моменту його народження. Перші гастролі на початку ХХ століття негритянських бендів викликали бурхливе захоплення молодим музичним напрямом європейських (і американських, звісно) серйозних композиторів — К. Дебюссі, Е. Саті, М. Равеля, І. Стравінського, Д. Шостаковича, С. Прокоф’єва, Дж. Гершвіна та інших. Водночас негритянські музиканти, які на той час грали виключно «на слух», опановували нотну грамоту, і сьогодні немає джазмена, який не володіє нею. Тепер джазу системно, за розробленими методиками навчають на відповідних факультетах більшості американських і європейських музичних вишів.

Поглиблення процесу залучення академічної музики в джазові орбіти нині очевидне. І це не може не тішити. Сучасна музика — конгломерат національних і стильових засобів усіх регіонів і епох. Ніщо не виникає на порожньому місці й ніщо не зникає без сліду. Амінь.

Ольга КІЗЛОВА

Фото Володимира ОСИПЕНКА

Share Button