Балнур Кидирбек: сучасне музичної культури Казахстану

0
Share Button

За останні півроку намітилися позитивні зрушення у справі відродження, здавалось, уже назавжди втрачених після розпаду радянської держави взаємовідносин у сфері культури між країнами – колишніми соцреспубліками: делегація українських музикантів побувала в Азербайджані у рамках «Днів культури України в Азербайджані», «Київська камерата» відвідала Вірменію, взявши участь у «Днях культури України у Вірменії». Вважатимемо це хорошим стартом для перспективи налагодження перерваних міжнаціональних контактів. Але поки що процес має украй нестабільний характер поодиноких акцій. Тож доводиться констатувати невтішний факт: за двадцять років незалежності ми так і не змогли розірвати «магічне коло» культурної ізоляції. Тому приїзд в Україну композиторів із Казахстану й імпреза в Національній спілці композиторів, проведена «Київською камератою» (диригенти – Валерій Матюхін і Олег Маринченко) в циклі «Нова музика в Україні» («Нова музика Z України») під кураторством Володимира Рунчака з творів Актоти Раїмкулова, Артика Токсамбаєва, Балнур Кидирбек, Бахтіяра Аманжола, Бейбута Дальденбая, Хабібули Сетекова, Володимира Стрегоцького-Пака, Аліби Мамбетова-Жубанова, сприймалися, як культурний прорив.

До речі, нещодавно композитори Балнур Кидирбек і Артик Токсамбаєв, а також квінтет духових інструментів Державної філармонії Казахстану були гостями одеського фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики». Звучали твори казахських та українських митців. Це ще раз засвідчило взаємний інтерес до музичних культур обох країн і, на наш погляд, значно актуалізувало тематику розмови, яку вдалося провести з представницею мистецтва Казахстану, головою Спілки композиторів Балнур Кидирбек

 

– Пані Балнур, як ваша держава переживала розпад Союзу в культурному сенсі?

– Не знаю, що відбувалося в інших республіках, але ми протягом п’ятнадцяти років перебували в депресії. Як молода держава, Казахстан у першу чергу налагоджував економіку, а культурі не приділяли жодної уваги. У законодавстві навіть не було передбачено фінансування нашої галузі. Коли ухвалювали бюджетний кодекс, то прописали розподіл коштів на розвиток охорони здоров’я й освіти з короткою приміткою про те, що також підтримають культуру. Особисто мене таке формулювання вкрай роздратувало, оскільки підтримувати можна тільки штани. Охорона здоров’я – це наше сьогодні, освіта – це наше завтра, а культура – це наше майбутнє. І для того, щоб культурне завтра й післязавтра відбулося, у нього треба вкладати гроші вже сьогодні, а не забувати про цю сферу життя. Лише в останні п’ять років держава поступово стала повертатися до нас обличчям.

– Сферу культури почали фінансувати?

– Про нас просто згадали. Зараз виникло багато музичних колективів, інших організацій, які нормально фінансуються. Однак наші чиновники поки не розуміють значення творчої гілки музичного мистецтва – композиторів. Сьогоднішніх митців не стане, а хто буде завтра?

– Але може насправді не все так драматично? На зміну вам, мабуть, підростають молоді композитори?

– За двадцять років незалежності виросла ціла генерація розумних дітей, які блискуче розбираються в комп’ютерах та іншій техніці. Однак молодь зовсім не орієнтується у питаннях національної культури, у тому числі й музики, вона відірвана від національних коренів. Йдеться не про спів з домброю й гру на кобизі, а саме музику класичного, академічного спрямування. На превеликий жаль, у нинішнього підростаючого покоління майбутніх музикантів і композиторів зовсім немає слухацьких традицій. Юнаки й дівчата звикли розважатися, витрачати гроші на задоволення, проводити вільний час у суші-барах і дискотеках, не обтяжуючись походом на серйозний концерт.

– У нас так само. Музикант – професія зараз непопулярна, що цілком зрозуміло: культуру мало фінансують, її розвит­ком, за великим рахунком, не дуже то й переймаються, а навчатися потрібно років двадцять (музична школа – училище – консерваторія), щоб потім не знати, куди подітися – де працювати. Тому батьки намагаються зорієнтувати дітей на «престижніші» спеціальності…

kydyrbek_2
Валерій Матюхін і Балнур Кидирбек

– Це зрозуміло, але від усвідомлення того нікому не легше. На момент розпаду радянської держави Спілка композиторів Казахстану налічувала 106 членів. Із них 47 уже пішли з життя, а 35 – емігрували за кордон. Зараз із того складу лишилися в основному люди мого покоління, тобто здебільшого 50-річні. Наша молодь йде вчитися переважно на юристів і економістів. У пошані точні й інженерні науки. Музична сфера взагалі стала непотрібною. Так природним шляхом виник розрив між поколіннями. Це жахливо.

– Але консерваторська молодь все одно на щось-таки орієнтується – на традицію, творчість представників вашої генерації або авангард, електроніку?

– Рівень музичної освіти у нас надзвичайно впав. Композитори-початківці поринули в комп’ютерні технології, забуваючи, що комп’ютер – це одне, а живий оркестр – зовсім інше. Його потрібно вивчати, знати структуру й закономірності звучання. Тромбони в комп’ютерному варіанті можуть грати хоч у третій октаві, а насправді у кожного інструмента є свій діапазон, ресурсні можливості й позиції, про що молоді автори взагалі не мають уявлення.

– Загальне безкультур’я – це свого роду позначка часу. Можливо, усе духов­не, високе, серйозне, придушив культ попси, що не вимагає напруження інтелекту. Але така ситуація зараз скрізь, тож Казахстан – не виняток із правила…

– Засилля самодіяльності – страшна проблема сучасної культури. Причому ця самодіяльність зовсім інша, ніж та, яку ми знали при Радянському Союзі. Тоді основ­ну роль у розвитку самодіяльного мистецтва покладали на людей робочих професій – механізаторів, доярок, трактористів. У вільний час вони займалися творчістю, доводячи таким чином думку про те, що не хлібом єдиним жива людина. У той період це всіляко підтримувалося керівництвом країни, фінансувалося, – одним словом, віталося.

Нині культивується самодіяльність іншого характеру. За перші п’ятнадцять років незалежності правителі Казахстану просто забули про класичну, академічну культуру. В умовах суцільного суспільного хаосу утворився клас багатіїв із повними кишенями грошей, у яких враз заспівали дружини, дочки та й вони самі. Муркотять якісь нехитрі, украй нудотні мелодії в примітивному аранжуванні, вдаючи із себе мегазірок. Але Спілка композиторів Казахстану вже оголосила війну цим «самопалам».

– А що, був якийсь привід до такого протистояння?

– Один з іменитих «самопалів», який за двадцять років культурної анархії набрав собі купу різних звань і регалій, попався на плагіаті. Причому, він примудрився вкрасти пісні одразу в двох авторів. Потім на тому самому зловили ще одного, так само «іменитого» і «прославленого». Вони, напевно, гадали, що безлад зберігатиметься ще дуже довго. Раніше до думки профе­сіоналів ніхто не дослухався. А тепер перед Спілкою композиторів Казахстану постало завдання вказати цим двом на їхнє справжнє місце. Ми виступили в ролі експертів. Ось так і вийшло, що Спілка вплуталась у війну.

– Тобто піар пішов на користь – до Спілки виник інтерес із боку громадськості?

– Зараз усі інформаційні джерела обговорюють цю проблему в очікуванні, чим завершиться боротьба між фахівцями й свавіллям аматорів. Є й опозиційні сили, як-от жовта преса. Спілка композиторів стала однією з найпопулярніших неурядових організацій.

– Після розпаду Союзу в розвитку української музики спостерігався серйозний крен убік культивації авангарду. Ми, мабуть, іще досі рефлексуємо в авангарді й поставангарді. А як щодо цього у Казахстані?

– Бувало, після візитів на «Варшавську осінь» у мене залишалося враження, що або я пишу музику не таку, як треба, або неправильно розумію музичну ситуацію. Наше композиторське покоління спиралося на міцну радянську школу, й авангард у «чистому» вигляді в нас не прижився.

– Тобто традиції радянської школи завадили процесові адаптації авангарду?

– Ми завжди міцно стояли на позиції доступності й зрозумілості музики широкому колу слухачів. У нас свого часу був один оркестр казахських народних інструментів, а це – дітище саме радянської культури, і в кожній республіці такі оркестри існували. Я вважаю, що то була велика культура, хоча наші викладачі-професори з іронією ставилися до галузі народного виконавства. Я ще в студентські роки не поділяла тих поглядів. Будь-який оркестр, у тому числі народних інструментів, – це чималий колектив, котрий здатний озвучити найрізноманітніші твори. Питання лише в тому, яку саме музику пишуть композитори.kydyrbek_1

– До речі, в Україні оркестри народних інструментів дещо обділені увагою з боку композиторів…

– Спілкуючись з українськими колегами, я відчула в декого певне презирство до народного оркестру, що мені видається необґрунтованим. Упродовж останніх двадцяти років виконавську галузь у Казахстані суттєво підтримує держава. Створено сімнадцять оркестрів – практично в кожному обласному центрі. Це серйозна база для того, щоб працювати. Ми пишемо музику для цих оркестрів, причому різної складності, й слухачі чудово сприймають наші твори. До речі, у симфонічному варіанті вони не справляли б такого враження.

– А чому, як Ви гадаєте?

– Думаю, через те, що інтонації, звуки народних інструментів «сидять» глибоко в душі кожної людини. Слухач сприймає музику за тембровим обарвленням. Тому саме така музика одразу стає рідною й близькою.

– Ваші композитори навіть симфонії пишуть для оркестру народних інструментів?

– Симфонії, звичайно, ні, але увертюри, кантати з хором – вельми часто. Тому я б порекомендувала українським колегам придивитися до народного оркестру. Причому ставитися до нього слід, як до симфонічного, – компонувати музику за тими самими оркестровими принципами й законами. Знаєте, я першою з казахських композиторів своєї генерації почала на зорі 1990-х складати твори для народного оркестру й власним прикладом довела, що для нього можна писати і кластерну, і сонорну, й алеаторичну музику. Завдяки тому, що мої колеги також звернули увагу на народні оркестри і стали розширювати їхній репертуар, професійна майстерність цих колективів теж зросла.

– Зрозуміло, що сьогодні в Казахстані оркестри народних інструментів – найпрогресивніша виконавська індустрія. А як щодо інших – симфонічних, камерних, духових, естрадно-симфонічних колективів?

– Наші композитори пишуть різнопланову музику для всіх згаданих складів.

– Якщо у вашій країні такий серйозний акцент робиться на оркестр народних інструментів, то, напевно, велику увагу відведено й фольклору?

– Фольклор вивчають, здійснюють обробки казахських народних пісень. Ясна річ, цей шар національної культури треба зберігати. Але сучасні композитори все-таки більшою мірою воліють складати оригінальну авторську музику.

– Ви кажете, що держава останнім часом звернула увагу на Спілку композиторів Казахстану. Тож, виходить, усе налагоджується?

– Так, але проблем залишається ще дуже багато. Зараз досить непогано підтримується виконавська галузь мистецтва, та немає системи державних замовлень, яка завжди існувала. У нас її зруйновано, – в усьому спостерігається політика крайнощів. От і цензуру скасували, але хіба це правильно? Чомусь прийнято вважати, що цензура – це обов’язково комуністичне ідеологічне «сито». Я втомилася повторювати: саме тому, що в нас зараз відсутня будь-яка цензура, ми й маємо розгул безвідповідальності, безкультур’я. Через відсутність художніх рад, які вимагали дотримання певних критеріїв якості мистецького продукту, процвітають анархія, нехлюйство, недбалість, халтура. Хто має гроші, той і заправляє в культурі. Але такий стан речей є принизливим.

– У Казахстані існує меценатство?

– Ні. Олігархи вкладають гроші в поп-зірок. Можуть запросити Елтона Джона, заплативши йому за виступ таку суму, на яку ми всією Спілкою композиторів Казахстану могли би безбідно існувати приблизно десять років і провести сотню класних концертів.

– Чи рівномірна з територіальної точки зору культурна ситуація у Казахстані в цілому? Головні події сфокусовано в столиці чи периферія теж бере участь у загальному культурному процесі? Ставлю таке запитання, оскільки в нас, на жаль, периферія здебільшого перебуває у стані летаргії…

У нас так само. Периферія дійсно спить. Ситуації у багатьох аспектах розвитку в обох країнах подібні, з тією тільки різницею, що у вас населення учетверо більше, ніж у Казахстані. Якщо наша Спілка композиторів налічує десь 115 членів, то ваша – понад 450.

– Два рази на рік у Києві проходять великі фестивалі сучасної музики. Є фестивалі й в інших містах. Але решту часу твори українських композиторів виконуються спорадично. А як поставлено пропаганду сучасної казахської музики?

– Чотири роки тому в нас узагалі не було фестивалів. Зараз Міністерство культури відродило систему державного замовлення неурядовим організаціям. За законом про суспільні об’єднання ми прирівняні до спілок інвалідів, аматорів садівництва й квітникарства, кінологів тощо. Для того, щоб провести фестиваль, ми повинні виграти конкурс серед інших інституцій. Ясна річ, що кошти виділяються нестабільно й у різний час. Тому поки в нас немає регулярних фестивалів, але один на рік усе-таки провести вдається.

– Цьогорічний уже відбувся?

– Так, фестиваль «Майори, мій бірюзовий прапоре» присвячувався 20-річчю незалежності Казахстану. Виконувалися твори сучасних казахських композиторів. Торік нам виділили кошти на фестиваль із назвою «Спадкоємний зв’язок поколінь». У його рамках відсвяткували 70-річчя нашої організації. Лунали концерти з опусів усіх митців, які були членами Спілки композиторів Казахстану з 1939 року! Кожен був представлений своїм найвідомішим хітом. У цілому нам поки що доводиться підлаштовуватися під державну політику. Тому ми не маємо таких стабільних фестивалів, які є в Україні. Але, гадаю, що згодом ми й до цього прийдемо.

– Чи розвивається сучасний музичний театр? Що звучить у концертних залах?

– Щодо наших керівників оперних театрів і філармоній, то в мене складається враження, що їхня освіта закінчилася XIX століттям – Бородіним, Чайковським тощо…

– А Шостакович, Прокоф’єв, Стравінський?

– Та яке там! Якщо їхня музика пролунає в якомусь концерті, то це просто здорово. Я вже не кажу про Бріттена, Орфа, Хіндеміта й інших метрів минулого сторіччя. Наші національні композитори минулого й сучасності начисто забуті. Якщо ставлять оперу, то обов’язково або Верді, або Пуччіні. Якщо балет, то «Лебедине озеро», «Корсар», «Жізель»… У Казахстані три оперних театри, але відрізняються вони один від іншого хіба що розмірами приміщення. Репертуар же – однаковий і незмінний: «Кармен», «Аїда», обов’язково «Травіата» і «Євгеній Онєгін». От такий набір.

– Ваші композитори пишуть багато різножанрової музики. Виходить, вона затребувана слухацькою аудиторією?

– Я не можу ображатися на слухачів, оскільки до них не доходить музична інформація. У рамках фестивалів ми організовуємо виїзні концерти в районні центри. Парадокс, але чим далі ми просуваємося вглиб країни, тим краще сприймають музику сучасних композиторів. У кожному нашому обласному центрі є оркестр народних інструментів. Їм ми висилаємо партитури для розучування. Так і пропагуємо музику сучасних композиторів. Узагалі сучасну музику слухацька аудиторія сприймає із великим ентузіазмом і зацікавленістю. Нашій національній культурі не вистачає елементарної реклами.

– Ви написали оперу-балет. Вона побачила світло рампи?

– Так, мені пощастило.

– В Україні опери й балети сучасних композиторів, на жаль, ставлять дуже мало…

– У нас аналогічна ситуація. Керівництво знімає з репертуару навіть існуючі вистави сучасних авторів, мотивуючи це тим, що на них ніхто не ходить. Насправді ж самі чиновники із презирством ставляться до власних національних композиторів. Донині ми живемо за прислів’ям, згідно з яким немає пророків у своїй батьківщині.

– Як же Вам вдалося поставити спектакль?

– Розумієте, мій твір – опера-балет. У ньому барвистість сюжету передається засобами балету, а драматургічна лінія – через оперний жанр. Режисерське рішення вийшло досить цікавим: як дійство з двох світів – реального і позамежного, віртуального. Були введені елементи драматичного спектаклю. Мені, як композиторові, такий режисерський код навіть на думку не спадав. На виставу ходять, вона і досі в репертуарі. Але, мушу констатувати: в цілому ставлення театру до сучасних авторів досить пакосне.

– У чому це виражається?

– Керівництво зневажливо ставиться до сучасних постановок. Директор театру любить «Жізель», тому завжди віддасть перевагу цій виставі перед сучасною. Був навіть цікавий випадок, пов’язаний зі з’їздом суддів Казахстану. Верховний суддя звернувся до театру з проханням показати їм замість гала-концерту з його збірною «солянкою» мій твір – оперу-балет на дві дії. Але директор не пішов на поступки. Замість мого балету учасники з’їзду переглянули якийсь хрестоматійний спектакль. Уже розпочалося друге десятиріччя XXI століття, а ми усе ще живемо продукцією композиторів позаминулого.

– На жаль, подібна картина щодо музично-театральних постановок спостерігається і в Україні: панує заїжджений репертуар. Але, гадаю, що й зміна керівництва установ – не вихід зі становища. Напевно, потрібно, щоб зріс рівень освіченості й культури населення в цілому і, як наслідок, кураторів теат­ральних інституцій, щоб у директорів кардинально змінився погляд на політику мистецтва в цілому…

konczal
Центральний концертний зал в Астані

– Не знаю як у вас, а в Казахстані непогано було би познімати з посад директорів усіх музичних інституцій, тому що їхня зневага до національного мистецтва просто вбиває. За останні п’ять років наші композитори написали сімнадцять балетів. Це величезний крок уперед. Для порівняння: за сімдесят років існування Спілки композиторів Казахстану було створено усього 32 твори цього жанру. Але ніхто їх не хоче ставити! Водночас за цей період наші три театри безліч разів показали публіці «Корсара», «Баядерку», не кажучи вже про «Лебедине озеро».

– Можливо, пора критикам втрутитися в ситуацію?

– Музикознавці – окрема проблема, оскільки в нас немає ні фахових критиків, ні лекторів, ні науковців, які б займалися сучасною музикою. Мистецтво у Казахстані пропагують здебільшого журналісти. Отже, спілка повинна дякувати насамперед їм. Музикознавці, як клас, немов вимерли. Іноді трапляється, що хтось напише псевдопрацю про варіативність у творчості Шуберта або щось на кшталт того. Але такі методичні посібники придатні хіба що для кафедр консерваторії. Спілка композиторів – це ж не філія інституту культури й мистецтва. Постійно закликаю музикознавців писати про сучасну музику, та все марно.

– Хочеться ще спитати про культурні зв’язки Казахстану з колишніми республіками Союзу?

– Європа від нас далеко. Тож ми вирішили тісніше контактувати з близькими «родичами», – три-чотири роки тому потихеньку стали шукати один одного. Більш-менш нормальний стан музичної культури спостерігається в Азербайджані. В інших колишніх республіках ситуація приблизно однакова: видатні метри вже пішли з життя, а музиканти середнього покоління емігрували. Зараз у багатьох країнах СНД становище набагато гірше, ніж в Україні й у нас. Маю на увазі, зокрема, Узбеки­стан, Киргизію, Таджикистан, Туркменію. Не знаю щодо Прибалтики. Нам їхня сучасна культура невідома, та й територіально вони від нас далеченько.

– А з Росією не намагалися творчо співпрацювати?

– Із центром Росії нам поки не вдається встановити зв’язок. Але ми налагоджуємо контакти з Татарстаном, Астраханською, Новосибірською організаціями, тобто з окремими структурними інституціями Спілки композиторів Росії.

– Казахстан часто відвідують зарубіжні гастролери?

– Академічні колективи до нас не приїжджають, а от поп-зірок буває безліч.

– Ви, як голова Спілки, плануєте долати таку культурну ізоляцію?

– Звичайно. От цього року я вмовила нашого міністра культури організувати обмінні концерти з Татарстаном: спочатку вони до нас, а потім – ми до них. Тепер ми завітали до вас і надалі з відповідним візитом очікуватимемо українських композиторів у себе…

Наш міністр культури в цілому з розумінням ставиться до таких речей. Напевно, до подібної лояльності у поглядах на музичну культуру спричинилася ситуація, пов’язана із його торішнім візитом до Ізраїлю. Там йому розповіли про незабутнє враження, яке справила музика сучасних казахських композиторів на ізраїльських слухачів. Для нього це було справжнім одкровенням…

– В Ізраїлі давали концерт із творів казахських композиторів?

– Так! Виконавцем був місцевий симфонічний оркестр. Ізраїльські меломани до того не мали жодного уявлення про нашу музику. Вони, мабуть, вважали, що ми дотепер тільки на верблюдах і їздимо. І раптом почули композиції високого професійного рівня й технічної складності.

– Отже, Казахстан потихеньку виходить із культурного ступору, держава згадала про національну культуру… Можливо, усе поступово й налагодиться?

– Я сповнена надій і оптимізму. Наші візити в Україну дадуть імпульси до подальших пошуків форм співпраці. Композитор творчо зростає лише тоді, коли чує власну музику і твори своїх колег. Обмежуватися національним інтонаційним словником не варто. Потрібно відродити дружні відносини. Я слухала багато музики німецьких, французьких композиторів і вважаю, що у світовій музичній практиці пострадянська школа і зараз – у першій десятці.

Анна ЛУНІНА

 

Друковану версію читайте в журналі «Музика». – 2012. – №3. – С.48 – 51.

Share Button