Інтерв’ю з дипломантом і учасником багатьох престижних джазових фестивалів, музикантом, композитором і педагогом
– Станіславе Миколайовичу! В історії київського джазу ви зіграли дуже важливу й значиму роль. Що таке, на вашу думку, джаз?
– Джаз – це мистецтво найвищого класу, і однозначно відповісти на це запитання дуже непросто. Джаз зародився в Америці, коли чорношкірі раби, працюючи на плантаціях, перегукувалися між собою. Тому вони – найкращі та найяскравіші представники цього мистецтва. Але коли підключилися білі мешканці Америки, це вже був джаз серйозніший. У ньому з’явилися елементи класичної музики, адже білі джазмені майже всі мали музичну освіту. На жаль, у Європу, зокрема й в Україну, джаз дійшов набагато пізніше, тому таких джазменів, як американці, у нас, якщо чесно говорити, не було.
– Розкажіть про свої перші кроки в музиці.
– Народився я в Харкові й до 18 років мене виховували дідусь і бабуся по лінії батька. І найперші уроки гри на гітарі я отримав від бабусі Ганни Михайлівни. Окрім гітари, у нас іще були мандоліна й скрипка, але ці музичні інструменти мене не дуже зацікавили. А от гітару я полюбив і навіть почав підбирати на ній якісь мелодії. Тобто першим моїм викладачем була бабуся. А вже справжнім учителем став прекрасний музикант і педагог Костянтин Михайлович Смага. Завдяки йому я пройшов велику школу класичної гри на гітарі.
– А коли прийшли в джаз?
– Уже в Києві, у 1956 році. На той час я добре грав на гітарі й поступив в оркестр клубу МВС, яким керував Михайло Медко. Тоді з цим колективом ще виступали Юрій Тимошенко і Юхим Березін, відомі в народі, як Тарапунька і Штепсель. Часто навідувався в оркестр блискучий трубач Микола Кормушин, він грав не гірше американців. І взагалі музиканти у нас були дуже хороші.
Трохи пізніше мене запросили на роботу до філармонії, в оркестр під керуванням Пилипа Бриля. Тоді ж у колектив прийшов співак Микола Щукін. До цього він співав у ресторанах міста Риги, його там почув Олександр Еткін і привіз до Києва. Глядачі приймали Щукіна просто чудово.
У 1960 році від Укрконцерту з оркестром під керуванням Василя Лисиці з програмою «Везли естраду на декаду» ми виступали на декаді в Москві. Концерти наші пройшли блискуче. Пам’ятаю, на прийомі в Кремлі за столом із нами сидів Микита Хрущов – тодішній глава країни. До нього підсів Юрій Тимошенко і почав щось жваво розповідати. Юхим Березін, сидячи навпроти, побачив це і говорить: «Юра, відірвися від вуха». Усі засміялися й Хрущов теж. Він виявився дуже компанійським чоловіком із почуттям гумору. Нас попередили, щоб ми не вживали спиртного, але ми і випивали, звичайно, в міру, і їли, тому що стіл був розкішний.
– Потім була поїздка в Ленінград?
– Так. І там ми потрапили на виступ оркестру Йосипа Вайнштейна. Колектив у нього був прекрасний. Вони грали справжню фірмову джазову музику. Познайомилися також з Ігорем Петренком і запросили його в Київ очолити наш оркестр. І з 1961 до 1964 року він керував колективом, який отримав назву джаз-оркестр «Дніпро». Далі так склалися обставини, що Петренко змушений був піти. Я Ігоря любив і поважав, де він зараз, чесно кажучи, – не знаю. Після Петренка оркестром диригував Гіві Гачечиладзе.
Щоправда, спочатку дирекції не сподобалося його прізвище й Гіві запропонували перейти на прізвище дружини – Голенко. Він було погодився, та зрештою категорично відмовився, мотивуючи це тим, що грузин не може бути Голенком. Він пропрацював з оркестром рік, а після нього деякий час оркестр перебував під крилом Євгена Дергунова.
– Чи можна сказати, що справжній джаз у Києві з’явився з оркестром «Дніпро»?
– Абсолютно точно. До того просто були спроби грати джаз. По-справжньому джаз заявив про себе в Києві 1961 року з появою Ігоря Петренка. З 1964 до 1966-го я зібрав колектив джазових музикантів, ми грали в готелі «Дніпро». Виконували тільки джаз.
Потім я пішов працювати в оркестр цирку, до Василя Петруся. До цього мене туди кілька разів запрошували грати, коли приїздили на гастролі Юрій Нікулін із Михайлом Шульгіним. Під час їхніх реприз ми грали джазову музику, вони були дуже задоволені, Нікулін завжди дякував мені. А 1980 року я потрапив у Державний духовий оркестр України під керівництвом Василя Охріменка. Знову ж, прекрасний колектив із блискучими музикантами. До речі, з деякими музикантами я не раз виступав у джазовій «Музичній вітальні», яку ви проводили.
– Окрім виконавської, ви займалися ще й педагогічною діяльністю?
– На естрадно-джазовому відділенні Київського музичного училища імені Рейнгольда Глієра я почав працювати в 1982-му. Загалом викладав там 32 роки. П’ять моїх учнів стали лауреатами різних престижних конкурсів. Це Валерій Кошман, Станіслав Мороз, Сергій Сметанін, Сергій Казанцев і Віктор Лозинський. Може замало за стільки років роботи, але вони гідні хлопці. А крім педагогічної діяльності, я писав музику, написав книгу «Гітара від блюзу до джаз-року», а також брав участь у виданні нот популярних джазових п’єс.
– Що б ви побажали музикантам, які хочуть присвятити себе джазу?
– По-перше, треба мати для цього дані, щоб не витрачати час даремно. Насамперед має бути композиторське мислення. Без цього музикант не зможе імпровізувати, а джазу без імпровізації не існує. Ну, а для того, щоб отримувати ці знання, слід підготуватися. Наприклад, отримати класичну освіту. Саме класика повинна надихнути музиканта-імпровізатора на певне музичне мислення. Тоді з нього може вийти джазмен. І друге: важлива посидючість. Якщо не виходить якась музична фраза, потрібно з ранку до вечора репетирувати, шукати нові прийоми, ефекти. Якщо цих рис немає, то раджу шукати іншу професію.
– Дякую за цікаве інтерв’ю, яке відображає певні сторінки розвитку джазового руху в Україні. Особливо це важливо для молодого покоління. Від Національної всеукраїнської музичної спілки, членом якої я є, щиро вітаю із ювілеєм і зичу вам здоров’я та благополуччя!
Андрій ШЕЛОМЕНЦЕВ
