Квітень… «Рідний» місяць для видатної композиторки та прекрасної людини Ганни Гаврилець, адже 11 квітня – день її народження. Чесноти мисткині особливо й розписувати не треба. У сучасному музичному середовищі України її ім’я добре відоме. Ось уже три роки Ганни Олексіївни немає з нами. Однак ця дата у річному календарі все одно буде пов’язана з нею невидимою, трансцендентною ниткою доти, доки згадуватимуть про цю постать ті, які знали її особисто. Саме їхні спомини можуть нині сформувати своєрідний оберіг пам’яті мисткині, котрий допоможе майбутнім поколінням довідуватися про неї не лише через музику, творчість…
Є пам’ять суб’єктивно-особиста, яка капсулюється у свідомості рідних і близьких, а також друзів, колег, приятелів, тобто всіх тих, хто перетинався на життєвій стежці з людиною, що пішла в надреальний, ірраціональний вимір. Існує кейс і «колективної» пам’яті про особистість. І це пам’ять поколінь – теперішнього та наступних. Але є ще різновид пам’яті – так, скажімо, «комунікативної».
Саме він акумулюється у різних інформаційно-медійних носіях: текстових матеріалах (статтях, книгах, дослідженнях) і різножанрових візуальних контентах – документальних фільмах, телепередачах, відеозйомках тощо. Ці «бокси» у певному сенсі можна вважати архівами, сховищами даних про індивіда, однак водночас вони є і медіаторами-комунікаторами. Адже саме через них децентралізованими мультишаровими шляхами поширюються на теренах сучасного соціального хронотопу, та й за лінійним вектором, тобто від покоління до покоління, відомості про людину.
Нова стаття якраз і є одним із таких «інформаційних депо», яким поповниться портрет мисткині. Тому що в ній висвітиться образ Ганни Гаврилець із нового ракурсу, – про неї розповість її рідна сестра, відома композиторка Богдана Фроляк.
Нещодавно я написала серію статей про Ганну Олексіївну. Вони вийшли вже після її кончини та відображені на сторінках Українського інтернет-журналу «Музика»: «Про Ганну Гаврилець без пафосу і зайвих слів» (1 червня 2022 року), «Ганна Гаврилець – ностальгійні спогади, авторське самоспоглядання і коментарі-рефлексії» (20 листопада 2023 року), «Останнє інтерв’ю з Ганною Гаврилець» (27 квітня 2024 року). В них подаються біографічна картограма композиторки та характеристика її різножанрової творчості через дискурси й бесіди.
Додам сюди також дві статті, в яких через розмову з Ганною Гаврилець розкриваються не тільки постать її Вчителя – українського композитора і теоретика Володимира Флиса, а й сутність характеру і світобачення самої мисткині. Йдеться про матеріали «Володимир Флис – 100 років! Вербальний портрет вустами Ганни Гаврилець» (23 березня 2024 року) і «Володимир Флис – 100-літній ювіляр! Спогади і буттєво-філософські рефлексії композиторки Ганни Гаврилець» (29 травня 2024 року).
Назву ще авторську рецензію «“Ганна Гаврилець. Хорові твори” – презентація унікальної хорової збірки» (7 квітня 2024 року), присвячену фоліанту «Ганна Гаврилець. Хорові твори». Видання побачило світ у 2024 році завдяки художньому керівнику Камерного хору «Київ», знаному хормейстеру Миколі Гобдичу, який виступив ініціатором, натхненником, редактором нотних текстів і упорядником. Унікальність збірки полягає у тому, що в ній подано майже всі хорові твори композиторки. Вагомим додатком до хорових партитур стала моя велика багаточастинна розвідка, в якій розкривається життєвий шлях мисткині й дається повноформатна, цілісна характеристика її хорової спадщини.
Коли послідовно пишеться ряд матеріалів про творчу особистість, то виникає ілюзія певної завершеності, вичерпаності теми. Проте спливає якийсь час і приходить розуміння, що багато чого можна ще розповісти про композиторку та її музику. А це означає: розпочате варто продовжувати, оскільки кожен видатний композитор і його творчість, – а те, що до ряду таких належить Ганна Гаврилець, не підлягає сумніву, – практично невичерпне джерело для досліджень, і точка в подібних дискурсах апріорі не може бути поставлена.
Утім це – «зовнішній» фактор пояснення причини повернення до обговорення особистості мисткині. Є ще й суб’єктивний. Поясню свою думку. Однак перед тим окреслю питання: чим відрізняється професійний слухач від меломана?
Критерій обивателя – подобається чи не подобається конкретний твір або музика того чи іншого композитора. Рідкісний «простий слухач» витрачатиме час на продовження знайомства з музикою, що не припала до душі.
Звичайно, є меломани зі «вбудованим» природою двигуном допитливості, тож вони готові просуватися в освоєнні чогось нового для себе, навіть якщо це не дає їм естетичного задоволення. Але такий відсоток – мізерно малий. Здебільшого обиватель керується інстинктом отримання насолоди від прослуховування музики і неприйняття того, що виходить за межі такого розуміння.
Слухач-професіонал (музикознавець), за чиїми плечима – спеціалізована музична освіта, має зовсім інший підхід до оцінки мистецького контенту. Ним рухають мотив пізнання різноманітного (приміром, про стилі, школи, епохи в історії музики) і бажання розбиратися в конгломераті творчості багатоликих «композиторських персоналій». Адже на базисі знань, на платформі контрастного зіставлення музичних явищ можна брати на себе сміливість висловлювати більш-менш правильні міркування. Наприклад, про якість музичного продукту (твору чи загалом творчості певного композитора), оригінальність авторської думки в опусі чи відсутність таких «чеснот».
Ну, і далі – продовжувати міркувати про значущість композитора та його внесок у скарбничку культурного компендіуму загалом, більш-менш об’єктивно, з професійно грамотним підходом аргументувати оціночні висновки. І такий рівень комунікації із музичним загалом уже залишає за бортом обивательську дуальність на кшталт: «подобається – не подобається».
Однак, як не крути, але в глибинах свідомості професійного слухача, ховається «внутрішній» меломан, якому не чужі прості й однозначні оцінки – «добре» чи «погано», «біле» або «чорне», які не передбачають довгих і хитромудрих розмов та високолобої «структурної аргументації». Яким же чином виявляється суб’єктивна логіка оцінок, тобто те обивательське, що формулюється нехитрою фразою – «ну, ось просто подобається мені музика композитора – і все»?
Напевно, про це свідчить сталість повернень музикознавця до творчості певного композитора, навіть якщо вони відбуваються через тривалі проміжки часу. Також – кількість написаних матеріалів про автора та його дітища. Ну, і особливо тепла інтонація, присутня між рядками.
Що стосується мого особистого ставлення до композиторки Ганни Гаврилець, то всі зазначені моменти в моїх текстах про неї присутні. І справді не приховую, що поважаю, ціную та люблю її творчість – хорову та інструментальну. Її музика мені подобається оригінальністю змісту і звуковим втіленням своєрідних авторських ідей, щирим мелодизмом, без надуманості, штучності й натужності самовираження. Як відчувала авторка, так і писала, нічого не конструюючи і не вигадуючи.
Відчувається, що для Ганни Гаврилець музика була другим диханням. Причому в творчості композиторка різна. Візьмемо, наприклад, кілька її хорових опусів. Яке буяння фарб, як точно передано атмосферу Нового року та Різдва, стихію вітальної, святкової енергії у великій хоровій ораторії «Барбівська коляда». І прямо полярна емоційна палітра – аскетично-іконописна – у її псалмах, приміром, – «Блаженний, хто дбає про вбогого», «Боже мій, нащо мене Ти покинув?» і хіті «Пресвятая Богородице».
Щодо інструментальної спадщини авторки, то я просто хоча б назву її класні композиції – це струнний квартет «Ремінісценції», симфонічна поема «Знаки», камерні симфонії «In memoriam» і «Симфонія-диптих», а ще – «Canticum», «Хорал» для струнних, «А-соrda» для альта й струнного оркестру тощо.
А обробки народних пісень, які за суттю являють собою оригінальні авторські композиції! Так тонко і філігранно, крізь призму індивідуального бачення композиторка подала, розкрила й опрацювала в них народнопісенні зразки: «Засвічу свічу», «Ой ти, соловейку», «Гой, питалася княжа корона», «У нашого пана», «Сьогодні Івана» та багато інших.
Творчість – це тільки одна складова, на яку відгукується моє емоційне єство в сприйнятті мисткині. Є й друга: Ганна Гаврилець – особистість… Тут теж можна сказати багато хорошого.
Кожна людина часом по-різному розкривається, неоднаково контактує з оточенням. Тому іноді про одну й ту саму персону можна почути полярні враження. І це зрозуміло, адже особа комунікує із візаві відповідно до посилу, спрямованому до неї. Так і складається суперечлива мозаїка думок.
От мені Ганна Олексіївна видалася прекрасною жінкою – щирою, без подвійного дна й маски лицемірства, приємною в усіх сенсах – манерах, поведінці, спілкуванні, легкою за характером, контактною, культурною та інтелігентною. На все вона мала свою точку зору – щодо людей, явищ, життя, музики… М’яка, емпатична натура, яка розуміла півтони складної механіки емоцій, соціального Буття як організму.
Зустрічаються деколи на стежинах долі представники того рідкісного типажу індивідів, які вміють завойовувати увагу вже самою присутністю, бути душею будь-якої компанії, викликати до себе непідробну симпатію. І при цьому нічого не робити задля досягнення такого ефекту. Подібні властивості далеко не кожному даровані. Це те, чим нагороджує природа, – що називається харизма!
Саме такою була Ганна Гаврилець, – просто сама собою: незаздрісною, завжди позитивною, з добрим почуттям гумору і вмінням від душі посміятися. Тож вона апріорі привертала до себе всіх навкруг.
У новій статті хочу представити постать Ганни Олексіївни через розповідь про неї близької людини, її рідної молодшої сестри – теж відомої композиторки Богдани Фроляк. Прагну показати певне переплетення творчих векторів двох сестер на стадії їхнього змужніння та дорослішання. А вже після подолання порога освоєння професії кожна з них пішла самостійним шляхом. Одне слово, пропоную простежити становлення композиторки змалечку – її дитинство, юнацтво, а потім і «вхід» у доросле професійне життя, коли вона стала вже тою знаною і відомою нам визначною творчою особистістю…
– Пані Богдано, нашу бесіду я хочу присвятити обговоренню життєво-професійного шляху вашої старшої сестри композиторки Ганни Гаврилець. І в цій (першій) розмові про неї пропоную приділити увагу здебільшого дитинству і зростанню, причому в контексті родинних зв’язків – із батьками й вами.
Отже завжди усе розпочинається з родини. Розкажіть про батьків, будь ласка. Якою була мама – Куфлюк Ірина Олексіївна?
– Мама походила з сім’ї селян із села Видинова Снятинського району Івано-Франківської області, як і ми, троє дітей – Ганна, я і брат Роман. Батьки назвали маму Орисею, але таке ім’я спочатку не хотіли записувати у метрику, мовляв, його не існує. Тому офіційно вона була Іриною, а в житті – Орисею.
Мама була освіченою дівчиною. Після загальноосвітньої школи закінчила педагогічні курси. Хоча зараз немає можливості відновити цей факт її біографії, оскільки документи, що дозволяли б відновити її дані (які саме курси і де?), загублено.
Не можу сказати, як довго вона працювала вчителькою молодших класів у Видинівській загальноосвітній школі. Можливо, тільки приступила до занять із дітьми, але згодом довелося покинути роботу.
– Чому?
– У радянські часи вона мала вступити до комсомолу, але її батьки заборонили. Природно, що мама залишила школу і при нагоді влаштувалася залізничницею-касиркою. Спочатку працювала на станції у Делятині одна, потім, після заміжжя – з батьком. Там, забігаючи наперед, скажу, що й народилася наша Ганнуся.
– А щодо батька – Олексія Миколайовича Фроляка…
– Тато помер зарано, 58-річним. Його доля була доволі трагічною. У 20 років, під час Другої світової війни, він нібито відправився на фронт, а насправді – до виправно-трудового «сталінського» табора. Очевидно, хтось доніс на нього. Тоді й особливого приводу для цього не було потрібно. Він любив навчатися, здобував освіту в Коломийській гімназії (раніше називалася Коломийська цісарсько-королівська гімназія, або Коломийська державна гімназія), в якій, до речі, виховувався відомий письменник Василь Стефаник. Гімназію тато не закінчив через війну та мобілізацію.
– За якою статтею він був засуджений?
– Політичною – «ворог народу». 11 місяців перебував під слідством, витримав чимало катувань. Потім підписав те, що від нього хотіли. Його засудили на 10 років ув’язнення. Перші кілька літ відбував термін у таборі на Соловках, а потім 7 років – у Магадані. Звільнившись, повернувся до рідного села Прутівки. Через деякий час познайомився з мамою.
– А тато нічого не розповідав про життя у той жахливий період?
– Мені – ні. Я була ще маленькою для сприйняття такої інформації. Коли він помер, мені виповнилося 13. Батько чимось ділився з Анею. Я думаю, що він остерігався поширювати те, що бачив, пережив, – побоювався не лише за себе, а й за сім’ю та дітей.
– Батька реабілітували?
– Так. Але в його паспорті, ймовірно, був запис про відбування терміну в таборі. З ним, навіть, якщо реабілітований, важко було влаштуватися на роботу. Допомогла мама. Вона запитала начальника про можливість працевлаштування чоловіка, і той не відмовився взяти його, як і маму, на посаду касира-залізничника.
Тож батьки, повторюю, спочатку працювали на залізничній станції в Делятині. Там у 1958-му народилася Аня. За кілька років вони повернулися на мамину батьківщину – у село Видинів і продовжили роботу вже у Снятині.
– А з яких причин мама не одразу стала касиркою на залізничній станції у Снятині? І чому не у Видинові, – там немає станції?
– Мабуть, вона шукала роботу поблизу, але вільне місце знайшлося тільки у Делятині. Адже із працевлаштуванням було проблематично. Що ж до Видинова, то Снятинська станція більша. Це залізнична розв’язка районного масштабу. Видинів – прохідна станція, на якій зупиняються всі поїзди, але вона меншого значення.
– Село Прутівка, де проживав тато, і Видинів, де мешкала мама, розташовані неподалік? Це я веду до історії знайомства батьків – воно відбулося завдяки сусідству?
– Так. Тато народився у Прутівці, що раніше звалася Карлів і знаходиться поруч з Видиновим. Батьки познайомилися у Видинові на храмовому святі Успіння Богородиці 28 серпня.
– Вікова різниця між вами й Ганною Олексіївною 10 років…
– Так. Вона народилася 1958-го, брат Роман – у 1967-му, а я – 1968-го.
– Звідки у дітей музичні здібності – вони передалися від батьків?
– Мама мала гарний голос, любила співати народні пісні та ще й була учасницею церковного хору, правда, вже коли перебувала на пенсії.
– Тато теж цікавився музикою?
– Ні. Він завжди тягнувся до книг, усе життя любив читати. Думаю, що прихильність до літератури його й занапастила, бо всіх більш-менш освічених людей звинувачували в політичній неблагонадійності та засуджували на тюремний строк.
Тато, попри те, що був селянином, не любив тяжкої роботи, наприклад, пов’язаної з городом, яку, звичайно ж, виконував. У селі інакше жити неможна: слід стежити за ділянкою, рослинами, утримувати господарство – свиней, курей, корову, адже сім’ю, у якій троє дітей, потрібно годувати. Тим більше, що ми – Аня, брат і я – навчалися у Львівській музичній школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької, де проживання платне, отже, потрібні були гроші. Всі хазяйські обов’язки батько сприймав як необхідність, але після важкого трудового дня увечері завжди брав книгу до рук.
Щороку на іменини нам, дітям, дарував книжки. У мене збереглося кілька подарованих ним примірників, серед яких – малий Кобзар Тараса Шевченка з його підписом і «Абу-Касимові капці» Івана Франка. Вони досі зберігаються в моїй бібліотеці.
– До речі, у вас чимало творів на поезію Кобзаря – Симфонія-реквієм «Праведная душе…», хорова кантата «Цвіт», композиція «Присниться сон мені». З дитинства любили Шевченка?
– Ні, до осягнення поезії Кобзаря я прийшла пізніше, не в дитинстві, тому що в школі вона мені не відкрилася, – здавалася доволі складною. Розуміння Шевченка потребує багатьох речей – заглиблення, певного життєвого досвіду й усвідомлення краси та актуальності його текстів. Я «підбиралася» до Шевченка дуже повільно і обережно.
…Однак, повертаючись до розмови про тата, пригадую, як він досить довго хворів перед смертю. Пролежав близько 9-ти місяців, адже страждав через онкологію – у нього був рак кишківника. Утім навіть недужим продовжував читати, – куток біля ліжка був заставлений книжками. У його бібліотеці превалювала українська класика, історичні, краєзнавчі видання.
– Тобто батько був інтровертом…
– Так. Тим паче, що залишився відбиток від пережитого в таборах. Він вирізнявся замкнутістю, не любив компанії, найбільше задоволення отримував від книг.
До слова, тато мріяв про подорожі. Тож з Анею, коли їй виповнилося 10 чи 11 років, під час літніх канікул вирушив у мандрівку, причому імпровізовану. Вони переміщувалися, як кажуть, своєю ходою, тобто пішки й потягами. Ночували, де прийдеться. Зараз навіть важко уявити, що так можна, адже всі звикли до комфорту – власних авто. А тоді існували зовсім інші умови. Вдвох вони відвідували різні історичні місця України.
– Просто так, без особливого приводу – з метою набуття знань про рідну землю?
– Авжеж. Тато хотів сам подивитися й показати дитині Велику Україну, її історичні місця, – наприклад, Запорізьку Січ. Збереглися світлини, на яких вони у Каневі, біля могили Тараса Шевченка, а також у Дніпрі (колишньому Дніпропетровську).
– А як у дитинстві ви розважалися? Приміром, у селі колядували на Різдво? Які відзначали свята?
– Завжди святкували Храмове свято, Пасху, Різдво, хоча Великдень і Різдво тоді не можна було справляти по-справжньому. Але Різдво, Святий вечір все одно дуже чекали. Уся сім’я збиралася разом. Коли ми, діти, навчалися у Львові, то обов’язково приїздили на Святий вечір додому, адже у цей час були шкільні канікули.
Великдень теж ушановували, але, щоправда, не вдома. Аня вже студіювалася у Львівській державній консерваторії імені Миколи Лисенка, а я і брат Роман – у Львівській десятирічці. До нас, дітей, постійно приїжджала мама на Великдень і привозила освячені паски. Ввечері вона сідала в поїзд, щоб рано-вранці в неділю вже бути у нас.
– А ще які обрядові дійства були поширені у Видинові?
– У нас, як і в інших селах, окрім Різдва і Пасхи, розвивалися й інші традиції з піснями, танцями. Наприклад, коли Аня виходила заміж за Дмитра Гаврильця (зараз відомого альтиста і педагога), який родом із Чернівців, церемонія одягання вінка на голову нареченій відбувалася під весільні пісні. Це завжди ціла сцена. Подібні народні ритуали зберігалися досить тривалий час. Нині у селах життя вимирає, вже немає колишніх традицій, ніхто не співає, обряди не проводить – депресія повна.
– У дитинстві ви на Різдво колядували?
– Так, ми з Романом колядували. Аня вже була дорослою і не завжди могла перебувати поряд із нами вдома. Нас не чіпали, тому що ми тоді вчилися у Львівській десятирічці. А місцевим дітям-школярам це заборонялося. Для сільських учителів існував прикрий обов’язок – ходити вулицями села і виявляти колядників. Ми ж були в цьому сенсі вільні, любили колядувати, оскільки нам давали гроші, різні подарунки й смаколики.
– Коли ви, усі троє, навчалися у Львові (Аня – в Львівській консерваторії, а ви з Романом – у Львівській десятирічці), батьки часто навідувалися до вас?
– Звичайно. Попри відстань між Видиновом і Львовом, завдовжки приблизно у 300 кілометрів, практично кожні вихідні приїжджали або мама, або тато, іноді й разом. Вони цілий день проводили з нами і ввечері вирушали додому. Дуже за нами сумували, – розрив з усіма дітьми для них був важким у моральному плані.
– Перейдемо до періоду навчання. Розкажіть про Василя Куфлюка. Це ж була визначна людина для вашого села і краю. Педагог, який розробив власну методику музичного виховання дітей. До нього у Видинів з’їжджалися діти з різних регіонів України задля підготовки вступу до музичних закладів. Суть його методики в тому, що він міг розвинути музичний слух у будь-якої дитини. У це, якщо чесно, важко повірити…
– Василь Куфлюк – дійсно знакова постать, він створив історію культури, мистецьку атмосферу Видинова. Все трималося на одній людині.
Куфлюк навчався у Варшавській консерваторії по класу скрипки, а потім працював у будинку для дітей-сиріт «Наш дім», засновником якого був польській лікар, педагог і письменник Януш Корчак. Напередодні Другої світової війни він повернувся на літні канікули з Варшави до Видинова. Після канікул збирався повернутися до Польщі, але життєві обставини склалися таким чином, що він назавжди залишився у Видинові.
– То був 1939 рік, він, навіть, отримав посаду вчителя у школі імені Марії Осташевської у Польщі…
– Війна зруйнувала його плани.
– А мамине дівоче прізвище Куфлюк. Вона родичка Василя Олексійовича Куфлюка?
– Ні, вони – однофамільці. У наших селах часто трапляється, коли кілька жителів є носіями однакових прізвищ. У Видинові багато односельців було Куфлюками. Можливо, вони мали якісь родинні зв’язки – невиявлені, латентні, але ніхто їх не відстежував. Точно така ситуація і в татовому селі – Прутівці, де ряд мешканців із прізвищем Фроляк.
– Дуже цікаво… Що ж до Василя Куфлюка, то він іще здобув освіту у Варшавському університеті на природно-математичному факультеті. Тож був широко обізнаною людиною. Універсальна система виховання абсолютного слуху в будь-якої дитини, яку він розробив і втілив у педагогічній діяльності, – справді працювала?
– Так. Він вважав, що музичний слух має кожна дитина, тільки в одних він краще, а в інших гірше розвинений. Але Василь Куфлюк дійсно винайшов власну методику виховання абсолютного слуху. 90% дітей нашого села навчалися музиці, знали нотну грамоту саме завдяки йому. З п’ятирічного віку діти Видинова освоювали ази музичної теорії за його системою виховання. Приміром, мені було 4 роки, братові – 5, коли ми почали навчатися у нього музиці.
– Він поділяв абсолютний слух на два різновиди – пасивний та активний…
– У цілому так, але загальний принцип виховання абсолютного слуху полягав у тому, що за кожним звуком закріплювалася коротенька пісенька, причому її початок мав збігатися з назвою певної ноти.
– Є дослідження Дзвіни Гусар «Видинівський феномен Василя Куфлюка (Івано-Франківськ, 2012), у якому докладно простежуються його життя, діяльність, а також наводяться нотні приклади таких пісеньок. Наприклад, для ноти «до» Василь Куфлюк придумав поспівку, що починається зі слова на відповідний склад: «Дорогою йду, пісеньку веду: до, до, до!» А, приміром, для ноти «соль» – таку: «Сонечко, сонечко, заглянь у віконечко: соль, соль, соль!» Ну, і подібне для кожної ноти…
– Таке запам’ятовування наспівів, «прив’язаних» до певних нот-звуків, і лягло в основу його унікальної методики виховання музичного слуху. Тож із часом дитина автоматично могла відтворити з точною звуковисотністю будь-яку ноту, адже в пам’яті закріплювався відповідний мотив.
– Вам було легко після занять у Куфлюка далі йти професійною музичною стежкою?
– Звичайно. Усім дітям, які освоювали його методику, було в подальшому неважко вчитися музиці. Наприклад, коли я семирічною, а Роман восьмирічним вступали до Львівської десятирічки, то писали складні музичні диктанти без особливих зусиль. Також знали, що таке домінантсептакорд, який могли відтворити від будь-якого звука, елементарно читали з листа.
Методика Куфлюка працювала феноменально. І він живою практикою та прикладами довів, що абсолютний слух виховується всупереч поширеній думці про те, що з ним народжуються, як із даністю обраних.
– Ви троє були абсолютниками?
– Я не можу сказати, вроджений у нас був слух чи вихований Куфлюком, адже всі ми мали гарні музичні здібності від природи. Василь Олексійович розвинув наші таланти.
До Куфлюка приїздило чимало дітей на навчання. Він, наприклад, багатьох готував до вступу в консерваторію і міг за короткий термін «поставити» дитині слух, причому так, що за літні канікули вона навчалася писати складні триголосні диктанти. Василь Олексійович вигадував певні методики навчання дітей не тільки музики, а й інших предметів також.
Про нас, дітей із Видинова, йшов розголос як про «зірок», тому що ми були просунутими в музичній грамоті, без усіляких проблем вступали у Львівську десятирічку. Нас іще називали «видинівськими соловейками» або «Куфлюковими дітьми». Тож завдяки зусиллям і музичному вихованню Василя Олексійовича ми «гриміли» по всій окрузі.
– Креативно підходити до роботи з дітьми він навчився, працюючи в школі-інтернаті для дітей-сиріт у Польщі під керівництвом Януша Корчака. Той вимагав від педагогів свого закладу ексклюзивності власних методик, і вчителі, які не пропонували ефективних способів і прийомів заохочення або впливу на учнів, не приживалися у цій школі.
– Так. Систему навчання він дійсно запозичив у Януша Корчака (єврея польського походження). Принципи виховання Корчака ґрунтувалися на стимулюванні дітей до освіти на противагу системі покарання оцінками. Її базові важелі – любов, справжня увага до дітей.
– Історія загибелі Януша Корчака – це повчальний вчинок гуманності й самопожертви. У 1942 році разом із вихованцями його інтернату він був переміщений до варшавського гетто, а потім із цими дітьми депортований до Треблинки – концентраційного табору.
– Це відома історія. Корчаку пропонували врятуватися, адже він був людиною відомою. Але він залишився поряд зі своїми учнями, разом із ними загинув у газовій камері.
Повертаючись до Василя Куфлюка, пригадую, що він завжди щось вигадував. Навіть винайшов спеціальну машину, яка полегшувала дітям запам’ятовування таблиці множення. Також був фундатором місцевого театру, і наша мама, коли була ще юнкою, грала в ньому. Для вистав учасники шили гарні костюми. Постановки здійснювалися силами односельців і демонструвалися мешканцям нашого села та навколишніх міст і населених пунктів.
– Він організував ще й танцювальний гурток, квартет мандоліністів, ансамбль троїстих музик тощо. За спогадами людей та учнів, наведеними у книзі Дзвіни Гусар, він був безсрібником…
– Василь Олексійович мешкав дуже скромно, все робив для дітей, місцевої школи. З односельців за уроки музики грошей ніколи не брав. Підробляв тим, що давав уроки приїжджим, – усім, які хотіли «поставити» слух, підготуватися до вступу до музичного училища, Львівської десятирічки чи консерваторії. Та й у тих випадках він не призначав певну ціну, а погоджувався на ту оплату, яку могли йому запропонувати люди за їхніми можливостями.
– Куфлюк багато років працював педагогом видинівської загальноосвітньої школи, навіть певний час був її директором…
– Саме так, оскільки музичної школи в селі не було. Він викладав не тільки всі музичні предмети, а й німецьку мову, математику. Але жив вельми аскетично, на себе практично грошей не витрачав. Зароблені кошти пускав на користь школи. Купував музичні інструменти та інше – все, що потрібно для навчального процесу.
Він не мав сім’ї, практично весь час проводив у школі. Мешкав Василь Олексійович у невеликій хатці поряд із родичами. Коли вже був дуже хворим, рідні забрали його до себе задля догляду.
Наші односельці йому неймовірно вдячні, тому що він багатьом дітям подарував путівку в життя. Багато вихідців із Видинова пішли музичною стежиною, зробивши музичну кар’єру: дехто влаштувався в музичних школах, Львівській десятирічці, в різних оркестрах, а деякі стали знаменитостями.
Він, до речі, дуже допоміг Ані у її становленні, причому не тільки музичними уроками. Можу навести яскравий приклад…
– Звичайно, дуже цікаво…
– Спочатку в школі не було жодних музичних інструментів, про піаніно можна було лише мріяти. А для музичного виховання дітей інструменти конче потрібні, насамперед фортепіано. Василь Олексійович потроху збирав гроші й нарешті купив піаніно «Україна». Однак зненацька звернувся до наших батьків із проханням якийсь час потримати у себе в будинку інструмент, куплений для школи. На той момент Аня вже вчилася в нього, їй виповнилося 6 років.
Таке прохання він пояснив тим, що поки в школі для піаніно немає місця. Батьки погодилися, взяли до хати піаніно, тож Аня певний час мала можливість на ньому займатися. Коли ж через деякий час батьки запропонували Василеві Олексійовичу піаніно забрати, він відмовився, сказавши, що цей інструмент йому вже не потрібен, бо для школи купив іще один. Тобто він придумав таку делікатну форму, щоб подарувати піаніно Ані, розуміючи, що батьки ніколи не приймуть від нього такий дорогий подарунок. Ось така була Людина.
– Далі була історія від’їзду з Видинова до Львівської десятирічки, адже, як мені розповідала Ганна Олексіївна, вирішальну роль зіграв «щасливий випадок», якщо так можна сказати. Хоча, як відомо, випадок – це ні що інше, як закономірність.
Отже, до села приїхав директор Львівської десятирічки Олександр Дмитрович Тищенко, який влітку здійснював рейд по містах і селах регіонів Західної України в пошуках музично обдарованих дітей. Прослухавши учнів із Видинова, він наполегливо став пропонувати Ганні навчання у Львівській десятирічці, тобто звернувся з такою пропозицією до батьків…
– Історія від’їзду Ані до Львова особлива. Слід сказати, що то була не зовсім випадковість, оскільки слава про Куфлюка ходила вже чи не по всій Україні. Тому директор Львівської десятирічки приїхав свідомо, знаючи, що в цьому селі знайде багато талантів.
Олександр Дмитрович Тищенко, познайомившись з Анею, сказав батькам, що їй треба продовжувати навчання. Але мама навідріз відмовила йому, бо не уявляла собі, як зможе відпустити маленьку дитину саму так далеко від рідної домівки. Ані на той момент виповнилося 10 років. Тоді Олександр Дмитрович вирішив вплинути на батьків через Василя Куфлюка, адже Василь Олексійович мав у селі чималий авторитет.
– Батьки послухалися його?
– Так, але не одразу. Василь Олексійович у бесіді з батьками теж став наполягати на ідеї, що Аню варто відпустити до Львова. Мама відмовила вдруге. Тоді він покликав на розмову тата і повторив йому думку Тищенка, котру той перед від’їздом із села попросив передати: якщо батьки наполягатимуть на своєму і завадять дитині навчатися далі у спеціалізованому музичному закладі, то вони – вороги власної доньки.
Тато у нас був дуже сльозливий, сентиментальний, – плакав од радості, коли, наприклад, нас шкільні вчителі хвалили, або від якоїсь неприємності. Після розмови з Куфлюком він розплакався і сказав мамі, що треба Аню все ж таки відрядити в нову школу. Тож її одразу взяли до третього класу Львівської десятирічки.
– А чому в третій?
– Тому що вона до того вже три роки навчалася гри на фортепіано у снятинській ДМШ, і якби в десятирічці почала вчитися з першого класу, то ще раз проходила б уже пройдений трирічний курс. А це було б втратою часу. Тож вона в десятирічці повторила лише третій клас.
– Батьки переживали від’їзд Ганни до Львова?
– Дуже. На момент від’їзду Ані мені було лише три місяці, Романові – рік і два місяці. Аня, дізнавшись, що батьки відправляють її навчатися до Львова, журилася, що їй доведеться розлучитися з рідними й близькими. Коли вона від’їжджала, то на вокзалі її проводжали батьки, бабуся, я з Романом – ще зовсім малюки, і весь клас її одноліток разом із вчителькою Вірою Дмитрівною. Аня розповідала, що момент прощання був дуже тяжким, просто немов на війну – всі плакали.
– А хто її відвозив? Вона ж не сама їхала до Львова…
– Мама, бо хотіла побачити, куди відправляє дитину. Тато пропонував дозволити йому доправити Аню до Львова, аргументуючи тим, що вільніший, тому зможе побути з донькою кілька днів, доки мала трохи адаптується на новому місці. Але мама була дуже впертою: коли щось надумала, то переконати її було неможливо. Отже, вона так вирішила, і жодних аргументів слухати не хотіла.
В результаті все вийшло не зовсім вдало. Вдома на маму чекали зовсім маленькі діти. Я була ще немовлям, мама мене годувала, тому надовго затриматися у Львові не могла. Вона залишила сестру одну в зовсім чужій для неї обстановці, а потім усе життя докоряла собі за це. Адже для Ані від’їзд із дому в такому ранньому віці був колосальним стресом.
– Щось трапилося неприємне?
– Сталося так, що мама привезла Аню трохи раніше, ніж було потрібно. Зазвичай учні прибували до 1 вересня, а мама з Анею приїхали в останніх числах серпня. Тому сестра опинилася на кілька днів у невідомому місті, серед незнайомих людей абсолютно сама. На щастя, в інтернаті тоді вже перебували дівчатка зі старших класів, які повернулися з канікул раніше. Вони їй допомогли трохи освоїтися. Аня згадувала, що для неї той переїзд був надзвичайно травматичним.
– Он як розпочався львівській період її життя… А у вас була дружна сім’я, діти ладнали між собою?
– Так! Пам’ятаю, ми завжди з нетерпінням чекали, коли Аня приїде на літні канікули додому. У ті часи ж не було мобільних телефонів, тому мама чи справді не відала, коли Аня повернеться, чи знала, але нам не казала. Можливо, щоб ми не плуталися під ногами, говорила нам: «Ідіть на станцію, подивіться, чи не прибула Аня».
– І ви з братом ходили зустрічати Аню?
– Так. У Видинові є залізнична станція, на якій зупиняються всі потяги, в тому числі далекого прямування, приміром, як поїзд Львів – Чернівці. Залізниця пролягає між Чернівцями та Коломиєю.
Ми з братом щовечора ходили туди. Якщо Ані не було, ми дуже засмучувались. Повертаючись із вокзалу додому, плакали.
– А чому ви її так чекали? Між вами – немала вікова різниця, тож інтереси були різними…
– Нам із нею було завжди комфортно. Аня видавалася якоюсь недосяжною вершиною, ми її буквально обожнювали. До слова, до останнього дня її життя ми перебували на зв’язку. Завжди дзвонили одне одному. Коли вона пішла від нас у кращий світ, то й тепер після телефонної розмови з братом рука все ще тягнеться набрати її номер. Я досі не можу усвідомити, що її вже немає тут.
– Давайте поговоримо про знаного українсько-польського композитора Анджея Нікодемовича… Це ще одна постать, яка відіграла значну роль у музичній долі вашої сестри. Спілкування і приватні заняття в нього, ще під час навчання у десятирічці напередодні вступу до Львівської консерваторії, становлять певний етап на шляху її професійного зростання.
– Дійсно, Аня тоді вчилася у старших класах школи. Анджей Нікодемович був щирим вірянином, римо-католиком, – відвідував храм, попри зауваження з боку керівництва консерваторії, де працював, і Львівського осередку Спілки композиторів України, членство якого мав. Провладна система того часу таку поведінку не визнавала. Тому його виключили зі Спілки композиторів і звільнили з консерваторії, – фактично вигнали, попередньо влаштувавши, за тодішнім звичаєм, публічне судилище.
На його захист стали троє: композитор Станіслав Людкевич, молодий музикознавець, котрий щойно закінчив аспірантуру, Ярема Якубяк (дивуюсь, як він не побоявся!) та його старша колежанка Стефанія Павлишин. Решта голосувала проти «засуджуваного».
Тож йому потрібно було якось виживати, заробляти гроші на існування. Тому він почав давати приватні уроки, у тому числі готуючи дітей до вступу в консерваторію. Так у нього навчалися майбутні композитори Юрій Ланюк і Аня.
– Одночасно?
– А між ними – лише рік різниці! Нікодемович практикував з учнями теоретичні дисципліни – сольфеджіо, гармонію, поліфонію. Юра і Аня одразу ж зарекомендували себе як майбутні композитори. Вони продемонстрували явні здібності до писання музики, тому заняття з ними були ширшого профілю, – на кшталт цікавого й інтелектуального спілкування Майстра з молодими авторами. Він, думаю, відкрив їм і невідомий світ сучасної музики.
– Однак, як розповідала мені Ганна Олексіївна, факультативно азам композиції вона навчалася в десятирічці також у композитора і теоретика Емілія Кобулея – теж неординарної людини, яка зробила чимало доброго для розвитку музичної культури Західного регіону України…
– Так, Емілій Кобулей був дуже приємною людиною, прекрасним фахівцем. Він теж зробив вагомий внесок у становлення Ані як музиканта. Під його доглядом здійснювалися її перші спроби створювати музику.
– Тож як композиторці Ганні допомогли сформуватися спочатку Василь Куфлюк, потім Емілій Кобулей і Анджей Нікодемович, а пізніше – Володимир Флис і Мирослав Скорик.
– Саме так. Емілій Кобулей викладав теоретичні дисципліни – сольфеджіо, гармонію у Львівській десятирічці. Збереглася навіть світлина, де діти згрупувалися навколо нього. Аня сидить поруч, і всі дивляться в ноти, аналізуючи якусь партитуру.
– Добре. Повернімося до Нікодемовича. Як проходили його заняття і як він ставився до Ганни?
– Він любив Аню, бачив у ній талановиту дівчину, її величезний творчий потенціал. І його уроки не обмежувалися теорією музики. То було спілкування двох талановитих людей, причому духовного порядку. Вона навчалася у Нікодемовича з 1975 до 1977 року.
Я навіть пригадую свій візит до нього одного разу. Якось приїхала провідати нас до Львова мама. Це, здається, був 1976 рік, напередодні вступу Ані до консерваторії у 1977-му. Я і Роман тоді вже вчилися у Львівській десятирічці. Тоді Нікодемович і запросив маму в гості.
– Ви всі разом пішли до нього?
– Так. Учотирьох – мама, Аня, Роман і я.
– Розкажіть, будь ласка, про цю зустріч…
– Тоді я вперше побачилася і познайомилася з Нікодемовичем. Він був дуже високим чоловіком із красивим чорним волоссям. Запам’яталися саме ці деталі його зовнішнього вигляду. Ще пригадую рояль, інкрустований ніби тропічними сухими гілками. Це було доволі незвичайне різьблення по дереву – химерний дерев’яний декор.
На мене ті відвідини справили дуже сильне враження, бо це ж така особистість! А поряд із ним – мама і Ганна! Взагалі Аня для мене й брата була наче свята. У певний момент вона нам замінила маму. Коли ми поїхали від батьків навчатись у Львівську десятирічку, мені було 7 років, а Романові – 8. Ані тоді вже виповнилося 17.
– То був 1975 рік?
– Так. Брат на той момент провчився у снятинській музичній школі рік, а я взагалі не ходила до музичної школи, одразу поїхала вступати у Львівську десятирічку.
– А брат опановував який фах?
– Спочатку фортепіано. Я навіть пам’ятаю, як мама водила його в музичну школу до Снятина, сиділа на уроках, а потім, не маючи музичної освіти, займалася з ним удома. Вона, швидше, контролювала його заняття. Роман за піаніно плакав, буквально обливався сльозами, бо не хотів займатися, а мама його заставляла. Я ж тим часом заплітала їй косички.
– Чому ж фортепіано? Наскільки я знаю з розмов із Ганною Олексіївною, то брат навчався гри на скрипці.
– Це було пізніше, коли ми прибули до Львова. До слова, ми вирушили туди разом, попри річну вікову різницю. У десятирічці його взяли до класу скрипки, сказавши, що має для того хороші руки.
– Виходить, він із азів, після того, як рік провчився на фортепіано, почав освоювати гру на скрипці?
– Точно так.
– Ви з братом із таким пієтетом ставилися до Ганни Олексіївни, бо вона була старшою?
– Я вже казала, що Аня стала нам практично другою мамою. Я уявляю її стан, коли вона абсолютно сама опинилася далеко від сім’ї, батьків у Львівській музичній школі серед чужих людей. То був для десятирічної дівчинки жахливий стрес, бо життя в інтернаті дуже відрізнялося від домашнього. А ми, приїхавши з братом до Львова, потрапили під нагляд старшої сестри, котра вже була в 10-му класі, й отримали від неї велику підтримку.
Вона виявляла турботу в усіх аспектах. Її присутність і опіка полегшували нам адаптацію в новому середовищі. Тому ми не так гостро відчували тугу за домом. Отже, Аня, котра мала певний досвід, слугувала для нас своєрідним маяком.
– Ганна Олексіївна розповідала, що в неї ніколи не було сумнівів щодо вибору професії. І взагалі не виникало жалю, що пов’язала життя з музикою. А як ви з братом?
– Я в жодному разі не шкодую стосовно обраного шляху. Гадаю, що і брат теж. Ми кожен опинилися на своєму місці.
У нашому селі були випадки, коли батьки, які мали двох нащадків, одну дитину відправляли на навчання до Львова, а другу залишали «при собі». Наші ж батьки хотіли бути чесними з нами трьома. Вони вважали правильним однакове ставлення до всіх і воліли надати нам рівні можливості. А вже потім кожен із нас реалізувався як вважав за належне.
– У 1977 році Ганна стала студенткою Львівської консерваторії, а ви з Романом ще вчилися в десятирічці. Продовжували зустрічатися зі старшою сестрою?
– Звичайно! Вона часто по неділях забирала нас із Романом до себе в консерваторський гуртожиток. Ми це страшенно любили. Вона нам смажила картоплю на домашньому смальці, котрий передавала мама, і той запах я пам’ятаю дотепер. А ще пригадую, як чи не половина гуртожитку збігалася подивитись на нас, «видинівських соловейків».
Ми з Анею перетиналися й у Львівській філармонії. Тут слід пояснити. У десятирічці гармонію викладала Євгенія Паїн – дочка відомого львівського диригента Ісаака Паїна. Я його пам’ятаю за симфонічними концертами, якими він диригував у філармонії. Щонеділі ми, вихованці Львівської десятирічки, за її рекомендацією відвідували ранкові філармонійні заходи.
Учням молодших класів десятирічки не дозволялося залишати навчальний заклад увечері. Але з Анею, яка могла домовитися з вихователями, нас відпускали на вечірні концерти. До Львова тоді приїжджало багато зіркових виконавців.
– А хто саме?
– Це здебільшого були російські музиканти – піаніст Святослав Ріхтер, скрипалі Віктор Третьяков, Володимир Співаков, Олег Криса (львів’янин, який на той час представляв Москву). Пригадую, як на одному з концертів виступали одразу четверо відомих скрипалів – по двоє братів Крис (Олег і Богдан) і Которовичів (теж Олег і Богдан). Вони грали Concerto grosso № 1 Альфреда Шнітке. Також пам’ятаю приїзд до Львова відомих композиторів – вірменина Авета Тертеряна та грузина Гії Канчелі.
На вечірні концерти Ріхтера було неймовірно важко потрапити, але на один із них усе ж вдалося. Він виконував класичну програму – твори Гайдна, Моцарта, Шопена. Пощастило побувати також на його денному концерті, який він проводив безкоштовно для учнів музичних закладів – десятирічки та консерваторії. Тоді прозвучали Фортепіанна соната й «Ludus tonalis» Пауля Хіндеміта.
Приїжджало багато яскравих музикантів – піаністів, скрипалів, диригентів – і на фестиваль «Віртуози Львова».
– Цей фестиваль проводиться у Львові вже давно – з 1981 року. Виходить, що ви відвідували його чи не від початку…
– Авжеж. Деякі концерти відбувалися просто неба, інші – у філармонії. Як зараз пам’ятаю концерт «Віртуозів Москви» на площі біля Палацу Потоцьких – неймовірно розкішному місці в архітектурному плані. Багато різних оркестрів та артистів колишнього радянського союзу приїздило до Львова на цей фестиваль.
– Отже, після завершення Львівської десятирічки Ганна Олексіївна вступила до Львівської консерваторії…
– Cпочатку Аня хотіла стати студенткою Московської консерваторії – тоді це було ознакою «вищого класу». Вчителька Євгенія Паїн, яку я вже згадувала, мала зв’язки з педагогами того вишу. Тож за її рекомендацією та домовленістю Аня поїхала на консультацію до професора Альберта Семеновича Лемана, який на той момент був завідувачем кафедри композиції Московської консерваторії. Він її прослухав і порадив вступати.
Треба сказати, що Олександр Дмитрович Тищенко тоді вже мешкав у Києві й працював у Міністерстві культури України. (Олександр Тищенко у 1975–1979 рр. очолював відділ навчальних закладів Міністерства культури України. – А. Л.). З Анею він підтримував дружні стосунки до кінця свого життя, тобто протягом багатьох років – навіть уже після того, як залишив посаду директора Львівської десятирічки та переїхав жити до Києва.
– Він любив її, як і попередні педагоги – Василь Куфлюк та Анджей Нікодемович…
– Так. Олександр Дмитрович під час перебування Ані у Львівській десятирічці спостерігав за нею, відвідував концерти з її участю, іспити, заліки, – постійно тримав у полі зору. Він стежив за її розвитком і творчим зростанням – спілкувався, розпитував про успіхи. Тож, імовірно, від неї і дізнався про бажання їхати навчатися далі до Московської консерваторії. Тоді Тищенко підготував для неї цільове направлення для вступу в цей виш.
І тут я хочу повернутися до розмови про Анджея Нікодемовича. Він просив нашу маму вплинути на Аню, відмовити її від переїзду до Москви, не відпускати туди вчитися.
– Чому?
– Казав, що Аня там «загубиться», пропаде для рідної землі, своєї країни. Однак Ані й так не судилося студентство в Московській консерваторії, оскільки цільове місце, яке призначалося їй, віддали іншій учениці.
– А як таке могло статися?
– Цільове місце прийшло на Львівську десятирічку як би не спеціально для Ані, але передбачалося, що для неї. Однак не склалося. Тож, імовірно, саме життя «відкорегувало» ситуацію. Як бачимо зараз – недаремно. Анна стала видатною українською композиторкою. Нікодемович ніби «у воду глядів».
– А ви спілкувалися з Анджеєм Нікодемовичем?
– Так. Я була вже в дорослому віці. Ми зустрілися у Польщі, коли пан Анджей переїхав жити до Любліна. Там у 2012 році відбулася прем’єра мого Концерту для фортепіано з оркестром, який мені замовило керівництво Люблінської філармонії. Твір, до слова, присвячений піаністу Йожефу Ерміню. Тож після події ми втрьох розмовляли – я, Ермінь і Нікодемович.
До речі, Йожеф і Анджей Нікодемович були друзями. Ермінь виконував чимало фортепіанної музики друга: 5 фортепіанних концертів, «Ламентації» для двох фортепіано, флейти та голосу, Чотири медитації, Шість медитацій тощо.
– Нікодемович, як я розумію, судячи з буклетів фестивалю «Контрасти», який проводиться з 1995 року, досить часто приїжджав до України. І мені особисто судилося слухати на деяких фестивалях його духовні твори…
– Він і справді часто приїздив до Львова на «Контрасти». Коли митець за радянського часу виїхав до Польщі, то зв’язок із ним на деякий час перервався, бо мобільних телефонів ще не було.
– Так, у 1980-му…
– Він відновив поїздки в Україну вже за часів її Незалежності. Тоді його почали запрошувати на «Контрасти» й інші фестивалі, твори композитора знову зазвучали.
– А після його від’їзду з України до Польщі Ганна Олексіївна підтримувала з ним контакт?
– Ні. Аня з ним спілкувалася не часто, оскільки він в основному приїжджав до Львова. Знаю, що вона певний час листувалася з його донькою. Він був дуже цікавим співрозмовником, інтелектуально розвиненою людиною, глибоко релігіозною, причому не поверхово, а по-справжньому, без зовнішньої показовості. Доказ цього – згадувана історія його звільнення з Львівської консерваторії. Інколи в житті Нікодемовича траплялися неймовірні ситуації, пов’язані з вірою у Бога.
– Розкажіть про це, будь ласка…
– Коли Нікодемович працював у Львівській консерваторії, до нього підіслали нібито для перевиховання КДБешника, який намагався його переконати і відмовитися від відвідування храму, зректися віри в Бога. І ця історія закінчилася парадоксально.
Через роки той чоловік написав Нікодемовичу листа, в якому вибачався, запевняв, що вдячний Богові за знайомство з ним, за те, що доля подарувала йому такого співрозмовника. Отже, вийшло навпаки: Нікодемович переконав КДБешника, перевернув його свідомість на 180 градусів. Листувальник навіть так і висловився: «Ви врятували мою душу!»
– Після Львівської десятирічки і приватних занять із теоретичних дисциплін у Анджея Нікодемовича Ганна Олексіївна вступила до Львівської консерваторії в клас композиції Володимира Флиса, а потім, по закінченні вишу переїхала до Києва і навчалася в аспірантурі в класі композиції професора Мирослава Скорика. Однак і ви вчилися у цих викладачів. Як так вийшло, що певний час ви буквально йшли слідами старшої сестри?
– Дійсно. Першим моїм педагогом із фаху був Володимир Васильович Флис у Львівській консерваторії, до якої я вступила 1986 року, а закінчила в 1991-му. Хоча наше знайомство відбулося не у виші, а раніше, – я відвідувала факультативні заняття з композиції саме у Флиса ще у Львівській десятирічці. Тому логічно, що в консерваторії продовжила заняття у нього, але, на жаль, це тривало не довго – тільки місяць.
– Володимир Флис був композитором і, за спогадами його учнів, блискучим теоретиком. Однак це людина драматичної долі, адже, як і ваш батько, був засуджений за політичною статтею на 25 років ув’язнення, відбував деякий час (6 років – з 1948 до 1954-го) тюремний термін у Карагандинському виправно-трудовому таборі (Казахстан). Його ув’язнили 1947 року, коли він був студентом третього курсу Львівської консерваторії. Через критичний стан здоров’я достроково (у 1954-му) звільнили і з часом реабілітували.
Після табору Флис поновився у класі композиції професора Романа Сімовича й закінчив перерване навчання в консерваторії. Згодом він викладав у різних музичних закладах і багато років у Львівській консерваторії композицію й теоретичні дисципліни…
– Усе так і було. Життя Володимира Васильовича склалося трагічно. Пам’ятаю його курс лекцій із методики викладання сольфеджіо та гармонії для композиторів і теоретиків, що був чи не найцікавішим серед інших. Я зараз уже не згадаю в деталях принципи і положення педагогічних методик, приміром, композиторів і музикознавців Золтана Кодая чи Болеслава Яворського. Але збереглися загальні враження від предмету, котрий читав Флис, настрою, із яким ми, студенти, слухали його розповіді. Ми сиділи буквально з відкритими ротами, так захопливо він викладав.
Проте повернуся до індивідуальних занять за фахом. Як уже повідомила, у Володимира Флиса я провчилася лише місяць, а потім мене перевели до класу композиції Мирослава Скорика.
– А чому так?
– Мирослав Скорик, який тоді працював у Київській консерваторії, був запрошений викладати також і у Львівській. Йому з композиції був потрібен лише один студент.
– І цим студентом, точніше студенткою стали саме ви?
– Так. Завідувач кафедри композиції Лешек Мазепа вирішив, що студенткою Мирослава Скорика буду я, про що радісно мене сповістив, зустрівши в консерваторії.
До слова, Лешек Зигмундович знав мене ще з десятирічки. Саме він, коли я подавала документи до консерваторії, наполіг на тому, щоб я написала заяву про вступ не на фортепіанний факультет, як збиралася, а на композиторський.
– Чому?
– Бо вважав, що я маю гарні здібності до творчості, усі задатки хорошого композитора. Він розгледів у мене природний талант. Тому й не хотів, щоб я гаяла час на фортепіанному факультеті.
– Як ви відреагували на переведення з класу Флиса до Скорика?
– Була дуже здивована і приголомшена, оскільки не розуміла, як можу вчитися у Мирослава Скорика, якщо вже навчаюся у Володимира Флиса. Одразу ж зателефонувала Володимиру Васильовичу і запитала, що означають слова Лешека Зигмундовича. Він відповів: «Те, що тепер ти учениця Мирослава Михайловича Скорика». Я обурилася, сказавши, що не згодна. Тоді Флис порадив: «Не роби дурниць, повір мені, тобі буде краще в класі Скорика. А якщо раптом щось піде погано, тоді я завжди зможу тебе забрати назад».
– Отже, ви погодилися…
– Спочатку протестувала, а потім послухала Флиса, почала навчатися за фахом у Скорика. Але з Володимиром Васильовичем ми перетиналися на лекціях із методики викладання сольфеджіо та гармонії.
– А коли ви з ним спілкувалися востаннє, адже у 1987 році (7 серпня) він помер?
– Це було телефоном у травні 1987 року. Володимир Васильович мені сказав, що їде до Будинку творчості у Ворзелі, який був популярним місцем відпочинку композиторів. Я його почала відмовляти, адже Ворзель не так далеко від Чорнобиля, де, як відомо, у квітні 1986-го сталася техногенна катастрофа, а це небезпечно для здоров’я. Він відповів щось на кшталт: «Може швидше все завершиться». І замовк. У свою чергу я відреагувала: «Володимире Васильовичу, не кажіть дурниць». Тоді Флис спалахнув, зауваживши, що я собі забагато дозволяю такими репліками, і поклав слухавку.
Вже потім, через певний час я дізналася, що він тяжко хворів – у нього був цироз печінки. Ми з колегою, композитором, на жаль, нині вже покійним Романом Стельмащуком ще встигли провідати його перед смертю в лікарні. Він був уже дуже слабким.
А на момент нашої телефонної розмови Флис знав про свою недугу. Мені здається, йому вже було байдуже, що і як із ним станеться. Й те, що він зі мною так роздратовано розмовляв, вилаяв мене, теж свідчило про хворобу, бо в нього вже не було психологічних і моральних сил стримуватися.
– Можливо, хтось із колег повідомив, що Флис смертельно хворий, тому вас заздалегідь і перевели до Скорика?
– Ні, я не думаю, що причина була в цьому. Як уже говорила, Скорику потрібен був студент із композиції. І Лешек Мазепа, як завідувач кафедри композиції, вирішив, що це буду я. На жаль, він також був серед тих колег, які підтримали примусове звільнення Нікодемовича з консерваторії. Через роки Лешек Зигмундович написав спогади, які мені довелося прочитати. В них він вибачався перед Нікодемовичем, шкодував про те, що сталося, навіть мав аудієнцію у Папи Римського Іоанна Павла ІІ, якому, як я розумію, сповідався і просив прощення.
– Так, Ганна Олексіївна розповідала про складні стосунки між Володимиром Флисом і Лешеком Мазепою, про суперечливість постаті останнього. Вона констатувала, що Лешек Зигмундович робив багато добрих вчинків, допомагав колегам і особливо студентам, однак мав і недоліки. Це оприлюднено в нашій із ній розмові 23 березня 2024 року в Українському інтернет-журналі «Музика»: «Володимир Флис – 100 років! Вербальний портрет вустами Ганни Гаврилець»…
– Аня, напевно, мала причини так говорити про нього. Але, попри неоднозначність його дій, я б хотіла закцентувати увагу на позитивних рисах цієї людини. Моя перша зустріч із Лешеком Мазепою відбулася, коли ми з Романом були ще малими. Ми навчалися у третьому класі десятирічки й учнів повезли до Брестської фортеці, аби там прийняти у піонери. З нами їздила моя мама, а з Тересою (дівчинка, з якою ми навчались у паралельних класах) – Лешек Мазепа, її батько.
Тоді я ще не знала, хто він. Але дуже добре пам’ятаю момент, коли Лешек Зигмундович підійшов до моєї мами та поцілував їй руку, сказавши, що вона щаслива, бо в неї такі талановиті діти. Мама була простою сільською жінкою, а Мазепа – професором Львівської консерваторії. Мамі було дуже приємно, що такий поважний пан промовив про її дітей такі гарні слова. І він завжди поважав нас – Аню й мене.
Зрештою, також знаю зі слів Ані, що він був на її боці в дуже складний період, коли вона закінчувала консерваторію. Одразу після смерті нашого батька представники відповідних органів (КДБ) змушували її до співпраці методом жорсткого шантажу, погроз тощо.
– А Флис засмутився, коли дізнався, що ви вже не вчитеся в його класі з композиції?
– Звичайно. Для нього це було дуже неприємною новиною, бо він на мене покладав певні сподівання. Володимир Васильович витримав цей удар стоїчно, не чинячи опору, хоча й міг.
– Не пригадуєте, коли саме ви почали займатися з ним композицією?
– Приблизно з восьмого класу десятирічки, факультативно, оскільки не готувалася вступати на композиторський факультет. Я просто створювала перші композиції, а Флис мене делікатно направляв на цій стежині.
– І коли ви вперше публічно продемонстрували власний твір?
– В одинадцятому класі (1986 року) я взяла участь як молода авторка у концерті пленуму композиторів України, на якому показала «Карпатську сюїту» для фортепіано – сама була за роялем.
– Цей твір потім ще десь звучав?
– Ні. Ноти, на жаль, утрачено.
– Не стали відновлювати?
– Не захотіла. Пам’ятаю лише, що дві частини називалися «Чорногора» і «Коломийка».
– Тож Володимир Васильович працював у двох закладах – консерваторії та десятирічці?
– Саме так.
– А як ви познайомилися?
– Мене привела до нього Аня.
– Принагідно запитаю. Як піаністка ви під час навчання виступали, окрім згаданого випадку?
– Так, двічі. Обидва рази з симфонічним оркестром Львівської філармонії: у дев’ятому класі виконувала Фортепіанний концерт № 1 Сергія Рахманінова, а у десятому – Концерт для фортепіано з оркестром № 2 Каміля Сен-Санса. То були філармонійні ранкові недільні імпрези.
– І хто диригував?
– Львівський диригент Роман Филипчук.
– До речі, Ганна Олексіївна теж, як і ви, вступала до Львівської консерваторії як піаністка і навіть провчилася рік на фортепіанному факультеті в класі професора, відомого піаніста Павла Юрженка. А вже на другому році навчання перевелася на композиторський факультет до Володимира Флиса. Тож ваші мистецькі шляхи і в цьому певним чином збіглися… Чому Ганна не стала поєднувати навчання на обох факультетах?
– Напевно, не бачила сенсу тягнути два факультети. Однак, коли вже навчалася в аспірантурі Київської консерваторії у Мирослава Скорика, захотіла заочно закінчити навчання і за класом фортепіано. Приїжджала до Львова, поновилася на фортепіанному факультеті Львівської консерваторії і деякий час займалася, але потім кинула цю ідею. Мабуть, відчула, що вже не має потреби.
– А чому ви не навчалися і як піаністка, і як композиторка одночасно?
– Як і Аня, я мала амбіції бути піаністкою. Львівську десятирічку закінчувала за класами фортепіано й теорії музики і документи у Львівську консерваторію збиралася подавати на фортепіанний факультет. Однак сталася цікава несподіванка.
Коли я несла документи на вступ, то в коридорі консерваторії зустріла завідувача кафедри композиції Лешека Зигмундовича Мазепу. Він мене добре знав і, природно, здогадався чому я прийшла, тому запитав, на який факультет збираюся вступати. Я відповіла, що на фортепіанний. Тоді він узяв мене за руку, відвів до приймальної комісії і змусив написати заяву про вступ на композиторський факультет.
Упродовж певного періоду я теж хотіла поєднувати два факультети. Зрештою, навіть почала навчатися і на фортепіанному – факультативно.
– Я так розумію, що потім ви з цією ідеєю розпрощалися?
– Так. Але цьому передувала ціла історія. На першому уроці педагогиня із камерного ансамблю поставила переді мною Сонату для скрипки і фортепіано Моцарта, перевіряючи мене на читку з листа. Потрібно було програти новий твір, ще й в ансамблі зі скрипалем.
У мене, як і в Ані, читка з листа завжди була ідеальною. Тож Сонату Моцарта в темпі алегро я програла від початку до кінця без усіляких проблем. Вчителька не повірила, що я можу так одразу відтворити незнайомий текст, тому вирішила продовжити перевірку, поставивши ноти ще однієї скрипкової Сонати Моцарта. І так мені разом із солістом довелося зіграти аж три сонати для скрипки і фортепіано Моцарта від початку до кінця в швидкому темпі. Вчителька дивилася на мене з подивом, як то кажуть, дуже великими очима.
– І що було далі?
– Факультативно я відвідувала заняття з камерного ансамблю протягом семестру, а от наприкінці був іспит. Як зараз пам’ятаю, що знову грали якусь із сонат для скрипки та фортепіано Моцарта. Однак викладачка чомусь мені поставила четвірку за п’ятибальною системою. Я навіть не зрозуміла, за що! Тож на знак протесту не стала продовжувати навчання. Таким чином завершилася ця історія.
– Якщо в нас зайшла розмова про ваші з сестрою піаністичні здібності, то не можу не спитати: Ганна Олексіївна виступала на публіці як піаністка?
– Пригадую її дипломний Концерт для фортепіано з оркестром, присвячений пам’яті тата. Партію фортепіано тоді виконувала вона сама. Пізніше Аня виступала в концертах у дуеті з чоловіком, альтистом Дмитром Гаврильцем. Пам’ятаю також, як брала участь у концерті, присвяченому Івану Карабицю, – разом із віолончелістом Олександром Пірієвим зіграла свою композицію «Sotto voce» для віолончелі та фортепіано.
– Ця подія відбулася 18 лютого 2012 року в Галереї Фонду сприяння розвитку мистецтв у Києві. Ви ж теж були учасницею того концерту…
– Так. Звучала моя інструментальна п’єса «Мерехтіння» для віолончелі та фортепіано. В мене ще є і «Сюїта in C» для віолончелі та фортепіано, я її теж грала в дуеті в якомусь концерті, після чого зареклася її виконувати як піаністка.
– Чому?
– Бо Сюїта складна. У ній є дуже технічна Токата, з якою мені важко було впоратися, адже активної виконавської практики я вже не мала. Слід зберігати форму, щоб почуватися легко і невимушено за роялем.
– Сюїта настільки віртуозна?
– Дві її частини достатньо складні. Сюїта пов’язана з пам’яттю американського композитора українського походження Ігоря Соневицького, якого я добре знала. Ми з ним познайомилися тут, у Львові, на творчій зустрічі у Львівській організації Спілки композиторів. Дружина після його смерті у 2006 році замовила мені цей твір. Прем’єра пройшла у 2008-му на музичному фестивалі Ігоря Соневицького у Гантері (США), організатором і багаторічним директором якого він був. Виконавці – Наталія Хома (віолончель) і Володимир Вінницький (фортепіано).
– На жаль, у рамках однієї бесіди ми не зможемо обговорити всі деталі життєвого шляху Ганни Олексіївни, тим паче, що я подаю її життєпис не автономно, а в поєднанні з родинними зв’язками, у паралелях із вашим професійним розвитком.
Зараз ми зупинилися на періоді дорослішання Ганни Олексіївни, що відбулося саме у Львові. Її переїзд 1982 року до Києва, де почалося навчання в аспірантурі Київської консерваторії в класі композиції Мирослава Скорика, ознаменував початок смуги зрілості, дорослого буття. Цьому варто присвятити окрему розмову, як іще багатьом іншим моментам її життя і творчості.
Тому вважаю за потрібне запитати саме про Львів, який її сформував у професійному плані, заклав базовий фундамент на весь подальший термін творчого буття. Чи не шкодувала Ганна Олексіївна, що залишила його, пов’язала свою долю не з цим містом, а перебралася до Києва? Адже атмосферою (у всій розмаїтості тлумачень даного поняття) Львів і Київ дуже різняться…
– Думаю, що ні, адже в соціальному плані Київ їй більше підходив за духом. Хоча останнім часом, незадовго до відходу з життя, вона ділилася зі мною спогадами про запах львівської кави, згадувала вузькі львівські вулички, де через кожні 30 метрів розташовані маленькі затишні кав’ярні. Говорила також про «вірменку», як її в народі називали, – культовий простір на Вірменській вулиці, що існує й досі. У цій кафешці збиралися, так би мовити, «тусувалися» хіпі, художники, артисти, тобто люди творчих професій. То було місце їхніх зустрічей, посиденьок і там досі варять каву по-турецьки. Львів завжди славився кавою, а також смачними тістечками.
– Вона тільки в останні роки стала поринати у «львівські спогади»?
– Так. Скажу більше: я її навіть умовляла продати квартиру в Києві та переїхати до Львова. Часто їй казала: «Що там можна побачити на київських Осокорках, чим насолодитися?» Мені хотілося побути з нею у Львові. А вона тоді погано почувалася, мала проблеми зі здоров’ям.
Приміром, ми мріяли про те, як разом проводитимемо час, гулятимемо знайомими львівськими провулками, ходитимемо від кав’ярні до кав’ярні та насолоджуватимемося спілкуванням. Але то лишилося мрією. Дмитро, Анін чоловік, теж може підтвердити, що вона перед відходом буквально марила Львовом.
– А коли Ганна Олексіївна востаннє була у Львові?
– У 2018 році. То був рік її 60-ліття, мені, відповідно, виповнилося 50. Тоді 16 червня у розкішному старовинному Дзеркальному залі Львівської опери було організовано авторський концерт її камерної музики. Вечір пройшов дуже добре.
– Яка була програма?
– Виконувалися її Рапсодія для флейти і фортепіано, «Ґравітації» для фортепіано, Диптих для баяна, «Легенда» для віолончелі та фортепіано, «Експресії» для струнного квартету й кілька романсів – уже зараз не згадаю, які саме.
– Ніхто з вас і подумати не міг, що це її лебедина пісня у Львові…
– На жаль. Після концерту ми поспілкувалися, провели разом час… У 2022-му Аня вже назавжди перебралася сюди – на місце вічного спочинку на Личаківському цвинтарі. І мені спокійніше, що вона тут, поряд зі мною. Я можу будь-якої миті піти до неї на могилу, принести квіти, свічку запалити. Нехай після смерті, але її мрія повернутися до Львова все ж здійснилася.
– Вона пішла з життя у перші дні війни – 27 лютого 1922 року…
– Історія смерті Ані – це взагалі щось страшне. То був третій день повномасштабного вторгнення. Коли їй стало погано, швидка допомога не приїхала, бо все місто взагалі стояло. Київ просто заціпенів. Тіло забрали до моргу, і Дмитро десять днів не міг його знайти. Ми обдзвонювали всі установи.
На Лівому березі є морг при лікарні № 3, і ми цілком логічно припускали що Аню відвезли саме туди. Дмитрові залишили номер телефону, проте ніхто не відповідав на його дзвінки. На дев’ятий день я зателефонувала Оресту Сліпаку – братові оперного співака Василя Сліпака, що загинув на Донеччині під час воєнної операції у 2016 році. Орест мені й допоміг вийти на головного лікаря лікарні № 3.
Поки ми старалися владнати питання з крематорієм, ще минув час. Паралельно я домовлялася про поховання Ані на Личаківському цвинтарі у Львові. Мер міста одразу ж дав дозвіл на це.
Відспівували Аню у старій львівській церкві з гарними вітражами на вулиці Миколи Лисенка. До речі, такі гарні старовинні храми є лише у Львові та Відні. Вітражі на момент відспівування у зв’язку з війною були забиті металом заради захисту від можливих бомбардувань.
Панахиду провів Ігумен Кипріян Лозинський і професійний вокальний чоловічий ансамбль «Kalophonia». Співали так красиво, що неможливо передати словами, хоч, напевно, недоречно у такому контексті говорити про красу озвучування заупокійної служби. Виникло відчуття, що нарешті відбувається саме те, що мало статися раніше – Молитва над нею. Я перестала плакати. А вже на цвинтарі Галицький камерний хор заспівав її Псалм «Все упованіє моє».
– Ганна Олексіївна присвячувала вам і братові твори?
– Ні я, ні Аня не мали традиції присвячувати твори живим людям.
– А є бажання зараз написати композицію на згадку про неї і присвятити її пам’яті?
– Так склалося, що перед Її відходом Михайло Перун (викладач кафедри богослов’я Українського католицького Університету. – А. Л.) замовив Ані Акафіст до Ікони Божої Матері Жировицької Римської. Оскільки вона не встигла його написати, на прохання Михайла я це зробила і присвятила Її світлій пам’яті. Не факт, що не напишу ще щось у пам’ять про неї.
– А цей ваш твір уже виконувався?
– Прем’єра Акафісту відбулася 16 червня 2023 року у Гарнізонному храмі святих Петра і Павла. Провели подію хор та оркестр Заслуженої академічної капели України «Трембіта» під орудою диригента Володимира Вівчарика.
Розумієте, довгий час мені було важко розповідати про Аню, адже я не могла до кінця усвідомити, що її вже немає серед нас. У мене навіть траплялися парадоксальні випадки: я ходила до неї на могилу, а повернувшись додому, ловила себе на думці, що треба зателефонувати Ані й розповісти, що була на цвинтарі.
Смерть Ані мене на певний період просто вибила з колії, страшенно приголомшила. До речі, долі наші – моя, Ані та Романа – склалися по-різному. Брат залишився сам, живе у Видинові, у батьківській домівці, бо мама померла 2010 року. А мене, ще задовго до смерті Ані, непокоїла думка, що і як буде, коли хтось із нас першим піде з життя. Відбулося начебто цілком природно, за віковими законами, оскільки Аня, як найстарша, пішла від нас першою. Але не ми вирішуємо. І коли все це сталося з Анею, я не знала, як повідомити Романа. То було дуже тяжко.
– Ваші спогади цінні, причому як позитивні, так і драматичні. Адже потрібно висвітлювати всі аспекти й перипетії життя і творчості героя (героїні) оповіді. Нічого неможна лишати «за бортом».
Однак не хочеться завершувати розмову мінорним настроєм, бо Ганна Олексіївна була дуже оптимістичною людиною, порядною, шляхетною, якою вона відкрилася особисто мені. Думаю, що багато хто її такою і сприймав…
– Це правда. Після похорону Ані ми – родичі, друзі, колеги зібралися, щоб поговорити про неї, згадати якою вона була за життя, цікаві ситуації, пов’язані з нею. І композитор Юрій Ланюк розповідав, що Аню дуже любив Анджей Нікодемович та й інші педагоги. Вона мала вроджену особливість усім подобатися.
Дійсно, так і є. Я та інші присутні з ним цілковито погодилися. Знаю, що Аня була улюбленою ученицею нашого першого вчителя Василя Куфлюка, він вважав її особливою. І випадок із подарунком піаніно, про який я розповідала, – красномовний тому доказ.
Усі люди, які відіграли значну роль у її житті й музичному становленні, – Василь Куфлюк, Олександр Тищенко, Анджей Нікодемович, Володимир Флис, Мирослав Скорик, – дуже її цінували за талант, природне обдаровання, а також характер, особистісні риси. І, що важливо, Аня з усіма ними зберігала теплі людські стосунки до кінця життя.
– Тому що вона була в усьому справжньою. На інтуїтивному рівні завжди відчувається єство людини, як би хто не ховався під «соціальною маскою».
– Так! Аня завжди була душею компанії – балакучою, відкритою, смішною. Де вона, там був сміх. Її страшенно любили однокласники, потім однокурсники, – буквально обожнювали за товариську вдачу і почуття гумору, а також цінували за талант і розум. Уже тоді, очевидно, розуміли, що це непересічна особистість, і передбачали її велике професійне майбутнє. А наш дім у Видинові щоліта перетворювався на гостьовий. З Анею завжди хтось приїздив до нас.
Це вже пізніше, коли почала хворіти, то перестала бути такою легкою і життєрадісною людиною, як раніше. Їй було фізично важко справлятися зі своїм тілом, зайвою вагою, колінами, які сильно її турбували. Проблеми зі здоров’ям замучили її, спричиняли пригніченість емоційного стану. В останні роки, перед відходом із життя вона перебувала в депресії. Аня не могла повноцінно творчо працювати, це був тяжкий для неї період.
– Вона притягувала до себе людей, в музичному середовищі мала авторитет. Причому нічого особливо задля цього не робила – просто була сама собою, не надувала поважно щоки, щоби здаватися важливою і «видатною», була дуже скромною…
– Думаю, що люди відчували в ній харизматичність, доброту й красу – зовнішню та внутрішню. І, очевидно, її великий талант до музики. В цьому і полягав секрет її непідробної неординарності…
Анна ЛУНІНА
Фото з сімейного архіву, архіву журналу “Музика” та надані авторкою
