Моцарт і Шнітке: кожному часу – свій геній

201
Share Button

22 лютого в Колонному залі Національної філармонії України відбувся концерт, у якому поєдналися два, на перший погляд, несумісних твори: Симфонія № 40 Вольфганга Амадея Моцарта і Реквієм Альфреда Шнітке. Який між ними зв’язок і чого хотіли досягнути організатори імпрези? Спробуймо розібратись

Версія 1. Полістилістична гра

Як відомо, Вольфганг Амадей Моцарт писав майже в усіх жанрах, розповсюджених у його час. Концерти, симфонії, опери, реквієм – лише короткий їхній перелік, який навіть близько не передає усього масштабу створеного, що дісталося нам від нього у спадок.

Вольфганг Амадей Моцарт

А якщо подивитись у стилістичний ресурс ХХ століття? З’являються джаз, електронна музика, рок, кіномузика та інші штуки, які на сьогодні уже навіть важко диференціювати через постійний бленд та «несумісні» поєднання у сучасних творах. Такого вдосталь і у творчості Альфреда Шнітке.

В «улюбленого Моцарта» (як називав його Шнітке) він запозичив жанр реквієму і наповнив його сучасним звучанням. Так з’явився перший у СРСР реквієм на літургійний текст (1975).

Хоча Шнітке в цілому витримує церковний канон, застосовуючи ординарні частини (Introit, Kyrie, Dies Irae, Sanctus, Agnus Dei та інші), він не втримується від спокуси додати перед самим закінченням твору Credo – розділ із меси, що недвозначно демонструє індивідуальне трактування жанру. Цей могутній голос духовного самоствердження є, за словами композитора, символом подолання смерті.

Альфред Шнітке

Загалом його Реквієм сповнений контрастних зіставлень: яскравий виконавський склад (хор, орган, електронні інструменти й велика ударна група) відтворює старовинні жанри; сучасна музична думка у вигляді академічного авангарду, свінгу, біт-ритмів поєднана з класикою минулих століть, починаючи від григоріанського хоралу. І вся ця полістилістична гра перетворюється у єдність, що зветься власним стилем Шнітке.

То чому б і симфонію Моцарта не виконати в одному концерті з Реквіємом Шнітке? Це сприймається цілком органічно – як ще один прояв полістилістичної гри.

Версія 2. Кожному до смаку?

У даному випадку кожен слухач мав отримати під час концерту те, що хотів. Бажаєте послухати справжню класику від пана Моцарта, що колись стояла у вас на рингтоні? Будь ласка! А на додаток – трохи екзотики з присмаком старовини, що дуже рідко виконується? Ось, тримайте! Нехай усі підуть із концерту задоволеними!

Віталій Протасов

Але з Моцартом не все склалось так просто, як хотілось би. Людям, котрі вперше слухали цей твір або взагалі симфонію наживо, можна лиш поспівчувати. Симфонічний оркестр Національної філармонії України під керівництвом Віталія Протасова «прибив до сцени» трепетну безпосередність Моцарта трьома «цвяхами» – другою, третьою і четвертою частинами 40-ї симфонії, які прозвучали якщо не дуже різко, то досить брутально. Достеменно невідомо чому в другому відділенні чисельність людей у залі значно скоротилась – із цього приводу чи просто декому не хотілося витрачати час на наступний незнайомий твір.

Інша справа з Реквіємом Шнітке. Камерний хор «Кредо» під орудою Богдана Пліша, в якого цей твір є репертуарним (щоправда востаннє виконувався лише у 2011 році), зміг кинути в залу цю громадину так вправно, що байдужим не лишився ніхто. Світло в залі затемнили, вся увага на сцені – цікавий ефект і гарний результат. Особливо вразила однойменна до назви колективу частина Credo – кульмінація опусу, під час якої любо було спостерігати за реакцією публіки (дехто підстукував ногою, хтось кивав головою в такт). Звучання Credo здіймалося, як величні вежі собору, змітаючи міццю своєї нездоланної віри потойбічний морок попередньої частини.

Версія 3. Двобій епох?

Здавалося б: різні епохи, жанри, абсолютно різний виконавський склад, класика та авангард. Чи мають ці твори звучати в одному концерті? Відповідь: а чому б і ні!

Богдан Пліш

Головною фішкою тієї ж 40-ї симфонії є контрастне зіставлення частин і розділів, а спроба перенести цей принцип за межі одного твору є цікавою драматургічною знахідкою. Окрім того, звучання Моцартового шедевра поряд із витвором «сучасного Моцарта», як називають Шнітке, – чи не є продовженням вищезгаданої полістилістичної гри?

Щоправда, після заїждженого «маршруту» 40-ї (це не на адресу Моцарта) кожен поворот твору Шнітке відчувався немов свіжий порив вітру, а інколи й змушував проводити паралелі з Реквіємом самого Моцарта, шукати зв’язки з його відомими Requiem Aeternam або Lacrimosa.

Хор “Кредо”

Але справа – у враженні та емоційному ефекті, що виник у результаті. М’яко кажучи, в даному «двобої» Моцарт не вийшов переможцем. І головною підставою для цього можна вважати проблему виконання: життєва енергія і радість, притаманні музиці симфонії, були вбиті грубими контрастами далеко за межами піано/форте. Таким чином один із найвідоміших творів класики «програв» Реквієму композитора ХХ століття, звучання якого в Україні можна порахувати на пальцях однієї руки.

Слід подякувати хору «Кредо» за те, що продовжує виконувати цей знаковий твір ХХ сторіччя. Лишилося дочекатись такої самої популяризації в Україні реквіємів Ендрю Ллойда Веббера, Кшиштофа Пендерецького, Едісона Денисова та інших композиторів, сучасників Альфреда Шнітке. Можливо і в подібному контрастному зіставленні, що дозволяє по-новому відчути старе і призвичаїтися до нового.

Дмитро ГАВРИШ

Share Button