Капітан Сергій Лихоманенко – офіцер Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, уповноважений представник ЦВС при Харківському національному академічному театрі опери та балету імені Миколи Лисенка, диригент Харківської обласної філармонії, художній керівник проєкту «Ода стійкості» та очільник Східного департаменту Ради ветеранів 5 ОШБр. До військової служби Сергій Лихоманенко працював журналістом і телеведучим. Сьогодні його професійний шлях поєднує військову службу, музику та культурні проєкти, які допомагають осмислювати досвід війни й розповідати про Україну мовою мистецтва
– Як у вас виходить поєднувати службу, роботу в департаменті Ради ветеранів 5 ОШБр і художнє керівництво таким масштабним проєктом, як «Ода стійкості»?
– Зараз я офіцер Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, займаюсь цивільно-військовою співпрацею. Але 5-ка – це те, звідки я вийшов, і зв’язок не переривається: очолюю Східний департамент Ради ветеранів бригади. Тому питання не «як поєднати службу і музику», а, швидше, «як не втратити жодного з цих напрямків, коли обидва потребують часу». Відповідь проста – не намагаюсь ділити добу навпіл, а роблю те, що пріоритетне саме зараз.
– В одному з інтерв’ю ви казали про перехід від «культури про війну» до «культури всередині війни». Чим музика, яку композитори пишуть нині, відрізняється від тієї, яку створюватимуть після нашої перемоги?
– Культура про війну формується з дистанції, коли вже є час на осмислення. Культура всередині війни народжується, а композитор ще не знає, чим усе закінчиться. Різниця в тому, що друге не встигає стати легендою, – це тільки чесний запис стану.
– Яку місію ви, як продюсер і диригент, покладаєте на «Оду стійкості»? Це більше мистецький маніфест для закордонного слухача чи інструмент підтримки духу всередині України?
– Спочатку – для нас. Концерт, де в залі ветерани й родини загиблих, – насамперед про них, не про іміджеву картинку назовні. А вже потім, коли ця музика виходить за межі України, вона працює і на впізнаваність.
– Проєкт «Ода стійкості» об’єднав українських військових і видатного композитора з іншого кінця світу Росса Харріса (Нова Зелландія). Як виникла ідея подібного культурного мосту?
– Коли композитор такого рівня з іншого кінця світу пише симфонію на пошану Україні, це означає одне: наша ситуація перестала бути просто новинним сюжетом. Професійний діалог виник тому, що масштаб подій сам про себе заговорив.
– Ви – диригент і працюєте безпосередньо з партитурами. Можете описати музичну мову цього твору? Які емоційні коди Росс Харріс заклав у музику?
– Там немає прямої ілюстрації бойових дій. Є гармонії, які намагаються утримати рівновагу, і ритмічні збої, що цю рівновагу постійно порушують. Як диригент я читаю це як напругу без упадання в розпач.
– У вашому проєкті бере участь відомий композитор з Азербайджану Ельдар Мансуров. Як вам вдалося залучити цього митця і про що розповідає його твір, присвячений Україні?
– Азербайджан на власному досвіді знає, що таке боротьба за територіальну цілісність, тому діалог виник природно – не з формальної ввічливості, а зі спільної теми.
– Як іноземні композитори відчувають контекст нашої боротьби і що для проєкту означає така міжнародна солідарність через мову класичної музики?
– Найкращі не намагаються писати про Україну ззовні – вони шукають у власному досвіді точку дотику. Тоді виходить чесно, а не як данина моді.
– У проєкті беруть участь як відомі українські композитори, так і зовсім молоді автори. Як ви шукаєте нові таланти і за якими критеріями обираєте музику для концертів?
– Слухаю не лише готові партитури, а й чернетки, ескізи. Головна умова – чесність, а не резюме автора. Композитор-початківець, який щойно пережив обстріл міста, часто пише точніше за визнаного метра.
– «Ода стійкості» – не просто живі концерти, а створення великого цифрового архіву та запис альбомів. Як виникла ідея зафіксувати цю музику в цифровому форматі?
– Концерт – то мить, яку не повернеш. А партитура має жити далі. Цього сезону сайт oda.5brigade.org отримує переклад ще на дві мови – французьку та іспанську, разом їх стане сім. З’явиться понад 50 інтерактивних профілів композиторів і не менше 15 сторінок оркестрів-учасників. По суті, ми будуємо B2B-інструмент: закордонний диригент чи менеджер оркестру заходить на сайт і одразу бачить, з ким має справу, – не через посередників, а напряму.
– У 2026 році за підтримки Українського культурного фонду ви плануєте розширити антологію до 100 творів 50-ти композиторів. Із якими головними труднощами стикається команда під час організації таких масштабних записів у воєнний час?
– Головна складність не творча, а логістична. Наприклад, записи композицій Росса Гарріса та Ельдара Мансурова припали на початок вересня – якраз на дні найінтенсивніших атак на Київ. Ми працювали у Будинку звукозапису Українського радіо та в захищеному сховищі КМДА спільно з «Київською камератою». Узгодити графіки оркестру, репетиції та студію з поправкою на тривоги й відключення світла – це робота, де команда з шести-семи людей має діяти без права на помилку, бо перезаписати зірваний день неможливо.
– Ви плануєте викласти музику на Spotify, YouTube Music та Amazon. Чи зможе такий цифровий формат зробити українську класичну музику популярною серед слухачів, які ніколи не ходили до філармонії?
– Філармонія – поріг, який не кожен готовий переступити вперше. А плейлист у навушниках – вхід без бар’єрів. Якщо людина відкриє для себе Косенка дорогою до метро, а не через квиток у зал, – це вже результат.
– Розкажіть про ідею цифрового архіву партитур. Чи є вже перші відгуки або запити на виконання цих творів від іноземних оркестрів?
– Так, і це важливіше за будь-яку нагороду: закордонні колективи отримують доступ до нот і можуть включати їх у власні програми. Тобто музика починає жити своїм життям, без нашої участі як посередника.
– Минулого року ваша диригентська робота і твори композиторів проєкту отримали низку світових нагород. Яка з цих перемог стала для вас найбільшим сюрпризом і чому?
– І справді. Минулоріч диригентство в межах «Оди стійкості» отримало низку перших премій – на Fanny Mendelssohn International у Німеччині, на нью-йоркському й паризькому конкурсах, абсолютну першу премію на Beethoven International у Великій Британії. Чесно – найбільше здивував не сам факт перемоги, а те, що журі оцінювало записи, зроблені в умовах, які нічого спільного не мають зі студійним комфортом. Коли міжнародні арбітри ставлять такі записи поруч із роботою «мирних» конкурсантів й не роблять знижки, – це найкраща відповідь на запитання, чи має сенс продовжувати.
– Документальний проєкт «Як звучить війна» завоював нагороди на міжнародних майданчиках, зокрема в Італії та Німеччині. Як створювалася концепція фільму і наскільки сильно він змінює уявлення іноземців про сучасну Україну?
– Ідея фільму народилася з того самого відчуття, що і музика проєкту, – показати не героя-ікону, а звичайний людський досвід. Фільм отримав визнання на італійських і німецьких майданчиках. Судячи з відгуків, саме відсутність пафосу найбільше працює на закордонну аудиторію.
– Досвід війни та робота над такими проєктами, як «Ода стійкості», змінили ваше особисте розуміння ролі класичної музики в сучасному суспільстві?
– Раніше музика була професією. Тепер розумію її як спосіб утримати ідентичність, коли решта опор хитається. Без драматизації – просто це так і є.
– Яким ви бачите подальше життя «Оди стійкості»?
– Проєкт поступово переростає формат туру й стає більш системною історією – фондом партитур. Наступний логічний крок – вихід на європейський рівень підтримки. Але без гучних заяв наперед: подивимось, як складеться.
Матеріал підготовлено в межах національного проєкту «Ода стійкості».
За підтримки Українського культурного фонду
Фото надані організаторами проєкту
