На Третьому форумі культурної дипломатії України

9
Share Button

Із початком гібридної війни, спрямованої проти нашої держави та цінностей західної цивілізації, світ отримав чергове підтвердження стратегічного значення культурної дипломатії як інструменту захисту національного суверенітету. З огляду на це ключовим завданням влади і суспільства є генерація і реалізація різнопланових культурних проектів, спрямованих на підвищення поінформованості міжнародної спільноти про Україну, її історію і культуру

Про це йшлося у Києві, у стінах Дипломатичної академії України на Третьому форумі культурної дипломатії України. У його роботі взяли участь голова Представництва Європейського Союзу в Україні Хюг Мінг, аташе з питань культури Посольства Литовської Республіки в Україні Юргіс Гедріс, представники дипломатичних місій інших країн, митці, історики, громадські діячі, працівники ЗМІ.

Учасники форуму говорили про здобутки влади та громадянського суспільства у розбудові культурної дипломатії України після Євромайдану. Адже культурна дипломатія з’являється як визначення «м’яка сила» у протилежність жорсткій силі. Це – процес, коли держава і суспільство беруть активну участь у формуванні свого іміджу. Він став особливо актуальним після Майдану, коли ми відчули російську агресію, і на бренд «Україна» почав впливати наш східний сусід.

Культурна дипломатія є величезним інструментом захисту від інформаційно-військової агресії, коли країна в силу ряду політичних обставин стала слабкою і є залежною від наших закордонних партнерів. Зараз спостерігається величезна активність з боку наших громадян та українців, які мешкають за кордоном і впливають на наш імідж. Існують громадські організації, благодійні фонди, які представляють Україну, наприклад, у кіноіндустрії, тому що головне – представляти країну не в діаспорі, а в тому середовищі, яке ще не знає про нас.

Виступ голови Представництва Європейського Союзу в Україні Хюг Мінга

Хорошим прикладом розвитку культурної дипломатії може слугувати досвід наших ближніх і дальніх сусідів, зокрема Австрії. Відносно невелика за територією і населенням Австрія, виявляється, не тільки дбає про розвиток австрійської культури власне у себе вдома, а й має австрійські культурні центри практично в кожній європейській країні, а також у США, Канаді, Японії та багатьох інших країнах світу. Європейські держави взагалі, а це ми бачимо і по щорічних тижнях Франції в Україні під назвою «Французька весна», і по культурних ініціативах, що виявляють німецький Гете-Інститут, Британська Рада в Україні та інші установи Євросоюзу, всебічно плекають і підтримують свою культурну ідентичність по цілому світу! Ось у кого потрібно якнайшвидше переймати досвід із підтримання національного культурного продукту й митців, які його героїчно творять в умовах нашого суцільного безгрошів’я та недофінансування найнеобхіднішого…

Яскравим зразком культурної дипломатії стала презентація ініціатив Литви під час форуму. В цій сусідній і дружній нам державі громада щороку обирає культурну столицю країни. Приміром, у 2015 році нею стало містечко Жагаре з населенням менш як дві тисячі осіб(!). Цей та інші проекти, такі як пісенні свята, сприяють іміджевим успіхам і розвитку міжнародного й внутрішнього туризму країни.

Є певні позитивні зрушення і в діяльності наших МЗС та Міністерства культури. Так, зокрема, директор департаменту публічної дипломатії МЗС України Анатолій Соловей у своєму виступі повідомив, що мегапроектом у цій царині є створення Українського інституту, який має запрацювати до кінця поточного року. Крім центрального офісу в Києві, буде започатковано закордонні відділення у таких найбільш впливових з точки зору національних інтересів України країнах, як США, Франція, Німеччина, Італія і Польща. За рік такі осередки мають відкритися також у Пекіні та Південній Америці.

Виступ директора з наукової роботи Українського центру культурних досліджень Міністерства культури України Олександра Буценка

На Третьому форумі культурної дипломатії України українці презентували також різні мистецькі проекти, які були успішно реалізовані за кордоном. Так дуже цікаве дослідження, яке вразило всю аудиторію, представила Тіна Пересунько. Мова йде про культурну дипломатію часів Петлюри. Особливо цікавою була реакція на неї у тогочасних Франції, Америці, Британії… Цікавим є і африканський проект Оксани Розумної: як вона представляє Україну в Африці й Африку в Україні. Художниця ж Ольга Босак – авторка проекту «Живи вільно», Івона Костина – авторка ідеї документального перформансу «Я – ветеран», Олена Салата, Наталія Шпітковська та Владислав Давідзон розповіли свої історії успіху в Україні та за її межами.

Розвинуті держави чимало роблять для того, щоби показати свою культуру за кордоном. І не останню роль у цьому плані відіграють їхні дипломатичні представництва, котрі постійно організовують різноманітні культурні акції у різних куточках світу. Це не потребує великих грошових витрат, але дає ефект, формує позитивне ставлення до країни. На превеликий жаль, наші дипломатичні представництва до останнього часу працювали (та й то не дуже активно) виключно «в комфортних умовах» із закордонними українськими громадами… Так – це ті осередки, які охоче сприйматимуть українське культуртрегерство, однак їх замало для створення гарного іміджу України в цілому в тій чи іншій країні!

Тож чи сприяє українська влада розвитку української культури як всередині країни, так і за її межами? Судячи з витрат у бюджеті на культуру та й на ту ж таки дипломатичну діяльність, радше, можна відповісти «ні», аніж «так». Звісно, є різні тому причини. Це й переважно постколоніальна свідомість владної еліти, яка часто-густо зорієнтована на чужоземні (передусім російські) культурні цінності. Це й «хуторянство» цієї еліти, яка не бачить місця України в світових процесах, як і не розуміє того факту, що саме культура могла б позитивно позиціонувати Україну на міжнародній арені.

Для нашої владної еліти українська культура – це щось залишкове, таке, що не варте особливої уваги. Це ж не бізнес! І така байдужість до української культури характерна не лише для можновладців, які не вважають себе українцями. Те саме можна сказати про тих високопосадовців, котрі називають себе щирими українськими патріотами. Сучасна українська держава майже нічого не робить, на жаль, щоб її культурні діячі, «засвітилися» на міжнародному рівні. І відбувається це не тому, що українська культурна продукція не конкурентоздатна. Це далеко не так! Вона просто опинилася в ситуації недобросовісної конкуренції, яку створила не без впливу Росії індиферентність української влади, що дорого країні коштувала. На сьогодні ми маємо територіальні втрати – Крим, частково Донбас, – території, до речі, які так і не були освоєні українською культурою.

Лише останнім часом влада робить певні кроки, щоб виправити становище. Це й введення квот для української пісні, й певні заходи щодо українізації мас-медіа, й створення бар’єрів для експансії книг із Росії… І ці заходи дають ефект! Поступово починають набирати сили українська популярна пісня, книжка, кіно… Аби не зупинялася ця тенденція! Але для того, окрім заборон і обмежень, треба мати якісні культурні програми. І, звичайно, кошти для їхньої реалізації, у тому числі й за кордоном.

Тільки тоді ми зможемо заявити про себе як повноцінну Націю і Державу! Державу, як суб’єкт міжнародного права, а не об’єкт для різноманітних недружніх впливів, зокрема і в царині культури. Є надія, що Третій форум культурної дипломатії України, що пройшов нещодавно в столиці, посприяє цьому, а заявлені на ньому проекти в культурній сфері будуть утілені в життя.

Георгій ЛУК’ЯНЧУК

Фото автора статті

Share Button