Петро Гончаров

18
Share Button

Петро Григорович Гончаров (1888—1970) — український хоровий диригент, композитор.
Народився у незаможній сім’ї робітників. Змалку співав у церковних хорах. У 1907 році закінчив музичне училище Балтійського флоту по класу кларнета, згодом брав уроки диригування, читання оркестрових партитур, гармонії і композиції у Рейнгольда Глієра. Гончарова взяв до себе у хор Олександр Кошиць. Тут юнак на практиці навчався диригувати.
З 1907 року був регентом хорів провідних київських соборів — Володимирського, а з 1921 до 1931 року очолював хор Софійського собору. З 1906-го — диригент хорів театрів Миколи Садовського, Панаса Саксаганського. Співпрацював із Лесем Курбасом, Анатолієм Петрицьким.
Був організатором і багато років керував капелою Південно-Західної залізниці, за що був удостоєний звання «Почесний залізничник». Працював художнім керівником капели «Думка», Української музичної драми (1919), Київської опери (1920–1924).
У 1921 році після тяжкої хвороби втратив зір, довелося вивчати всі виконувані твори напам’ять.
Навесні 1940-го Гончаров опинився у Львові. Тут після приходу радянської влади було створено капелу «Трембіта». Її диригентом якраз і став Петро Гончаров. Водночас працював диригентом і хормейстером Львівської опери.
Після приходу в Україну нацистів Гончаров повернувся до Києва й знову став регентом Володимирського собору. Фашисти за талант і працьовитість нагородили його залізним хрестом. «Це є хрест на мою могилу», — сказав рідним Петро Григорович. І виявився, у великій мірі, провидцем. Ця подія вкрай негативно вплинула на його подальше життя.
У 1942 році Гончаров організував у Києві концерт під назвою «На зло ворогам». До програми увійшла кантата Лисенка «Б’ють пороги». За виконання цього революційного твору німецька влада не виплатила диригентові обіцяного гонорару.
Родина Гончарова вже після його смерті, аж у 1990-х, дізналася про те, що він писав музику. «Десь на початку 1990-х на Різдво Христове мій чоловік Богдан, артист капели „Думка“, який співав у хорі Володимирського собору, натрапив на ноти творів Гончарова, мого рідного дідуся. Згодом ми дізналися, що в одному з канадських журналів була опублікована велика стаття Павла Маценка, присвячена творчості Гончарова», — розповіла онука диригента Ніна Дунь.

Share Button