polyova-lyniv-london

В одному з найбільших залів Лондона Royal Festival Hall відбулася прем’єра у Великій Британії нового твору української композиторки Вікторії Польової – Симфонії № 4 «The Bell» для віолончелі та оркестру, написаної на замовлення Лондонського філармонійного і Далласького симфонічних оркестрів(!)

Світова прем’єра симфонії відбулась у листопаді 2023 року в Далласі (США) у виконанні Далласького симфонічного оркестру під орудою українського дириґента Кирила Карабиця. У Великій Британії твір, звісно, озвучив Лондонський філармонійний оркестр, а за його пультом уперше стояла українська маестро Оксана Линів.

Цей виступ доповнив почесний список славетних світових оркестрів, із якими вона співпрацює. На прем’єрі була присутня авторка – Вікторія Польова. Тож, коли двох українських мисткинь заповнений зал на 2700 місць вітав нестримними оваціями, очевидно було, що аудиторія зрозуміла і сприйняла музичні меседжі композиторки й дириґентки, якій вдалося максимально донести до музикантів оркестру філософські образи-сенси симфонічної партитури.

Принаймні, коли в момент оплесків я запитала у сусідки в залі про що, на її думку, ця музика, вона відповіла лаконічно – про війну. 20 хвилин напруженого вслуховування в неспішне розгортання симфонічного простору відчувалося майже фізично. Творчий задум підказувала й сама назва симфонії – «The Bell» («Дзвін»), яка збігається з латинським «bellum» («війна»), про що говорить і авторка.

…Дзвін-сповіщення, Дзвін поховальний, Дзвін перемоги – три образи-символи війни, які повільно, поступово вивільнюють вибухову енергію – спочатку з тихого, але напружено-тривожного дзвону на тлі мерехтливих струнних і клавішних, далі скорботних і водночас набатних інтонацій дзвона й усього оркестру аж до грандіозного просвітленого апофеозу, який, утім, раптово уривається, залишаючи лише голос віолончелі й вібруючий звуковий простір. Немовби катарсис після зіткнення з жорстокими земними реаліями, наче відлуння в космічних далях, куди ніжна мелодія віолончелі надсилає меседж-віру в очищення, надію на світло…

Одночастинна симфонія сприймається, як цілісна тричастинність із розгорнутою постлюдією, що є смисловою кульмінацією і зосереджує провідну ідею, висловлену самою авторкою:

– Найголовніше, що я хотіла – відобразити те, що відбувається в космосі після найпотужнішого дзвону. Це феномен найтонших звуків відлуння, янгольський хор, що звучить або в повітрі, або у підсвідомості. Звуковий простір, який я хотіла відтворити, є територією Bat Kol, що на івриті означає «дочка голосу», «гул, що відлунює рух повітря Всесвіту». Bat Kol всотує людські голоси й усі інші звуки світу, навіть ті, які наше вухо не здатне вловити. Ці найніжніші звуки несуть у собі сенс, який потрібен кожній людині у найважчі часи. Єдине, що людина може зробити, це довіряти їм.

Голоси-мелодії, голоси-інтонації композиторка передає через тембри й фрази віолончелі, що «співає» своє соло, «коментує», «протестує», пронизуючи весь масив оркестру, або суголосно підсилює його звучання. Цю надважливу роль у драматургії симфонії досконало виконала Інбан Сегев. Зіркова музикантка (її патроном у дитинстві виступав Ісаак Стерн) відома також, як перша виконавиця багатьох прем’єр нових або втрачених творів, завдяки якій віолончельний репертуар поповнюється також композиціями, написаними на її замовлення.

Світова прем’єра «The Bell» Вікторії Польової у США відбулася за участі саме Інбан Сегев. Її фантастичну гру мені випало чути вперше. Між тим вразило, передусім, відчуття солідарної співтворчості з авторкою симфонії: можливо, надто близькими виявилися для неї образи-сенси музики української композиторки, відтак надто пронизливо лунали в сольному співі віолончелі молитовні інтонації єврейських плачів, співзвучних із народними українськими. Пізніше дізналась, що Інбан Сегев – уродженка Ізраїлю і її ім’я у перекладі з івриту означає «язик дзвона» (отже, з назвою «The Bell» – не просто збіг).

Симфонія Вікторії Польової виконувалась у чудовому оточенні. Концерт розпочався оркестровою Сюїтою з балету «Пригоди лукавої лисички» Леоша Яначека. Написана рівно 100 років тому, музика казки й сьогодні вражає калейдоскопом замальовок зі світу природи й фауни, дотепною розповіддю про хитрющу лисичку, що її автор наділив майже людським характером. Яскраву образну палітру, яка вирізняється дотепними сонорними вигадками, блискуче відтворив Лондонський філармонійний, чутливо реагуючи на вимогливі жести-рухи української дириґентки.

Завершувала концертну програму Симфонія № 8 («Богемська») Антоніна Дворжака, що є одним із найсвітліших творів чеського композитора (до речі, вона вперше видана саме в Лондоні та була виконана під орудою автора в Кембриджі під час урочистого присвоєння йому почесного звання доктора). Мелодійне багатство симфонії, образи нестримної радості буття буквально випромінювались у зал звуковим струменем оркестру.

Можливо, таке музичне обрамлення лише посилило контраст із музикою української композиторки. Можливо й тому лондонська прем’єра твору Вікторії Польової стала центральною подією концерту. Симфонія «The Bell» є, направду, продовженням воєнного музичного літопису мисткині – музики, за словами самої Вікторії, «написаної під час війни та війною», «народженої з болі». Симфонічний опус «Буча. Lacrimosa» («Попіл Бучі стукає в моє серце»), перше виконання якого відбулось уже в серпні 2022-го під орудою Оксани Линів у німецькому місті Бонні, її симфонічний твір «Nova», хорові псалми-молитви на тексти Давидові (50, 1, 91, 90) й «Avе, Maria», Passacaglia для скрипки та струнних, «Amapola» («Мак») для скрипки, віолончелі й фортепіано…

P. S. Майже всі твори композиторки про війну, та не тільки, завершуються променями любові й світла. «Змінити перебіг подій через творчість як спроба змінити хід негативної енергії на позитивну», – у цьому теж вбачає творче призначення Вікторія Польова.

Леся ОЛІЙНИК