Цьогоріч 24 жовтня святкує поважний ювілей знана українська композиторка Леся Дичко – 85-літ. Вона і її творчість припали на той часовий відтинок в анналах сучасного мистецтва, який умовно позначено як «золотий період» еволюції української музики. Мирослав Скорик, Валентин Сильвестров, Леонід Грабовськиий, Віталій Губаренко, Валентин Бібік, Юрій Іщенко, Геннадій Ляшенко, Євген Станкович, Іван Карабиць, Олег Ківа, Ярослав Верещагін (список можна продовжувати). До цієї ж когорти маститих авторів, що сформувалася й ефектно вибухнула в 1960–1970-ті роки, належить і Леся Дичко.
Ювілярка та її, плюс-мінус, ровесники, колеги за фахом своєю діяльністю змінили траєкторію шляху української музики другої половини XX сторіччя. Вони створили і прописали сучасну картину уявлення про світ мистецтва, онтологію «нової музики»…
Зараз представникам міленіалів, яких також звуть поколінням Y («ігрек»), чи мережевою генерацією, а це – формація молодих слухачів, народжених приблизно на початку – в середині 1990-х років, уже, ймовірно, важко зрозуміти цінність і велич внеску у розвиток національного мистецтва старших митців, що відносяться, за дослідженнями соціологів і психологів, до попереднього покоління X («ікс»). Для міленіалів, приміром, епоха «шістдесятництва» – це вже майже міфологічний фантом, а не конкретне історичне явище в музичній, і не тільки, культурі. А практично всі перелічені композитори оригінально заявили про себе саме у ту часову добу, повторюся – 1960–1970-ті роки.
У нового покоління слухачів складаються інші естетичні й мистецькі ідеали, пріоритети, більш сучасні та зрозумілі їм. А творчість діячів, віддалена від сьогоденного контексту на понад пів віку, здається їм дещо немодною, несучасною, не такою вже й затребуваною і, припускаю, незбагненною.
Однак це все – стандартні, хрестоматійні й, до слова, нормальні прояви зміни поколінь, «зламу» і розбіжностей світоглядів. Рано чи пізно уявлення різновікових акцепторів унормовуються, вирівнюються під впливом різних життєвих умов та обставин. І тоді, на новому витку спіралі саморозвитку мистецтва, зокрема музики, те, що не так давно здавалося застарілим, стає затребуваним і доречним.
Утім і без таких світоглядних коливань музична творчість Лесі Дичко і її колег-ровесників становить «національний фонд» музичної культури. Тому творчість майстрині закарбовано в анналах історії.
Наведемо оптику на ювілярку, поговоримо про Лесю Дичко. У пропонованій публікації читачам представлено оновлену версію раніше написаної статті про мисткиню, що вийшла друком у журналі «Музика» 2013 року.
У перспективі заплановано матеріал про композиторку, приурочений до її 85-річчя. Тоді виникає логічне запитання: чому зараз я повертаюся до вже оприлюдненої публікації про Лесю Дичко?
По-перше, та стаття пов’язувалася з виходом у світ 2012 року книги про композиторку «Леся Дичко в житті і творчості» поважної музикологині Софії Грици. Відтоді промайнуло 12 літ, а нових масштабних робіт про Лесю Василівну немає. Статті про неї писалися до і після появи праці Грици, а от книжка донині залишається практично єдиною монографією біографічного плану. Звичайно, не слід забувати брошуру Миколи Гордійчука «Леся Дичко» з серії «Творчі портрети українських композиторів», що з’явилася у 1978 році. Однак дата її створення засвідчує факт життєпису початкового етапу творчості мисткині. Книга ж Грици на момент її друку фіксує 73-річчя композиторки, тож вона акумулює дані про значно довший життєво-творчий шлях. Саме тому книга Грици про ювілярку заслуговує на те, щоб іще раз поставити на ній «публічний акцент», привернути увагу мистецького середовища.
По-друге, я тоді не так вдалася до ґрунтовного аналізу книги, як відтворила, акцентую, мистецький портрет композиторки. Чому саме пішла таким шляхом, поясню нижче.
Ну а зараз, при відзначенні 85-річного ювілею композиторки, що найпотрібніше для її вшанування? Презентувати її як творчу особистість. А це можливо саме при змалюванні творчого портрета.
І по-третє. Повернувшись через роки до власної публікації ніби до чужого тексту, адже плин часу робить своє, зрозуміла, що відображений «портрет» Лесі Дичко аніскільки не втратив актуальності й сучасності.
Тепер розкажу, як обіцяла, про причини звернення до жанру творчого портрета при рецензуванні монографії Софії Грици у 2013 році. Докладна аналітика книги припустима у спеціалізованих вузькопрофільних виданнях. Для аудиторії меломанів така специфіка розбору недоречна, – вона не привабить, а навпаки – відштовхне читачів. Тож мета привернути увагу публіки не буде досягнута. Зрозуміло, що творчий портрет – саме те, що могло зацікавити, надати уявлення про композиторку аудиторії прихильників її музичної естетики.
Окрім того, спрацювала ще одна обставина. Тоді до мене з пропозицією щодо рецензування книги звернулася особисто Леся Дичко. І я, ще не ознайомившись із виданням, погодилася. Лише в процесі знайомства з працею до мене прийшло усвідомлення непростої ситуації, в якій опинилася. Адже в руках тримала монографію про композиторку живої на той час авторки книги. Цей фактор певним чином тиснув на свідомість, накладаючи чималу відповідальність.
У процесі просування книгою, зізнаюся, в мене до неї виникло суперечливе ставлення. Тобто якоїсь однозначної, приміром, бурхливо фонтануючої чи, навпаки, неприємної емоційної реакції робота в мене не викликала. То була суміш різнополярних думок і суджень.
Аксіома, що створення книги – тяжка праця. Адже слід виробити концепцію, логіку драматургічного викладення матеріалу, жанрову атрибутику тощо. Константою є і те, що кожна книжка, як і будь-яка людина, має свої принади й недоліки, плюси і мінуси. Навіть у роботі, яка зовсім «не зайшла» до свідомості, а таке теж буває, все одно можна знайти щось ціннісне й потрібне. З огляду на ці твердження, праця Софії Грици теж має вагомі плюси, ну, і певні недоліки.
Повернувшись до своєї колишньої статті, цілком логічно, що я переглянула знов книгу Софії Грици, пробігши очима її текст і відновивши в пам’яті тогочасні власні враження від неї. Зазначу, що теперішнє сприйняття докорінно не змінило попереднього.
Отже, значущість роботи, повторюся, полягає в тому, що вона й до сьогодні залишається єдиною книгою про Лесю Дичко. У ній відчувається пієтет, небайдуже ставлення авторки до героїні, яке наповнює текст емоційною теплотою, доброзичливим зарядом, що відношу до позитивних рис видання.
Леся Дичко і Софія Грица були по життю подругами. Їх поєднували не тільки колегіальні контакти, а й міцна людська дружба, про що зізнавалися обидві. Тож композиторка, ясна річ, певним чином допомагала написанню монографії відвертими розповідями, міркуваннями й спостереженнями щодо власної творчості, життєвими спогадами, описами ставлення до мистецьких явищ, якими ділилася з авторкою книги.
Музикологиня намагалася якомога ширше охопити творчий шлях Лесі Дичко і представити її різнобічно, в різних амплуа – як творчу особистість через композиторство, музично-громадську діячку з активною позицією щодо багатьох загальномузичних подій, людину із дуже захопливим, жагучим ставленням до життя, азартним бажанням брати від нього усе гарне будь-де – в гастрольних подорожах, мистецьких мандрівках, щільній соціальній комунікації.
Однак не обійшлося, на жаль, без мінусів. Не хочу загострювати на них увагу, але й залишити осторонь не можу, адже повинна бути чесною з читачами. Попри начебто об’ємність книги, вона не є ґрунтовною, всеохопною монографією, тобто фундаментальним дослідженням. Місцями в книзі спостерігаються інформаційні й тематичні повтори, не вистачає хронологічної послідовності у викладенні біографічного фактажу й обґрунтованої аналітики творів.
Книга Софії Грици про подругу – це розлогий творчий портрет композиторки, який ілюструє значна кількість фотоматеріалу – ним рясніє текст. Видання й підказало мені жанровий ракурс для публікації. І зараз, у рік 85-річного ювілею мисткині, повторюся, вважаю доречним знову зупинитися саме на її портреті.
Тож яка вона – Леся Дичко? Кожен, хто знає її як композиторку, творчу особистість і людину, хто колись ознайомився з книгою чи кого зараз оновлена публікація спонукатиме взяти її до рук, координуватиме власне сприйняття мисткині з її «портретом», що вимальовується у виданні.
Отже наведений мною образ у статті промаркує його «реперні точки». І в такий спосіб творчий портрет мисткині, окреслений у публікації, слугуватиме певним барометром у формуванні уявлення про композиторку в свідомості кожного з прихильників її мистецтва…
* * *
Епітет «український музичний Куїнджі», що винесено у назву статті, стосовно композиторки, я почула з вуст диригента, піаніста, засновника і багаторічного керманича відомого колективу – Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Валерія Матюхіна, який зіграв не один її камерний опус. Прямо скажемо, такі афористичні «лейбли», що відразу скеровують сприйняття особи за певним емоційним і психологічним вектором, практики-виконавці дають далеко не всім авторам. Особисто я з маестро погоджуюсь, адже достатньо згадати такі колористичні картини живописця, як «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Дніпро вранці», «Місячна ніч на Дніпрі». Хоча можливі паралелі творчості мисткині також з іншими художниками. Тому, знайомлячись із книгою знаного етномузиколога Софії Грици «Леся Дичко в житті і творчості», що вийшла у світ, задалася питанням: наскільки суб’єктивним є це висловлювання диригента? Цікаво також було звірити власне розуміння творчості композиторки з поглядом на неї іншого музикознавця…
Суб’єктивно-об’єктивний портрет-есей
Чи всі книги такого плану – це творчі портрети? У більшості випадків – так, але далеко не завжди. Якщо автор ставить перед собою завдання розглянути лише певний аспект творчості, «естетичну формулу», проблему стилю або ж якусь творчу віху в біографії композитора, про цілісний портрет не може бути й мови. Але коли за змістом книжки відчувається авторська заявка на «всеохоплення», якого, до речі, апріорі неможливо досягти, тоді в міру просування текстом проступають контури портрета творчої особистості.
Книга Софії Грици не претендує на «всеохоплення», але через зміст все-таки дає більш-менш зрозумілу біографічну картину від дитинства («Роки дитинства і юності», «Навчання у консерваторії та аспірантурі») до 70-річного ювілею («Ювілейний рік – 70») і далі – до поточних днів життя Лесі Дичко («У плині часу»). Контур біографії і творчості проступає через певні параграфи змісту, поступово вимальовуючи «творчий образ» композиторки: біографічні – «Поклик служити мистецтву», «Творче сходження. Перші поїздки за кордон», «Життєві будні», «Шляхи до слухача», «Подорожі за океан» тощо й творчо-тематичні – «Пастелі. Енгармонійне. Червона калина», «Від імпресіонізму ранніх творів до експресіонізму зрілих», «Синестезічне сприйняття світу. Трактування хору як оркестру», «Індія Лакшмі», «Літургії», «Краю мій рідний», «Фрески», «Золотослов» тощо.
Які ж іще прикмети орієнтують на жанр творчого портрета? Знову-таки – зміст. У його структурі немає чіткого розподілу на періоди творчості (ранній, серединний, пізній), також відсутні традиційні для монографій глави з розглядом творчості за напрямками – оперна, балетна, хорова, симфонічна, камерна музика тощо. Зміст, навпаки, намічає обриси саме «портрета» Дичко. Навіть уже за ним можна розпізнати деякі риси її натури, наприклад, любов до мандрівок, пристрасть до старовини, автентики, фольклорної архаїки й рідного Києва (за «зупинками» на конкретних творах), «синестезійне сприйняття світу» й пріоритет хорового жанру в різноманітному спектрі творчості.
Прочитання книги підтверджує попередні припущення, коли тільки починаєш знайомство з нею, вільно гортаючи текст. Дійшовши до останньої сторінки, вже не сумніваєшся, що писалася вона в жанрі розгорнутого творчого портрета, причому пропущеного крізь призму суб’єктивного бачення автором композиторки і її творчості.
Особистісна авторська інтонація у тексті зовсім не приховується, а, скоріше, навпаки, домінує, адже Софія Грица – давня подруга Лесі Дичко. Тому видання просочене авторськими коментарями, відступами, спогадами, подеколи суб’єктивно-особистісні фрагменти авторських міркувань раптово «вторгаються» у суто музикознавчий дискурс. А деякі глави інкрустовані висловлюваннями композиторки. За ними довідуєшся про нюанси біографії, як, зокрема, «непосидюче дитинство» Лесі Дичко, її оптимістичний характер, мрійливу натуру «вічної фантазерки», якою вона залишається й донині, її поетичне ставлення до природи та інші уподобання, всепоглинаючу, жагучу не просто любов, а пристрасть до музики, бо ще замолоду вона імпровізувала за роялем до мозолів на пальцях.
Авторка також фокусує увагу читачів на громадській діяльності композиторки – починаючи від її поїздок із лекціями про музику для різної слухацької аудиторії по Україні й за рубежем до участі як члена журі в численних хорових і композиторських конкурсах (у книзі наводиться більшість конкурсно-концертно-фестивальних заходів, учасницею яких Дичко була і є дотепер).
А ще Софія Грица розглядає, хоча й доволі побіжно, «крупним планом» певні, але далеко не всі опуси композиторки з її масштабного творчого доробку. Вона обирає знакові, на її думку, твори, приміром, – вокальні цикли «Пастелі», «Енгармонійне», хорову кантату «Червона калина», ораторію «І нарекоша ім’я Київ», хорову оперу «Золотослов», «Фрески» («Іспанскі фрески», «Французькі фрески», Швейцарські фрески») тощо. І це ще одна типова риса, властива жанру творчого портрета.
Отож, найбільш відповідний жанр цієї книги – портрет-есей. Композиторка близько «підпустила» до себе авторку і, виходить, природніше розкрилася перед нею в літературному контенті. Ця відвертість – запорука «правильної» стежини для читачів у знайомстві з Лесею Дичко в просуванні по тексту видання, тому що мисткиня постає саме такою, якою є у житті й музиці.
«Крупний план» в екстравертному форматі…
Одну з основних рис книги вже розкрито: жанр – творчий портрет-есей. Але є ще одна вагома деталь. Монографію писала музикознавиця, яка є передусім відомою етномузикологінею, фольклористкою, славісткою і культурологінею. Така диференціація у сфері музичної науки – досить умовна. Але в даному разі факт написання першої великої книги про Дичко саме фольклористкою (етномузикологинею) не можна розглядати як простий збіг обставин. Адже натура Дичко – стихійно природна, подеколи експресивно й по-юнацькому, до екзальтації уразлива. Особливу щиросердну теплоту, «натхненну душу» – от що бачить авторка у своєму «об’єкті». Й також її вельми потужне тяжіння до фольклору, його глибинних шарів і прадавньої автентики. На фольклорі «замішано» чимало творів Дичко, – вона була однією з лідерок неофольклорної хвилі 1960-х.
Тут пригадуються і хорова опера «Золотослов», і кантати «Червона калина», «Пори року», «Карпатська», ораторія «І нарекоша ім’я Київ», Варіації для симфонічного оркестру «Веснянки» й інші опуси. Практично немає твору, в якому б не прозвучала в тій чи іншій мірі фольклоризована мелодика, просочена автентичним колоритом. Тож невипадковим видається співдружність композиторки Лесі Дичко і фольклористки Софії Грици, їхній тандем як по життю, адже вони, повторюся, були багаторічними подружками, так і творчості, замішаній на сумісній роботі, зокрема, над виданням книги про композиторку. Їх у чималій мірі, як бачимо, поєднувала також любов до народної автентики.
Тож якою бачить Софія Грица свою подругу, колегу Лесю Дичко в масштабному екстравертному зрізі? Якою розкриває і подає її у книзі? Як натуру «всеїдну», котра усім захоплюється, цікавиться, перебуває в постійному русі, пошуку. Як людину з величезним, невгамовним, попри роки, бажанням пізнавати щось нове, незвідане. Як непосидючу жінку, котра всім переймається, особистість вельми контактну, комунікабельну, товариську, що просто не мислить себе поза соціумом. А ще як дуже життєстійкого й завжди налаштованого на позитив екстраверта.
І отут доречно згадати наведений у книзі випадок знайомства Дичко з Павлом Тичиною, коли вона сама ініціювала зустріч, на яку пішла разом зі співачкою Еллою Акритовою, аби показати поетові написаний нею на його вірші вокальний цикл «Пастелі». Одне слово, вона з роками не втратила інтерес до життя.
«Життя прекрасне, хоч є й багато зла. Але яка ж прекрасна природа! Загадка природи стає для мене головною. І як створювалася земля, якою вона є і буде в майбутньому, плюс великі здобутки людини, які вона зробила за десятки тисяч років…»; «…у світі постійно ведеться боротьба темних і світлих сил, але добро все ж таки перемагає зло, бо інакше світ просто не існував би», – так розмірковує композиторка, підтверджуючи висновки про неї авторки книги.
Леся Дичко вже в дитинстві проявляла активну, енергійну вдачу, причому вкрай мрійливу, адже, начитавшись пригодницьких романів Жуля Верна, на уроках вигадувала щось подібне. Захоплювалася географією, історією, літературою й ненавиділа математику. У студентські роки їздила у фольклорні експедиції і вже тоді полюбила багатогодинні піші переходи. Як сама свідчить, що марковано у тексті книги, тоді й пережила особливо гострі враження від зіткнення з природою, аж до музично-інтонаційного сприйняття природних стихій – звучання вітру, крапель дощу, шелесту трав.
«Для мене було справжнім відкриттям, коли ми, діти, якось вранці, їдучи по хмиз на горобині, запряженій волами, побачили сонце, що піднімалося над горизонтом. І сяючі небеса. Я була так приголомшена красою ранку, сяючим небом, що зі мною був шок, відчуття неймовірного щастя. Це найсильніше враження мого дитинства. Подібне пережила згодом, коли ми з Володьою Губою та Віталієм Годзяцьким ходили в експедицію по селах Київщини і збирали фольклор. Ми йшли лісом, була місячна ніч. Чула, як розмовляють Мавки. Я ніби зовсім втратила відчуття реальності, чула як гомонить той ліс різними голосами, всю мене трясло», – такими спогадами ділиться композиторка з авторкою книги.
Чим не «український музичний Куїнджі»? Невже вислови самої Лесі Дичко, що безпосередньо проєктуються на її творчий досвід і презентуються в конкретних творах, не доводять вираз маестро Валерія Матюхіна про мисткиню?
Любов до життя, природи, соціуму, мандрівок, рідного Києва. Любов до фольклору, причому не тільки українського. Любов до мистецтва, – насамперед, пристрасть до музики, але також і до літератури, театру, живопису. До речі, з багатьма сучасними художниками Дичко знайома особисто, як, наприклад, із Миколою Стороженком. Фрагмент його картини «Іван Сірко» використано в оформленні обкладинки книги. Любов до святинь, – чимало храмів, церков у різних містах і країнах вона, подорожуючи, для себе відкрила!
Усе, що намітилося в дитинстві та юності й остаточно сформувалося в зрілості, знайшло вихід у творчості. Хорові кантати «Сонячне коло», «Чотири пори року», «Здрастуй, день на всій землі», «Весна», «Барвінок», варіації для симфонічного оркестру «Веснянки», вокальні цикли «Пейзажі», «Настрої», «Пастелі», «Енгармонійне» – опуси 1970–1980-х років, з яких практично почався творчий шлях Дичко. Що це, як не пантеїстична данина любові до природи, життя!
Кантата «У Києві зорі», хоровий концерт «Краю мій рідний», ораторія «І нарекоша ім’я Київ» – прояв любові до рідного Києва. Хорова опера «Золотослов», хорова кантата «Червона калина», обряд для читця, хору й симфонічного оркестру «Народини» – у цьому інтерес до фольклорної автентики й української історії. «Іспанські фрески», «Швейцарські фрески» «Французькі враження», «Замки Луари», «Індія-Лакшмі», «П’ять прелюдій у стилі шань-шуй» – красномовне втілення теми мандрівок. «П’ять фантазій за картинами російських художників» (Василя Сурикова, Ісаака Левітана, Віктора Васнєцова, Івана Шишкіна), балет «Катерина Білокур» – озвучена прихильність до живопису. Літургії, хорова опера «Різдвяне дійство» («Вертеп»), «Отче наш», «Благослови, душе моя, Господа» – тема Храму, молитви, святості…
«Крупний план» у зрізі «вертикалі»…
Сковородинська філософія… Фраза Софії Грици, яка зустрілася на одній зі сторінок книги, правильно характеризує стиль життя Лесі Дичко. Вона ніколи особливо не переймається побутово-матеріальними питаннями, але, як уже йшлося, постійно прагнула мандрувати. Чим не сковородинське ставлення до життя?
Сковородинський ген проявляє себе також і в творчості. Вона від початків і дотепер «страждає» на трудоголізм, завжди дуже багато писала. І результат – чималий перелік творів, причому серед них багато великоформатних. Це, до речі, прикметна «слабкість» більшості митців її покоління – Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Олександра Костіна, Юрія Іщенка, Валентина Бібка, Віталія Губаренка та інших…
Шлях, який вона пройшла від перших, ранніх імпресіоністично-пантеїстичних опусів до духовно-соборних пізніх творів, зокрема Літургій (за словами Софії Грици – «апогею світла й добра»), уся сфера інтересів і преференцій Лесі Дичко, – це конгломерат, у котрому всі теми співіснують, переплітаються, сполучаються в полієдності: стихія пантеїзму, ідея подорожей, «храмова» символічність, билинна фольклорність, географічна історичність, національна глибинність. Ця «комплексна формула» естетики, принципу мислення й світоуявлення – сковородинська філософія симбіозу – проступає практично у кожному її творі.
Мікс стилів, іноді органічний, хоча часом й еклектично фрагментарний, у її музиці об’єднано вертикаллю, що синтезує класико-романтичну й сучасно-модернову музичну мову. Тому класична традиційність форм, у яких розлита імпресіоністично-експресивно-романтична інтонаційна фарба, – завжди з відтінком терпко-дисонантного звучання атональних гармоній у «симфонізованій» хоровій вертикалі, на чому не раз акцентує авторка книги.
А ще «провідником» по всій творчості Дичко служить Слово, а це теж одна зi «сковородинських» рис. Воно – і змістовна скріпа, й фонічна барва, й інструментальний тембр, і живий канал-артерія, по якому протікає енергія канонічного літургійно-християнського або авторсько-поетичного чи обрядово-фольклорного Слова-Логосу в її опусах.
Є ще одна «вертикаль» єдності поліморфної стилістики музики Дичко. Вона розкривається через синестезійну оптику. Композиторка зізнається, що деякі явища життя й людей бачить у певному кольорі, тональності або звуковій фарбі. Музичні образи можуть втілитися у візуально конкретні, а зорові допомагають їй глибше проникнути в сутність музичних станів.
Вона лише за допомогою власної творчої уяви й внутрішньої концентрації легко може «побачити» місцевість, храм, архітектурну споруду в будь-якій точці земної кулі. І найчастіше результат такої віртуально-творчої мандрівки – народження нового твору. Так було з «Іспанськими фресками» й «Індією-Лакшмі».
«Я вважаю, що розвинена фантазія – моя найсильніша риса…»; «Для мене важлива не тільки інтонація, але і її кольорове забарвлення. Дуже важливе значення має для мене і форма. Колись я працювала по 12–16 годин. Це якраз був період писання музики під впливом творів художників. У нас мама гарно малювала, від неї, видно, був цей потяг до живопису»; «Будь-яка постать, з якою доводиться зустрічатися, – це неповторна тональність, особлива аура, навіть її інтонаційно можна озвучити своєрідними акордами. Для мене кожна особа звучить у тональності, і я бачу людей у колористичному співвідношенні. Тому для мене дуже цікаві сучасники, їхні склад розуму й думки, дерзання, емоції спрямування. Чим ширше коло оточення, тим більше матеріалу для творчості. А це – постійна праця думки, вибудовування асоціативних рядів, що виникають із суми вражень», – розмірковує Леся Дичко, і такі слова лише підтверджують її «синестезійне сприйняття світу».
Для композиторки архітектура – це звукова матерія, а музика у вимірі фантазій може набути контурів якогось архітектурного ансамблю. Пригадуються слова німецького поета і письменника Йоганна Вольфганга фон Ґете про те, що «архітектура – це музика, яка застигла в камені». Але синестезія сприйняття життєвих феноменів у випадку з Дичко має й інші прояви – через декоративну звукозображальність, тяжіння до театралізації образів і візуальної фантазійності музики. На межі гри між реальністю й віртуальною мандрівкою у глибини власного суб’єктивного світу свідомості й підсвідомості «проступає» або лірико-епічний, або імпресіоністично-пейзажний, або експресивно-фольклоризований її музичний етос. Тож справді «куїнджівське» амплуа – це про неї…
Замість післямови…
Представлений у статті портрет, звичайно ж, приправлено власним сприйняттям особистості й творчості Лесі Дичко, яке склалося в мене – авторки цих рядків. Але в основних контурах він вималювався на ґрунті тексту книги Софії Грици.
Базові рельєфи портрета мисткині в наших уявленнях – моєму і Софії Грици – збіглися, а це свідчить про те, що композиторка насправді розкрилася в достовірному образі-амплуа. Ну, а деталі, акценти на ракурсах – це вже особиста справа кожного, хто буде знайомитись із виданням. Головне, що першу розгорнуту книгу-портрет про Дичко написано. Можливо, з’являться й інші дослідження.
Наостанок хочеться поміркувати над іще одним питанням: звідки в Дичко цей потяг до всеосягнення, спрага до життя, творчості? Адже багато людей у її літах уже перебувають у стані песимістичної вікової кризи.
Як резюмують психоаналітики, зокрема модний і культивований психолог, культуролог, театральний режисер, художник, автор чималої кількості книжок Ігор Калінаускас, енергію життя потрібно черпати в резонансі з навколишнім світом. Причому ритм співвідношення, тобто цей резонанс, на кожному життєвому етапі різний.
Так виникають три віхи в бутті кожної людини: період індивідуальності (тілесної енергії) – на ранніх, дитячо-юнацьких кроках, період особистості (енерго-соціальної успішності) – на зрілому етапі й період сутності (накопичення енергії життєвого досвіду й мудрості) – на пізньому. Від правильного розподілу енергозапасу на кожній стадії залежить фізичне, психоемоційне, розумово-інтелектуальне, духовне й енергетичне здоров’я індивідуума. Недотримання цих законів призводить до жалюгідних наслідків – втрати інтересу до життя в результаті нераціонального витрачення життєвої енергії.
Усе начебто правильно в теорії, але, як показує життєва практика, дотриматися цих постулатів неймовірно складно, а то й неможливо. Думаю, що справа не в теоріях, – вони для типової, середньостатистичної особистості. Хоча, можливо, Дичко, як тонкий інтуїтивіст за натурою, підсвідомо розпізнала закони розподілу й збереження життєвого енергоресурсу. Але правдоподібнішим здається висновок, що відкритість світові, наївна безпосередність і навіть інфантильність, пристрасне ставлення до всього й особливо природи, краси мистецтва і насамперед музики, напевно, налаштовують її на правильні частоти внутрішнього біоритму. Бо природа, соціум, мистецтво – самі по собі унікальні й невичерпні джерела життєвої енергії. Тож залишається тільки настроїтися на резонанс енергетичного взаємообміну, що і досі продовжує робити композиторка у свої поважні, солідні літа…
Анна ЛУНІНА
Першу публікацію статті див.: Музика. – 2013. – № 3. – С. 24–27.
