16 березня вишукану атмосферу Дзеркальної зали Львівського театру опери та балету імені Соломії Крушельницької наповнила українська музика, – відбувся концерт-презентація записаного піаністкою Роксоляною Підчехою релізу музики Миколи Лисенка, Віктора Косенка та Василя Барвінського
Над ідеєю нового погляду на українську музику разом із Роксоляною працювала музикознавиця й культурна менеджерка Ольга Лозинська. Реліз був записаний Незалежною студією звукозапису Golka Records, звукорежисер – Дмитро Мучичка. До візуальної частини оформлення долучилися дизайнерка Олена Даць і фотограф – Антон Олійник.
Реліз вже є у вільному доступі на всіх популярних платформах.
Про ідею запису, її реалізацію та позицію щодо українського виконавства Роксоляна Підчеха розповіла в інтерв’ю.
– Ви обрали до релізу обробки українських народних пісень Миколи Лисенка «Без тебе, Олесю», «Баркарола», «Ой зрада, карі очі, зрада», Першу фортепіанну сонату Віктора Косенка та цикл «Любов» Василя Барвінського. Що саме це обумовило?
– До Лисенка звернулася, бо він – корифей української музики, у нього багато відомих фортепіанних творів: рапсодій, сонат, але хотілось зосередитися саме на його обробках українського фольклору. В альбомі є певні паралелі: соната – масштабна форма Віктора Косенка, благородний ліричний цикл Василя Бравінського і майстерні опрацювання народних тем Миколою Лисенком.
– Ваше виконання та оформлення релізу: візуал – фото від Антона Олійника, сукня від Олени Даць, атмосфера Дзеркальної зали, в якій відбулася прем’єра створюють дуже цілісний образ. Що стимулювало таке бачення?
– Ми з авторкою ідеї Олею Лозинською хотіли показати, що українське мистецтво потрібно представляти на вищому інтелігентному рівні. Не тільки музику, а й усю нашу культуру. Від того відштовхувались і вирішили, що реліз має виглядати так класично і вишукано.
Особисто я виношувала цю ідею впродовж довгого часу. Завжди хотіла презентувати українську музику. І ніколи не могла зрозуміти, чому в нас так мало записів, обмаль виконавців. Звісно, з 24 лютого розпочалася нова ера звучання української музики. Для мене ж вона триває усе свідоме життя: у програмах – чи то конкурсних, чи концертних – постійно була присутня українська музика.
– Поговоримо про ваш музичний шлях. Опишіть перше сильне музичне враження.
– Я навчаюся музиці з п’яти років. Нашою сусідкою була викладачка Львівського державного музичного ліцею імені Соломії Крушельницької. Як і кожна маленька дитина, я щось там співала, і вона запропонувала моїм батькам уроки. Усе відбувалося поступово, мене ніхто з рідних ні до чого не примушував. Просто в якийсь момент це припало до душі і я вступила до ліцею.
Стосовно першого враження. Росла я в сім’ї, де щороку колядували й передавали цю традицію від покоління до покоління. Мене захоплювала коляда. Коли вже почала сама займатися музикою, то сподобався загальний процес. Пригадую, якось у дитинстві, пропустила останні частини серіалу, бо знала, що як прийду зі школи, то маю обов’язково повправлятися. Зараз це смішно, але чомусь у пам’яті з’явився саме цей епізод.
– А звідки узялася така сильна любов до української музики?
– У ліцеї нас знайомили з опусами українських композиторів, ми виконували деякі твори, однак, напевно, любов до української музики настала після вступу до консерваторії (Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка).
Це було 2012 року. В академії проводили внутрішній конкурс виконання творів українських композиторів, і мій викладач Мирослав Драган запропонував взяти участь. Конкурс присвячувався Василю Барвінському. Так почався шлях мого знайомства з українською музикою.
Зазвичай із доробку Барвінського ми частіше чуємо прелюдії. Пригадую, як узяла в бібліотеці ноти й вирішила, що хочу чогось іншого. Я проглядала сторінки, аж поки не потрапив на очі цикл «Любов», котрий, зрештою, увійшов до релізу. Ясна річ, я не змогла пройти повз цю назву та надала їй перевагу.
Музику присвячено дружині Барвінського Наталії Пулюй. Я теж якраз мала в житті співзвучний період. Це ще більше зблизило мене з творчістю композитора. Так почалось усе із «Любові» Барвінського. Після того постала мрія та ідея розвивати українську музику.
– У чому, на вашу думку, полягає місія музики в час війни, коли навколо стільки болю?
– Тут дуже влучною є цитата Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку в них відбирає мову». З культурою та музикою теж так. Це теж боротьба: розумієш, що, аби зберегти своє, потрібно працювати. Впродовж тисячоліть українську музику знищували, і зараз хочеться зробити хоча б якийсь маленький внесок, щоб українська музика нарешті розквітала.
– Якою зараз має бути позиція українського музиканта та як діяти тим, котрі опинилися за кордоном?
– Музикант в іншій країні може здобувати освіту, грати концерти й передавати гроші на потреби ЗСУ, однак може нічого не чинити. На мою думку, якщо ти дійсно хороший музикант з іменем, ти повинен заявляти про українську музику. Це найважливіше. Так, як і про мову, – для мене це принципово. Ти мусиш розмовляти українською і виконувати українську музику, працювати й докладати зусиль до нашої перемоги. Адже крім тебе – українця – хто це має робити?
– А чи залежить процес популяризації української музики від слухачів? І якою мірою вибір публіки, на вашу думку, пов’язаний із виконавцем?
– Виконання багато на що впливає: від того, як музика репрезентована, має бути певна цінність. Українську музику слід представляти на гідному рівні. Завдання музиканта – зробити з неї таку цукерочку, щоб люди не просто не нудьгували на концертах, а повертались до цього звучання. Тобто найбільше залежить від виконавця. Але також потрібно вчити слухати й аудиторію.
– То як саме можна навчити слухача чути?
– Через хорошу музику. І її варто правильно подавати, рекламувати. Ми повинні працювати над тим, щоби все більше людей цікавились якісними українськими творами.
– Гра на запис і живе відтворення музичної інтонації, – наскільки відчутною для вас є різниця між ними і в чому вона полягає?
– Напевно в тому, що під час запису ти розумієш: краще зробити все правильно з перших спроб, але в разі чого можна й переписати. Концерт – це зовсім інше. Це є секундний порив. Тут і зараз. Тому я надаю перевагу концертам.
– Музику в запису можна прослухати де завгодно. Як ви ставитесь до того, що записи класичних творів часом використовують як фон?
– У цьому немає нічого поганого. Головне, що вони звучать – живуть. Порівняймо це з тим, як я займаюся для себе або граю в концерті. Звісно, коли музикуєш для себе, не потрібно спеціально збиратись, готуватись. Але й відчуття від таких занять інші – без сильних вражень, як від виступів. Водночас неможливо вийти на сцену без такого «тренування». Щоб людина прийшла на концерт, їй теж потрібна підготовка.
– Тобто прослуховування музики в запису є своєрідною підготовкою до концертів?
– За суттю так. Це – про виховання публіки, навчання. Починати треба з малого. Якщо хтось навіть просто так, «для фону» вмикає класичну західноєвропейську чи українську музику, – це прекрасно, воно зацікавлює. Людина запам’ятає і повернеться до цього звучання.
А щодо уважності, то навіть музикантам варто бути зосередженими під час слухання записів. Усі ми маємо звичку поринати в думки, коли чуємо музику.
– Чи плануєте нові релізи на майбутнє?
– Так! Утім поки залишу в секреті, що саме. Однак це точно буде українська музика.
Розмовляла Марія СИДОРАК
Почути реліз можна за посиланням: YouTube Music
