Валентин Іващенко – справжній і натхненний

36
Share Button

Сумна подія сталася на початку цього літа. Несподівано відійшов у засвіти, лише рік не дочекавшись до свого славного ювілею, справжній син українського народу, невтомний і натхненний Валентин Іващенко

Непросто складалася його доля. Валентин – уродженець славетного міста Богуслава, що в самому серці України. Та не просто розташованого, а й освітленого своїм внеском до нашої історії. І не тільки історії етнокультурної, але й художньої!.. Хто ж не знає чудової нашої пісні, яка визнана класичним зразком в українському етномузикознавстві й віддавна стала взірцем українського фольклору і щодо музики, і щодо тексту:

«Ой у місті Богуславі капелія грала.
Молодая Бондарівна цілу ніч гуляла»!..

І справді. Місця ті переповнені подихом художнім, красою музичних і поетичних образів, великим творчим потенціалом. І Валентин назавжди відчув музику рідної землі й ніколи не переривав зв’язків із нею.

Утім доля склалася так, що від молодості до кінця життя він зміг бувати на батьківщині лише епізодично, під час відпусток. Військовий інститут фізичної культури, офіцерська служба на Уралі, потім Ленінград / Санкт-Петербург. Але де б він не бував, усюди ніс любов до рідного краю, культури, пісні, слова. Та й поширював правду про свій народ по всіх усюдах.

Валентин Іващенко чимало зробив для створення й успішної діяльності Національного культурного центру українців Башкортостану «Кобзар», пропагував українську пісню, розповідав про історію нашого народу і його духовне громаддя на уральських теренах. Більше того, здійснив немалий внесок у справу відродження національного культурного життя і традиційних мистецьких надбань українців Башкортостану – однієї з найдавніших і найчисленніших діаспор українців у Росії. Пізніше його діяння знайшли відбиття на сайті українців Росії «Кобза».

Але мабуть найбільшого масштабу його культурницька діяльність торкнулася Санкт-Петербурга, де він плідно провів велику частинужиття. І, мабуть, не випадково!.. Та не лише тому, що українське населення на берегах Неви сягає понад мільйона мешканців. А ще й тому, що українці тут – не просто якась частина колись прибулих поселенців, чисельність котрих постійно збільшується!..

Коли Петро І вирішив будувати на цих землях зразкове європейське місто, мало було запросити голландських, італійських, німецьких та інших іноземних архітекторів!.. Потрібні були будівельники, які володіли відповідними уміннями й досвідом. А де їх шукати на теренах Російської імперії?.. Так і з’явилися на берегах Неви маси українських будівничих.

Та в європейському місті мусили існувати хорові капели, оперні театри, симфонічні оркестри тощо. Партесний спів не був відомий у Росії – він розвинувся в Петербурзі саме завдяки запрошеним (а часом примусово привезеним сюди) співакам, музикантам. Хто – творці європейської академічної музики в Петербурзі ХVIII cтоліття? Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський (вони ж – керівники славетної, нині Академічної хорової капели), потім Семен Гулак-Артемовський (вихованець капели, оперний співак, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм»)…

А художники!.. Варто згадати лише Володимира Боровиковського!..

Українці будували в Петербурзі як загальноросійську, так і свою національну культуру – поезію, прозу, літературознавство, етнографію, фольклористику, музику, образотворче мистецтво. Досить згадати Тараса Шевченка, Євгена Гребінку, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша…

І Валентин Іващенко, я впевнений, розумів це і робив усе можливе для розквіту українського культурного життя на берегах Неви й Балтики. Він організовував вечори української пісні, немало зусиль вклав у розвиток діяльності хорового колективу «Сузір’я», постійно шукав творчі контакти й запрошував до участі в українському мистецькому житті міста не тільки етнічних українців, а й росіян, білорусів, казахів, німців, азербайджанців, литовців. Назву хоча б Л. Габрусьонка, Н. Шмідт, А. Кікенову, Ф. Челебі, Л. Кашину (список цей можна безупинно продовжувати).

У свою чергу українські митці й учені брали активну участь разом із ним у російських етнокультурних акціях. Згадаймо, наприклад, їхні виступи у ювілейній конференції і концерті, присвяченим Максимові Горькому у Виборзі. Валентин там чудово співав традиційні українські романси (я акомпанував йому на фортепіано), ми виступали з доповідями.

Чимало зусиль докладав Валентин Іващенко і до науково-критичної сфери діяльності, чудово й аргументовано писав. Його нарис «Людина світу» про мою творчість, музику, фільми, наукову роботу (з тих двохсот, що мені відомі) вважаю одним із найкращих.

І ще й одне особливе, що хотів би відмітити: Валентин Іващенко постійно творчо зростав, учився, вдосконалювався, розвивався. Уже в досить поважному віці почав професійно займатися вокалом і надзвичайно успішно. Багато доброго принесли любителям української пісні його виступи з Віолеттою Гриневич, із якою його пов’язувало чимало років творчої співдружності.

Хоча загинув він не на рідній Київщині, не в Богуславі, але, все ж, і не на чужині, як співається в чудовій нашій пісні-реквіємі:

«Кличуть: Кру, кру, кру, кру! В чужині умру! Заки море перелечу, крилонька зітру! Кру! Кру! Кру!»…

Неймовірно сумно писати про Валентина Іващенка в минулому часі!.. Він – настільки живий, світлий, натхненний, дружній, сповнений творчої енергії!.. Упевнений, веселий, блискавичний, стрімкий! Вічна йому пам’ять! І – щастя усім, кого торкнулася його творча ініціатива, енергія, фантазія, посмішка, пісня! Усім, хто пам’ятає його виступи, співи, його жести й дотепи – в його чудовому, веселому, як він сам, народному українському вбранні…

Ігор МАЦІЄВСЬКИЙ

Share Button