Віталій Годзяцький – один із «бунтівної п’ятірки» 1960-х

4
Share Button

«…Ми прагнемо, аби творче горіння, активне ставлення до своєї професії як сенсу життя, притаманне нашому поколінню, було б тепер підхоплене як естафета молодою генерацією композиторів і музикознавців».

Віталій Годзяцький

Ім’я композитора Віталія Годзяцького – заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Премії імені Бориса Лятошинського – стало знаковим для української музики з ряду причин. По-перше, його вирізняє унікальний талант, у якому поєднані велика й мудра музикантська ерудиція та по-юнацькому щирий потяг до експерименту, захоплення пошуком нових звукових сфер. І це не є демонстративним епатажем, що іноді бачимо у декого з наших колег, а насправді – пізнанням природи людського буття в усіх його проявах. По-друге, він належить до тієї «бунтівної п’ятірки» шістдесятників – Ігор Блажков, Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Володимир Губа та Віталій Годзяцький, – яка відкрила для себе й показала іншим нові обрії творчості. Митці спиралися на експериментальні авангардистські принципи, котрі не влягалися у прокрустове ложе соцреалізму. Стійко витримавши виключення зі Спілки композиторів (1970 р., поновлено 1973-го) й накладене тавро «апологетів буржуазної ідеології», ноти яких «хвостиками повернуті на Захід», ці лідери українського музичного авангарду довели своє право достойно представляти вітчизняну культуру світовому загалові й вийшли переможцями з нав’язаних комуністичною ідеологією баталій.

Із мамою
Із мамою

Узагалі, життя Віталія Годзяцького від самого початку не збігалося з радянськими стандартами. Він народився 29 грудня 1936 року в Києві в інтелігентній сім’ї. Батько – Олексій Годзяцький (Сніжинський) (1904–1979) походив зі священицької родини, отримав освіту в Київській консерваторії (1935 р.) по класах вокалу та хорового диригування. Сам організовував хори, працював хормейстером у відомих колективах, як-от «Думці», капелах Київського педагогічного інституту, Південно-Західної залізниці та інших. А від 1944 до 1952 року був регентом ряду київських церков, у тому числі Андріївської і Св. Володимирського собору. Він також компонував музику – солоспіви й хори (зокрема на вірші Лесі Українки та Івана Франка), обробляв для хору українські пісні, написав чимало духовних творів – дві Всенічні, дві Літургії, п’ятнадцять духовних концертів та інші, які звучали з криласів не тільки українських храмів, але й у Канаді та США.

Мати композитора – Таїсія Георгіївна – була піаністкою і викладала в музичній школі (а також мала гарний голос і потай від колег ходила співати до церковного хору). Грала твори Людвіга ван Бетховена, Фридерика Шопена, Едварда Ґріґа, Петра Чайковського. Вечорами в імпровізованих домашніх концертах звучали оперні арії й дуети, романси, популярна фортепіанна музика, якими заслуховувалися малі діти – старша донька Тамара та малий Віталій. Тож не дивно, що діти зростали у любові до музики й вирішили стати музикантами (сестра Тамара Гладкова з часом закінчила Київську консерваторію по класу фортепіано Ради Лисенко і працювала в Київському музичному училищі імені Рейнгольда Глієра).

Батько Олексій Сніжинський
Батько Олексій Сніжинський

Зрозуміло, першою вчителькою з музики була мати. Потім – приватні уроки у відомих педагогів з фортепіано Романа Гіндіна і Якова Фастовського та окремо з теоретичних дисциплін – у видатного музикознавця Надії Горюхіної. «До 17 років, – зазначає Віталій Олексійович, – у мене склалися власні музичні симпатії. Це були Рахманінов, Чайковський, пізніше – Скрябін, а також Бетховен і Шопен. Хоча на перше місце я ставив симфонічну й оперну музику, однак фортепіано через інтимність і доступність стало моїм справжнім другом». Тоді ж з’явилися перші юнацькі опуси для фортепіано – «Очікування» й «Канцона» (1954–1956 рр.), варіації на російську тему «Выхожу один я на дорогу» та «Русская песня» (1956 р.).

Коли Віталій сказав батькам, що хоче присвятити себе музиці, то це їх здивувало і вони настійливо рекомендували синові подумати про якийсь «серйозний» інститут. Однак невдача зі вступом на філологічний факультет Київського університету стала поворотним моментом в обранні освіти. 1956 року Віталій Годзяцький вступив до Київської консерваторії імені Петра Чайковського (закінчив 1961 р.), де навчався у найкращих митців України: в класі композиції та оркестрування у Бориса Лятошинського, а з поліфонії – у Левка Ревуцького.

Учень назавжди закарбував у пам’яті світлий образ учителя з фаху: «Це був не тільки видатний композитор, справжній Майстер, хранитель дорогих моєму серцю романтичних традицій, – говорить Віталій Олексійович, – але й людина великої душі. Лятошинський навчав професійному ставленню до справи, прищеплював учням любов до класичних канонів і насамперед виховував уміння компонувати в усіх формах і жанрах класичної музики». Запам’ятався йому й улюблений напівжартівливий вислів наставника: «Ви повинні якомога більше з’їсти музики!»

На дачі у вчителя (зліва направо): Валентин Сильвестров, Борис Лятошинський, Ігор Блажков, Віталій Годзяцький
На дачі у вчителя (зліва направо): Валентин Сильвестров, Борис Лятошинський, Ігор Блажков, Віталій Годзяцький

Учні Бориса Лятошинського насправді вирізнялися величезним «апетитом», що й об’єднало декого з них. «Тоді в нас був творчий гурток молодих, пов’язаних особистою дружбою, – згадує Віталій Годзяцький. – Подібні осередки існували в Москві, Ленінграді (тепер Санкт-Петербург), Тбілісі, Харкові… Спочатку Ігор Блажков, котрий мав колосальні ерудицію й цілеспрямованість, перебував у центрі нашого єднання. Біль за долю української музики спонукала його до активної подвижницької діяльності… Після Лятошинського він став нашим другим учителем. А його дружина, талановитий музикознавець Галина Мокрієва, друкувала статті в радянській і зарубіжній пресі, пропагуючи молодих “авангардистів” України. Потім до нас приєдналися поет Сергій Вакуленко, художник Григорій Гавриленко, – отже, рух за оновлення культури не був цеховим. Перші спроби в новій техніці з’явилися у Грабовського (“Характерні п’єси” для фортепіано), згодом у Сильвестрова (П’ять п’єс для фортепіано). Я “підключився” дещо пізніше».

Нова доба «потепління» 1960-х для молодого композитора відзначилася знайомством у грамзапису з «Весною священною» (1913 р.) Ігоря Стравінського. Це пробудило творчу уяву митця, дало справжній «магічний ключ» до незнаних світів. Водночас бентежили сумні думки: скільки ж десятиліть розвитку музики було приховано від нас отією «залізною завісою»! «Стравінський, – зазначає Віталій Годзяцький, – явище універсальне, яке не залежить від часових, національних і, в якомусь сенсі, естетичних критеріїв». Митець починає уважно вивчати твори представників нововіденської школи та інших сучасних авторів – Карлхайнца Штокхаузена, П’єра Булєза, Луїджі Ноно, Яніса Ксенакіса, Миколая Гурецького, Кшиштофа Пендерецького, зразки електронно-конкретної музики.

Під час фольклорної експедиції
Під час фольклорної експедиції

Щоправда, експериментальні пошуки Віталій Годзяцький розпочав іще в студентські роки. У Сонаті-поемі № 1 для фортепіано (1959 р.), витриманій у стилі пізнього романтизму, вже помітно його прагнення збагатити ладову палітру введенням хроматизованих варіантів теми, посилити підголоскові лінії, використати гострі гармонічні звучання. Ще виразніше новаторство композиторської лексики виявилося в Струнному квартеті (1961 р.) й «Поемі» для оркестру (1961 р.). Останню було написано після кількох фольклорних експедицій по Україні та Чувашії. Автор розвиває у творі музичну думку, спираючись значною мірою на новітні для того часу зразки симфонічної творчості Сергія Прокоф’єва, Дмитра Шостаковича й свого вчителя Бориса Лятошинського. Хоча… «“Поема” – найакадемічніший із моїх творів, – стверджує композитор, – що, зрештою, і вимагалося від дипломної консерваторської роботи». Та наступне Скерцо для оркестру свідчить, що Віталій Годзяцький свідомо вирішив відійти від усталених форм, – він створює справжній калейдоскоп тем-образів, ускладнює ладово-гармонічну мову, вдається до атональних побудов і вибагливих тембральних барв.

Молодого випускника консерваторії на два роки (1961–1963) направили працювати до Вінницького музичного училища. Однак творчі пошуки це не загальмувало. Композитор відзначає: «1960-ті для мене – це період реалізації… У Вінниці я працював найінтенсивніше. Захоплення музикою Ігоря Стравінського, Сергія Прокоф’єва, вивчення дванадцятитонової системи і творів Карлхайнца Штокхаузена відбилося в усіх опусах тих років, що становлять основу, ядро моєї діяльності як автора».

Шістдесятники-бунтівники (зліва направо): Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Ігор Блажков, Андрій Волконський
Шістдесятники-бунтівники (зліва направо): Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Ігор Блажков, Андрій Волконський

Своїми знаннями він прагнув поділитися з іншими: організував Клуб імені Ігоря Стравінського (КІС), де прослуховували зразки нової музики, виступав із концертами, грав власні композиції та інших авторів, утворив джазовий ансамбль, для якого робив аранжування, був активним учасником новорічних «капусників». Така динаміка активного юнацького життя пронизує «Веселу сюїту» для чотирьох віолончелей, написану 1962 року на замовлення Юрія Китастого – викладача Київського музучилища (до того ж родича – чоловіка сестри). Тут дотепно використано ідею Шуманового «Карнавалу», – кожен інструмент є образом-персонажем із відповідною характеристикою. Твір виявився таким дорогим авторові, що він здійснив кілька його версій із назвою «Веселі витівки»: для чотирьох саксофонів (1989 р.) і дев’яти інструментів (2007 р.), причому цикл розрісся до семи частин.

У той самий період молодий композитор почав освоювати техніку додекафонії – прагнув осмислити новий для ХХ століття метод організації музичного матеріалу, відмінний від тонального. А одного разу, імпровізуючи за фортепіано, він віднайшов особливе інтонаційно-фонічне утворення й сам здивувався, усвідомивши, що то була додекафонна серія з дванадцяти звуків. Це так його вразило, що вирішив на основі тієї серії (у різних версіях) написати фортепіанний цикл «Автографи» з кількох п’єс (1962–1963 рр.), де кожна представляла штриховий портрет особи, якій присвячувалася (знову шуманівська «портретна галерея»). Спочатку було три п’єси, потім додалися ще дві, а в останньому варіанті (1985 р.) їх стало сім. Додекафонія у пізніше дописаних п’єсах синтезувалася з політональністю.

godz_molod

У наступному авангардному творі «Розриви площин» (1963 р.) відчувається значний вплив серійної музики Карлхайнца Штокхаузена (зокрема його «Klavierstűckes»). Утім, попри уявну «розірваність» музичних фраз, їхні контрастні зіставлення, умовну відмежованість структурних складових, у творі Віталія Годзяцького простежується зв’язок із сонатною формою. «Ритмічна пружність коротких мотивів, напруга та нервова мінливість пауз, – коментує автор, – робить розвиток природним і легким; його можна порівняти з переправою на протилежний берег річки взимку, коли стрибаєш із крижини на крижину… Звукова тканина уявляється мені, як стереоекран із пульсуючими світловими спалахами. Розрізнені, ритмічно заряджені мотиви прагнуть об’єднатися в цілісну звукову лінію, – як розірваний електричний, магнітний чи, зрештою, ядерний ланцюг налаштований відновити неперервність».

Композитор цілком природно сприймає життя через фоновий досвід – світ звуків, що його оточують (на відміну від загалу, для якого головною є візуальність). Новаторські експерименти в галузі конкретної музики першим в Україні показав 1964 року саме Віталій Годзяцький. Шквал дискусій викликали його Чотири етюди для магнітофона (у новій редакції 1965 р. вони отримали назву «Чотири домашніх скерцо» для побутових предметів і фортепіано). Чого варті лише назви: 1. «Полтергейст бавиться»; 2. «Емансипована валіза»; 3. «Реалізація квартири 29/1»; 4. «Антисвіт у “ящику”» (йдеться не про телевізор, а резонаторний ящик фортепіано, – у першому варіанті етюд іменувався «Антифортепіано»). Автор видобував звуки з усього, що було під рукою: металева кружка з цвяхами, гребінець, олівець, старенька валіза, бак для прання тощо. Зрозуміло, що партитуру твору можна було відобразити тільки графічно й форма містила елементи імпровізаційності та випадковості, декларативно поривала з традиційними нормами композиції.

Піаніст оркестру кінотеатру імені Олександра Довженка (крайній ліворуч)
Піаніст оркестру кінотеатру імені Олександра Довженка (крайній ліворуч)

Молоді однодумці Віталія Годзяцького прийняли твір із захватом, як виклик бешкетника, а композитори консервативних поглядів – осудили. Коли ж 1997 року його виконали в Будинку композиторів, публіка отримала величезний заряд позитиву. Дивна річ: під час відомих чеських подій серпня 1968-го по Празькому радіо передавали «Чотири домашніх скерцо» Віталія Годзяцького як акт непокори тоталітаризмові!

У ті складні часи обструкції радянській системі дуже важливою була для митця та його однодумців підтримка музикантів із-за кордону – Фреда Пріберга (Німеччина), Вацлава Кучери (тодішня Чехословаччина), Джоела Шпігельмана, Вірко Балея (США) та інших, які сприяли виконанню творів «бунтівної п’ятірки» в концертах, по радіо, включали їх до програм музичних фестивалів. Відтворення ж в Україні треба було чекати десятиліттями. Приміром, написана 1966 року симфонія для сопрано та камерного оркестру «Стáбіліс» Віталія Годзяцького прозвучала (у новій редакції) лише 1990-го, коли музична громада нарешті була готова сприймати цю музику.

«Нова музика так переінакшила звичні уявлення, що наша творчість докорінно змінилася, – розповідає композитор. – Першими, хто її визнав і оцінив, були кінематографісти. Нас почали запрошувати до співпраці. То був час яскравого злету Сергія Параджанова, Леоніда Осики, Юрія Ільєнка, Анатолія Золозова… Моя робота над “Софією Київською” стала лабораторією, де апробувалися нові знахідки в галузях електронної, конкретної музики. Ця стилістика викликала не лише нерозуміння, а й відкриту ворожість з боку офіційних органів і деяких колег. Мене і Валентина Сильвестрова кілька років не підпускали до Спілки композиторів… А коли прийняли в 1969-му, то через півтора року виключили, обвинувативши в порушенні дисципліни під час обговорення концертів пленуму молодих композиторів. Два з половиною роки не поновлювали». (Див.: Ми – з шістдесятих // Музика. – 1989. – № 2. – C. 7–8.)

Із колегами (зліва направо): Володимир Губа, Галина Степанченко, Володимир Грабовський, Віталій Годзяцький
Із колегами (зліва направо): Володимир Губа, Галина Степанченко, Володимир Грабовський, Віталій Годзяцький

Праця у сфері кіномузики стала наступним новаторським кроком Віталія Годзяцького. Музику документального фільму «Софія Київська» можна сприймати як цілком самостійний твір з епіко-статичною драматургією, де автор використовує серійність, алеаторику, пуантилізм, кластери, що імітують дзвони. А от у мультфільмах-мініатюрах зі збірника «Камінь на дорозі» (1968 р.) – «Кар’єра», «Демагог» та інших – композитор вдається до засобів конкретної музики й уперше в Україні – електронної, яка найкраще відповідала розкриттю художнього задуму.

На відміну від кінематографа, де новації схвалювалися, музику Віталія Годзяцького до спектаклю ТЮГу «Попелюшка» за п’єсою Євгена Шварца, яка дуже сподобалася режисерові й акторам, не затвердили «згори» й узагалі заборонили постановку (Євген Шварц теж виявився «небезпечним»).

Найповніше лірико-романтичні уподобання митця розкрилися у його нечисленних вокальних творах на вірші улюбленого Олександра Блока – кантаті «Зелень вешняя», романсах «Девушка пела в церковном хоре», «Полный месяц встал над лугом», хорі «Ветер принёс издалёка», романсі «Край любимый» на вірші Сергія Єсеніна, пісні «Бандурист» на слова діаспорного поета Богдана Олександріва, дуеті «Червоне вино» на вірші Максима Рильського.

На окрему увагу заслуговують духовні твори на канонічні тексти Віталія Годзяцького, написані разом із батьком (Олексієм Сніжинським) у 1962–1968 роках (коли це було досить небезпечно): «Ныне отпущаеши» (для баритона та хору), «Величит душа моя» (для солістів і мішаного хору), «Отче наш» (пам’яті Бориса Лятошинського, для тенора з хором). Їх виконував хор Св. Володимирського собору в Києві.

Сорок років по тому (зліва направо): Борис Деменко, Володимир Губа, Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький
Сорок років по тому (зліва направо): Борис Деменко, Володимир Губа, Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький

Неоромантичні тенденції, які синтезували попередні композиторські напрацювання, особливо прикметні для творів композитора 1990-х і пізніших років. Зокрема, вони простежуються у квінтеті для духових інструментів «Ранковий крик птаха», поемі для камерного ансамблю «Сни про дитинство», згаданій кантаті «Зелень вешняя».

Від 1963-го Віталій Годзяцький віддає багато часу щоденній викладацькій роботі. Насамперед, у київській дитячій музичній школі № 27, де, як сам говорить, протягом багатьох років проводить експеримент: «У педагогічній практиці спостерігаю, як через музику відбувається виховання на емоційному рівні». Створив у школі камерний оркестр, виступає з ним як диригент. Працював також з іншими оркестровими колективами, зокрема кінотеатру імені Олександра Довженка. Для них здійснив ряд аранжувань популярної музики, створив фантазії на теми пісень Ісаака Дунаєвського, Володимира Івасюка, воєнних років, українських народних пісень, Увертюру-фантазію на теми з опери «Аїда» Джузеппе Верді, Концертну фантазію у стилі «Бітлз», у якій дотепно застосував тематичні інклюзії з творів Петра Чайковського, Фридерика Шопена, Сергія Рахманінова, Ференца Ліста.

Природно виникає запитання: як одна людина могла звертатися до таких різних естетичних напрямів – від сакральної музики, надбань класицизму й романтизму аж до авангарду – і знову повернутися на неоромантичні позиції? Чи був щирим сам акт творення? «Ми вдавалися до цього не як до моди (бо крім головного болю нічого іншого не мали), – відповідає Віталій Годзяцький, – а лишалися самими собою і всіляку додекафонію мислили “тонально”. Ми прийшли до цього через Лятошинського – Прокоф’єва – Шостаковича. Навіть у серіях я шукав живу інтонему, щоби принаймні 3-4 звуки були пов’язані. Тому нинішній мій неоромантизм – цілком закономірний».

Валентина КУЗИК

Фото Романа РАТУШНОГО і з сімейного архіву Віталія Годзяцького

Друковану версію статті див.: Валентина Кузик. Один із «бунтівної п’ятірки» 1960-х // Музика. – 2012. – № 1. – С. 52–57.

Share Button