Життя цю музику виконує на біс… (роздуми про творчість Володимира Рунчака)

144
Share Button

Знайомство із творчістю сучасного українського композитора Володимира Рунчака особисто для мене почалося з його п’єси для двох саксофонів «Tet-a-tet, або Дайте дві Шевченківські премії всім, хто хоче мати одну»

Музика виявилася незвичною за стилем. Вона нагадувала яскраву палітру різноманітних звуків – унікальних, нестандартних, непередбачуваних не тільки для слухачів, а, здавалося, й для самих інструментів, задіяних у виконанні твору. Народжені звуки несли справжній бунтарський дух і не погоджувалися покірно шикуватися у простий мотивчик, який із легкістю можна було б пригадати чи відтворити. Лише звільнившись від усіх обмежень, нав’язуваних нам роками, можна навчитися розуміти цю непросту, мудру, наповнену неабияким змістом музику. Так, нове відкриття складно буває викласти старими формулами. І тому пересічному слухачеві, мало знайомому із високою теорією та авангардними ідеями, до розуміння сучасної музики бажано підходити саме через її образне сприйняття, відчуття на рівні підсвідомості. Тим більше, коли автор так чесно та відкрито розмовляє зі своїми слухачами «tet-a-tet», і зміст кожної музичної фрази стає зрозумілим сам по собі.

Людина створює чимало приводів для суперечностей

Прагнення досягти мети, зробити надзвичайні відкриття, набути неперевершеного професійного рівня, збагатити загальносвітовий фонд новими цінностями в обраній сфері – завжди були високими стремліннями справжньої сильної особистості. Натомість банальні бажання стати першим, винятковим, найепатажнішим, найбагатшим, найвпливовішим, прагнення будь-якою ціною зайняти місце тих, хто попереду, – більше схожі на тваринні хижацькі інстинкти. Особливо, коли сама ціль аніскільки не виправдовує засоби. Здобуте нахабністю, шахрайством, лицемірством і підступністю ніколи не дорівняється до справжніх цінностей, зароблених власними силами.

Кожен із нас, звісно, був учасником подібної ситуації, тож обов’язково почує і побачить в алегоричному творі «Дайте дві Шевченківські премії всім, хто хоче мати одну» щось особисте. А також зрозуміє, що до легкої, уже звичної музики буває набагато складніше дібрати відповідну картину з життя, ніж до такого, на перший погляд, дивного і непростого твору.

Варто лише не відсторонюватися, цікавитися новими напрямами в мистецтві, відкривати для себе нове у життєвій книзі майбутнього. Адже окремі сторінки там уже майстерно написані саме для нас – нотами…

Музичний марафон

Кажуть, що перші враження – найправильніші. А ще – найяскравіші. Особливо, коли побачене і почуте перевершує очікуване.

Так, після першого відвідування творчого вечора композитора і диригента Володимира Рунчака мені хотілося знову і знову пригадувати його твори, додаючи певні штрихи, більш виразні фарби до картин, створених у моїй уяві новою цікавою музикою.
І наступного ранку у переповненому вагоні метро, де обмаль місця й удосталь вимушено вільного часу, я думала про те, як багато моментів життя можна точно передати за допомогою саме такої музики майбутнього. От і цей передробочий забіг, мабуть, можна було б викласти нотами…

Такий собі щоденний марафон

Розпочати хоча б з неквапного просинання, коли тільки намагаєшся розмежувати сни і реальність, коли здається за ті «5 хвилин» зможеш відпочити краще, ніж за всю ніч. Розплющуєш очі, дивишся на годинник і з такою солодкою надією дозволяєш собі ще «5 хвилиночок»… Щоб потім схопитися і бігати, дзигою крутитися по квартирі, намагаючись встигнути зробити все, що було заплановано на ранок. Нарешті виходиш на вулицю. Свіже повітря, свіжі ідеї… Пташиний спів сперечається із гуркотом автівок, що проїжджають. Гарний настрій – ти встигаєш… І якщо зараз наздоженеш ту маршрутку за перехрестям, тоді неодмінно встигнеш!

Є! Маршрутка старанно притискає дверима усіх охочих їхати, нарешті рушає, рипить, смикається й підстрибує так, що спадає на думку після виходу на зупинці все ж таки поглянути, чи не квадратними були її колеса… Хорове чемне прохання «передайте, будь ласка!» і випадковий дзвін монет об підлогу швидко змінюються вимогливими вигуками «на зупинці!» та «вадітєль, дайтє сдачу с дєсяткі!» Підбадьорюють різноманітні мелодії дзвінків мобільних телефонів і короткі відповіді їхніх власників: «Скоро буду». Авжеж. Скоро…

Намагаєшся відволіктися від цієї мішанини різких звуків і вдивляєшся у давно знайомий міський пейзаж за вікном. Там поспішають пішки… Школярі з важкими рюкзаками за спинами тупотять маленькими ніжками, студенти, задіявши внутрішній «автопілот», летять до храмів науки після безсонної веб-ночі, дамочки дзвінко вкарбовують у потрісканий асфальт високі підбори, чоловіки, виринаючи з-за хмарки електронно-цигаркового диму, поважно вдають, ніби вони нікуди не запізнюються. Найспокійнішими у цьому вуличному броунівському русі виглядають перехожі поважного віку, які вже точно зрозуміли, що поспішати у цьому житті потрібно повільно…

Нарешті кінцева зупинка. Ковток повітря біля автостради. І мерщій сходинками до платформи метро. Натовп по-дружньому турботливо заносить тебе з перону у вагон. Якщо ніхто не починає суперечки на тему «ви тут не самі», тоді настають двадцять хвилин майже відпочинку. Вагончик розхитується на всі боки під час ходи. Та падати тут, здається, нікуди. Розмірений стукіт коліс і темрява за вікном – чудові умови для роздумів. Їде крізь тунель потяг думок. Сотні мрій, планів і хвилювань. Яскравий багаж життєвого досвіду.

«Скоріш-уперед, скоріш-уперед», – ритмічно промовляють колеса металевою мовою давно завчені слова… Вслухаєшся і намагаєшся міркувати про щось приємне… Підземний релакс. Головне – не проїхати потрібну станцію і вчасно вийти. Невеличка черга до ескалатора, і смугасті сходинки вже підіймають тебе нагору. Невидимі коліщатка ескалатора крутяться – так само діє і незримий механізм Часу. Всі ми рухаємося по життю – хто вгору, а хто й до низу. У кожного – власний ритм і мотив…

Кажуть, ніби думки мають здатність матеріалізуватися…

Як же я була здивована, коли наступного разу при чудовій нагоді знову опинитися на концерті Володимира Рунчака мої фантазії щодо музики з життя так неочікувано справдились у «Музичці для маршрутки…» Весело, з вітерцем, попри розбитість доріг – від Пекіна до «конси». Від багатомільйонної реальності до нових мрій, сподівань, вражень, можливостей.

Усе має свою ціну. Витрачаючи на щось більшу частину часу, ми зовсім не залишаємо хвилин для інших, можливо не менш значущих подій. Сплативши певну суму, хочеться відчути, що всі витрати – недаремні. Навзаєм гарантовано отримати приємні враження і покращений настрій… Рішення прийнято. Кошти вкладено. З місця зрушено. І навіть коли щось відбувається не так, як очікувалося, – прикро визнавати поразку і ніяково повертатися назад. Отак і мчимо. Хтось за власною мрією, хтось за натовпом, а хтось од відчаю… У скруті, коли вкрай потрібно, звертаємося за допомогою до тих, хто поруч. Буває достатньо незначної, найменшої дружньої підтримки, щоб знову відчути впевненість у собі, власних діях. І поспішати далі, – проїжджаючи потрібні зупинки, оминаючи щось насправді важливе, проживаючи іноді чуже життя за законами натовпу…

Володимир Рунчак

Але на «Музичку для маршрутки» Володимира Рунчака натовп аж ніяк не вплинув. Характер цієї п’єси лишився неординарним, упевненим і надзвичайно оптимістичним. Це – музика справжньої молодості, пошуків, позитивного руху вперед. Щоденна подорож тривалістю в життя…

Гра – це свобода

Немов осінній лист у пошуках прихистку, кружляє у вирі подій душа, шукає на життєвих теренах можливостей самовтілення. Покірно плине за вітром чи мчить супротив усьому… Ще один віраж, ще і ще. Від Землі до Неба – усе швидше, незримими сходинками, чіпляючись і падаючи, підводячись і злітаючи… Поки не засяє маленьким сонцем, віднайшовши своє місце, призначення. Аби тільки вчасно, щоби вистачило сил та енергії відкрити, віддати світові усю глибину власної неповторної суті до тієї миті, коли відлік безжалісного часу останнім ударом пролунає у цій грандіозній вселенській грі…

Приходячи у цей світ, усі ми несвідомо стаємо учасниками загальної гри з назвою «Життя». Нас не завжди влаштовують умови і правила. Ми вчимося вимушеному лицедійству. Виконуємо багато різних ролей і так рідко – головну, свою. Вигадуємо цікаві прийоми, застосовуємо модерні засоби, досягаємо нових висот. Керуючись основною ідеєю загальної гри, забуваємо про індивідуальні, неповторні мотиви. І навіть неважливо, що у певний момент наші дії стають не кожному зрозумілими. Головне, що гра триває! А час усе пояснить і розставить на місця.

Слухаючи «Homo ludens I for saxophone» у виконанні Романа Фотуйми, захоплюєшся майстерністю виконавця. І розумієш, що у цьому світі найблагороднішою грою за правилами та відносинами є гра музична.

Сяє у золоті звучання саксофон. Відтворює живу мелодію і найщиріші прагнення людини. Здається, вони розмовляють, співають, відчувають і дихають в унісон. Зливаючись в одне ціле, щоб подвоїти емоції кожного звука, мудрість кожної паузи, енергію найсміливішої думки. Між ними – найтонша, незрима грань духовного і матеріального світу. Перетин бажань і обставин, захопливих емоцій і суворих обмежень…

Леонід Грабовський і Володимир Рунчак

Неспішно закінчується п’єса. А музика, пульсуючи, і далі звучить у серці – допоки воно б’ється…

Дуелі, що об’єднують…

Ми звикли спостерігати за сценічним виступом музикантів, із задоволенням влаштувавшись у комфортних кріслах затишної зали, прискіпливо оцінюючи кожні почутий звук і дію на сцені. Ми навіть не замислюємося над власною, не менш значущою роллю у цій залі – глядача. Нам і на думку не спадає порушити усталений порядок. Проте авангардні «Дуелі»: квадро-музика для духових та ударних інструментів Володимира Рунчака кардинально змінюють звичні обставини.
Отже, увага! Тепер ми на сцені – у самому серці оркестру, де автор задає пульс і настрій життя… Линуть окличні звуки духових інструментів. Зовсім поруч, розширюючи простір за межами залу й водночас стискаючи все в одну точку, де ми стаємо центром усього, що відбувається навколо. І саме від нас тепер залежить звучання кожної наступної ноти. Ми тепер створюємо цю неповторну сценічну атмосферу. Озирніться навколо. Послухайте… І почуйте себе.

А на сцену, запізнюючись, ще добігають музиканти. Чи це вони тепер слухачі? От уже нудьгує один – розгортає газету, позіхає, починає читати. І навіщо прийшов до зали, якщо всі його думки залишилися десь в іншому вимірі? Саме до таких як він, певно, намагаються докричатися зараз ті труби з балкона, майже з-під стелі. Якби ж то менше людей було не на своєму місці. Поснулих, безбарвних. Які не тільки у залі, але й у житті залишаються байдужими, пасивними слухачами. Ніби обережно переховуються у власній маленькій шкаралупі і лише спостерігають за тим, що відбувається навколо. Такі не люблять, щоб їм заважали, і дратівливо захищають свій млявий світ від будь-яких сторонніх втручань. Он, чуєте, вони вже недоладно викрикують щось у відповідь на бадьорі звертання оркестру? Оце так слухачі…

Хоча, здається, між музикантами теж відбуваються суперечки. Те, що має бути єдиним, надійним і непохитним, має стати носієм новітніх культурних цінностей, – руйнується від загальної обмеженості, затиснуте між сірими пошарпаними квадростінами старих шаблонів і безпідставними вимогами. І тоді виникають дуелі з колегами, системою. На виживання: докази, аргументи на межі крику. На всі боки. На захист свого я. Так хочеться свободи й визнання, щоб помітили, почули і, нарешті, зрозуміли. І хтось тут має залишатися мудрим і поміркованим, замкнути цей величезний дзеркальний квадропростір, розмежувати й урівноважити всі його боки. Здається саме для цього існують у музиці дві найважливіші постаті – композитора і диригента.

Це важливо для кожного – побачити себе зі сторони, усвідомити своє місце і значення у відносинах, навчитися обговорювати й дослухатися, знаходити компроміси, зберігати взаємоповагу. Як казав Альберт Ейнштейн: «Мир не може бути нав’язаний силою. Його можна досягти лише взаєморозумінням».

P.S.: Виступ оркестру духових та ударних інструментів пройшов вдало. І публіка цього вечора була найкращою. Тож хочеться подякувати за неймовірні, чудові враження усім, кого об’єднали сьогодні в концертній залі харизматичні дуелі під диригентством Володимира Рунчака…

Тетяна СОБОЛЄВА

Share Button