Альфонсо Сольдано – італійський дослідник українського композитора

11
Share Button

На сьогодні в історії української музики залишається ще чимало білих плям. Творчість багатьох композиторів десятиріччями чекає на допитливих дослідників і виконавців, які змогли б достойно її оцінити та познайомити з нею широкий загал. Тим не менше, виявляється, що мистецький доробок деяких українських композиторів значно більше відомий за кордоном, аніж на Батьківщині

Знайомтесь – Альфонсо Сольдано, італійський піаніст, професор фортепіано у Державній консерваторії імені Ґаетано Браґа (м. Терамо, Італія), відомий у світі дослідник і виконавець творів Сергія Борткевича, автор першої його опублікованої біографії (італійською мовою). Альфонсо – переможець багатьох міжнародних конкурсів, активно концертує, є керівником концертних сезонів Музичного товариства імені Доменіко Сарро в м. Трані (Італія), а також артистичним директором Європейської академії мистецтв імені Альдо Чікколіні (м. Трані).

Цьогоріч у березні пан Сольдано завітав до Києва і взяв участь у Міжнародному музичному проекті «Борткевич в Україні». Ми поспілкувались із ним і дізнались, як творчість українського композитора стала невід’ємною частиною життя італійського піаніста.

– Пане Сольдано, як ви познайомились із творчістю Сергія Борткевича?

Сергій Борткевич

– Це фантастично, тому що у нас є можливість почути таких виконавців минулих часів, як, наприклад, Моріц Розенталь, близький друг учителя Сергія Борткевича – Альфреда Райзенауера. Розенталь і Райзенауер навчалися у Ференца Ліста. Борткевич присвятив Розенталю твір «Скарги та утіхи» (op. 17). На знак подяки Розенталь вирішив записати деякі твори Борткевича, зокрема, етюд № 8, op. 15. Із цього етюду починають знайомство з творчістю Борткевича всі його дослідники. Мене вразило виконання легендарного Розенталя і, подібно до того, як закохуєшся у дівчину і хочеш бути з нею більше і більше, я почав заглиблюватись у музику Борткевича. Це спонукало мене включити твори Борткевича у свій концертний репертуар і роботу з моїми студентами. Водночас розпочався процес дослідження життя і творчості цього дивовижного композитора разом з іншими двома колегами – професорами Багваном Тадані й Ваутером Калькманом, які допомагали мені у написанні книги.

Я хотів би висловити власну офіційну позицію щодо творчості Борткевича: він є воістину українським композитором. У листах митець називає себе «русским», відповідно до назви країни – Російської Імперії, у якій був народжений. Проте у наймасштабніших, найважливіших творах він зображує свою Батьківщину – Україну. Перша симфонія Борткевича має заголовок «Із моєї Батьківщини», у листах він постійно згадує «краєвиди моєї прекрасної України», Артемівку, дитинство у Харкові, сумує за рідним церковним православним співом, – усе, що його надихало, було пов’язано з Україною.

– Борткевича іноді називають «українським Рахманіновим». Як ви ставитеся до такого порівняння?

– Думаю, що воно зовсім некоректне, це абсолютно різні композитори! Музика Рахманінова ніби говорить: «Замовкніть і слухайте! Я – Рахманінов, великий піаніст і композитор». А музика Борткевича каже: «Мені б хотілося, щоб ви прислухались, будь ласка, приєднуйтесь до моєї музики». Два протилежно різні підходи! Можливо, краще було б сказати «український Чайковський», тому що музика Чайковського також ніби має намір розділити сам процес музикування зі слухачем, а Рахманінова це не хвилює.

– До речі, ви знаєте, що Чайковський мав українське коріння? Він походив з українського роду Чайок, а його прадід був козацьким сотником.

– Борткевич також мав різні етнічні витоки. Його мати була українкою, а батько поляком, прізвище Борткевич – польське. Проте польська культура на творчість композитора не вплинула.

– А як вам здається, чи немає у музиці Борткевича шопенівських рис?

– Період становлення Борткевича припав на Золоту добу фортепіано, його педагогом був учень Ліста, і всі установки того часу відображені в його музиці. Звичайно, на нього вплинули великі композитори ХІХ сторіччя – Ліст, Шопен, Чайковський та інші, а також навіть виконавська манера Антона Рубінштейна. Однак музика Борткевича дуже індивідуальна, у нього власна, неповторна манера творення мелодії, джерела якої знаходяться на його Батьківщині. Кожна країна має своїх великих композиторів, і я вважаю, що Борткевич — визначна постать для України, його особистість репрезентує у світі українську самоідентичність.

– Чи є композитори, у творчості яких відбилися риси стилю Борткевича? Можливо його учні?

– Важко судити про це. Борткевич – один з останніх композиторів, котрі разом із Рахманіновим, Метнером, а в моїй країні – Кастельнуово-Тедеско, писали музику в тональній манері. Вони чудові, їм притаманна яскрава індивідуальність, потужні музичні ідеї, душевність. Утім вони не стали відкривачами чогось, на кшталт нової музичної мови. У «першовідкривачів» завжди є послідовники, проте ці композитори – не «перші», а «останні». Їхня музична мова сублімована. Авангард став вибухом нових творчих ідей. Чи можна сказати, що Прокоф’єв і Стравінський відчули на собі вплив Рахманінова? Ні! Вони ненавиділи Рахманінова. Проте на них вплинув Скрябін, цей композитор опинився однією ногою в ХІХ столітті, а іншою – в авангарді. Для Прокоф’єва та Стравінського Скрябін був справжнім ідолом, генієм, тому що створив нові форми, нову мову, і це стало проривом.
Борткевич, Рахманінов, Гранадос та інші – усі вони були прекрасною частиною музичного світу, епохи, яка вже відходила у минуле. Кожен перетворився на історію своєї країни: Рахманінов – це історія Росії, Гранадос – Іспанії, Кастельнуово-Тедеско – моєї Італії, тому мені завжди дуже приємно, коли піаністи грають його твори, ніби стаючи співучасниками історії італійської музики. Кастельнуово-Тедеско і Борткевич писали у схожій манері.

– Виконуючи Кастельнуово-Тедеско, ви відчуваєте душевну спорідненість зі змістом його музики. Чи маєте подібні почуття щодо творів Борткевича?

– Я дуже щасливий, що трапилася нагода приїхати в Україну. Все, що я чув у музиці Борткевича, тут отримало підтвердження. Самі українці виявилися такими, якими їх мені описувала музика: благородними, щедрими, дуже теплими. Граючи Борткевича, я ніби зустрічаюся з українськими людьми. Тепер я й сам щоразу стаю трошечки більше українцем, виконуючи ці твори.

– Творчість Борткевича популярна за межами України?

– Я думаю, його музика буде популярною. У своїй книзі (під час фестивалю пан Сольдано презентував книгу «Il confine dell’Ingano. Sergei Bortkiewicz». – 2015. – Ред.) я пояснюю різницю між Борткевичем і Рахманіновим, чому Рахманінов відомий, а Борткевич – ні.

Річ у тім, що Рахманінов одразу після революції виїхав із Батьківщини й не планував повертатися. Він, хоча й сумував усе життя за рідною землею, обрав більш підходяще місце для мешкання сім’ї. Борткевич дуже хотів повернутися додому. Як і Рахманінов, маючи аристократичне походження, він був змушений покинути домівку й емігрувати за кордон. Але він увесь час чекав можливості поїхати назад. Під час революції Борткевич утратив велику частину рідні, обох батьків, і через революцію не міг навіть навідатися до місця їхнього поховання.

Доля Рахманінова має «дві сторони медалі». Перша – успіх і багатство за кордоном, сім’я та визнання. Коли маєш сім’ю, твоя творчість продовжує жити і після смерті. Друга сторона – безповоротно втрачена Батьківщина. Рахманінов помер 1943 року, ще до закінчення Другої світової війни.

Борткевич весь час сподівався повернутись. Він навіть не виїхав до Америки, аби уникнути жахіть війни, що охопила Європу, як це зробив Рахманінов. Борткевич жив дуже бідно, був змушений поневірятися, дітей не мав. Психіка його дружини не витримала страхів воєнного лихоліття. У листі він пише: «Я не можу залишити її саму ні на мить, бо боюся, що вона викинеться з вікна». Коли війна скінчилася, він міг повернутись на Батьківщину. Проте матеріальна скрута й хвороба дружини не дали йому цього зробити.

Отже, доля Борткевича також має два боки: поневіряння і злидні – та надія, що ледь жевріла, повернутися в Україну. Мені здається, що ця відмінність між Рахманіновим і Борткевичем є дуже важливою.

– Як вибудувана система музичної освіти в Італії? Чи підтримує молодих музикантів держава?

– Так, у них є підтримка, але не дуже велика. На неї можуть розраховувати тільки видатні особистості або ж уже відомі у світі виконавці. Є загальноєвропейські програми підтримки музикантів.

Кар’єрою музикантів в Італії займаються фонди та академії. Власне, я є артистичним директором музичної академії на півдні Італії, у м. Трані. Наша музична система відрізняється від української. Ми маємо лише 3-4 музичні академії такого масштабу, як, наприклад, НМАУ імені Петра Чайковського у Києві, та близько 60-ти консерваторій. Я навчався в Академії «Санта Чечилія» у Римі – найстарішій у світі. Туди дуже складно вступити, в середньому щороку беруть чотири людини із сотні заявок. Тож потрапити туди – означає вже почати виконавську кар’єру. Це єдина державна музична академія в Італії. Є ще відома Академія «Ла Скала» у Мілані. Диплом академії дає можливість у подальшому викладати.

– Дякую вам за цікаву розмову!

Владислав НАЗАРЕНКО

Share Button