Бруно Монсенжон: «Література, фільми, гра на скрипці – це все для мене Музика…»

151

У березні, якраз незадовго до квітневого локдауну, спричиненого загостренням захворюваності серед киян на COVID-19, у столиці України відбулася непересічна подія. На запрошення завідувачки кафедри струнно-смичкових інструментів Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, заслуженої діячки мистецтв України, професорки Катерини Полянської до нас завітав усесвітньо відомий французький режисер-документаліст, лауреат багатьох міжнародних кінопремій, письменник, скрипаль, справжній ентузіаст своєї справи, людина енциклопедичних знань про музичне мистецтво Бруно Монсенжон.

У вельми напруженому графіку тижневого перебування митця в Києві, який передбачав покази фільмів, численні творчі зустрічі, прямі радіоефіри, майстеркласи, спілкування з ректором НМАУ імені Петра Чайковського професором Максимом Тимошенком, колегами, журналістами, публікою, церемонію посвячення у почесні професори академії, поїздку (на прохання візітера) до Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у Батурині, відвідування історичних пам’яток Чернігова, важко було віднайти вільний час, але для нас Бруно Монсенжон зробив виняток

– Шановний пане Монсенжон! Вітаю вас на українській землі! Ми щасливі, що ви у цей непростий для всього світу міжкарантинний час змогли відвідати нас. Наша спільнота добре знає ваші фільми про дорогих, у тому числі й українському мистецтву, майстрів: Святослава Ріхтера, Давида Ойстраха, Ієгуді Менухіна, Надю Буланже, Мстислава Ростроповича, Фішера Діскау, Валерія Соколова та багатьох інших. Ми мали щасливу нагоду безпосередньо побачити у Великому залі імені Героя України Василя Сліпака НМАУ стрічки «Нескорений смичок» (про Мстислава Ростроповича), «Ростропович і Солженіцин» (світова прем’єра), фрагменти бесід із Геннадієм Рождественським, фільмів із піаністом Девідом Фреєм тощо. Ви, як мені видається, – людина з певним естетичним, концептуальним стрижнем. Чи є у вашій роботі якась основна смислова вісь?

– Де межа між свободою і демократією? Особливо сьогодні. Це тема багатьох моїх фільмів. Я обожнюю свободу, та іноді, коли вона не обмежувана, суспільство страждає. А інколи культура знижується до якогось механічного рівня. От як, наприклад, при фашистському режимі Гітлера, коли оркестр, – я це бачив, – грав несамовито: музиканти виконували Баха так, наче востаннє, немов від цього залежало їхнє життя. Це для мене велике запитання. Я розумію, що мистецтво в усі часи різне, воно віддзеркалює суспільство, – то дуже серйозно. Багатьох ця проблема підспудно турбувала.

Я не лише знімаю фільми, а й пишу – тексти, сценарії. Нещодавно вийшла книга про Геннадія Рождественського «Диригент-чародій». Ще я граю на скрипці. Література, фільми, виконання – це все для мене єдине: Музика. Я так себе виражаю. Мої фільми – я впевнений – багато в чому відображують мене самого. Теми, які вони зачіпають, актуальні й для нинішнього дня, вони ще «болять». І їх розуміють люди тут, у вас. Я дуже радий, що приїхав сюди! Ви відчуваєте події радянського й теперішнього часу краще, ніж французи, європейці, бо були і є їхніми свідками.

Велика проблема – витримати баланс між музикою і постаттю героя. Ростропович був не тільки музикантом, а й політичним діячем, і таку фігуру складно обмежити тільки чимось одним. Сценарій я написав задовго до того, як почав знімати. Зйомки більшості бесід зроблені понад 30 років тому. Важливо було знайти серйозний матеріал. Так було й із картинами про Ойстраха, Менухіна, інших. Я домагався, щоб музика була не декорацією, а постійною тканиною, належала структурі фільму, постановці. Це я вважаю найскладнішим завданням. Я працював як божевільний із матеріалом про Ростроповича 2 роки, знаходив його поступово. У нас траплялися конфлікти з каналом «Арте» на французькому телебаченні, але без їхньої підтримки ми не можемо працювати. Це основний фундамент фінансування. Та я не хочу бути рабом телебачення. Це для мене неприпустимо! Фільм повинен мати певний формат, темп. Іноді, окрім алегро потрібне адажіо. Я вважаю, що емоції, які виникають від поєднання музики й кадру, – унікальні, баланс тут надважливий!

– Ви так добре розмовляєте російською…

– Вибачте, що веду бесіду російською, оскільки не знаю української мови, однак розумію її. Та й із російської, вважаю, мої знання обмежені.

– Я б так не сказала.

– Можу абсолютно вільно читати, але мій лексикон усе-таки замалий. Не всі слова, які я знаю, одразу спадають на думку. Я обожнюю російську мову і дуже багато читаю, пишу.

– А де ви її вивчали?

– Ніде.

– Просто самотужки студіювали чи мали спілкування з носіями мови?

– Я вчився в Інституті східних мов у Парижі. Спеціалізувався на російській і болгарській. Але викладання там було жахливим. Нас учили російської як латини – мертвої мови. Це й зрозуміло, в ті роки (1950–1960-ті) не було жодних стосунків між Францією і СРСР. До Франції тоді приїжджали політичні діячі, високопоставлені чиновники – і все! Це навчання не було тривалим і багато в чому марним. Мої співучні по інституту не вміли говорити, хоча вправно читали, прекрасно знали відмінки тощо. А я розмовляв, оскільки мав друзів, зв’язки в російськомовному середовищі, особливо серед музикантів. Тож у певному сенсі то була самоосвіта.

– Де ви вчилися музиці?

– Як скрипаль – у Паризькій консерваторії. Там зустрівся з Ієгуді Менухіним, був його учнем. Після майстеркласів він мене запросив зіграти з ним Подвійний концерт Баха. Менухін – мій Бог! Я дружив з артистами оркестру Рудольфа Баршая. Познайомився через Вікторію Постникову – дружину Геннадія Рождественського – приголомшливу піаністку. Вони тоді приїздили до Франції, давали концерт у залі Плеєль. Альтист мені подзвонив і сказав: «Спробуймо зустрітися після концерту». Однак їм не дозволяли вільно пересуватися: із музикантами тоді їздили спеціальні люди, які за ними стежили. Контакт з іноземцем прирівнювався до шпигунства! Немов цим можна було заразитися, як хворобою. Я чекав на вулиці. Їх заводили по чотири особи в автобус, і він мені подав знак. Це було щось! Звичайно, коли я потім бував у Москві в 1966, а потім у 1968 році, вони не могли мене контролювати.

– Ви приїжджали як музикант?

– Ні! Як студент, який вивчає мову. Інакше було не можна.

– Ви багато концертували?

– Ні! У мене немає кар’єри постійного музиканта. Я граю кілька концертів на рік. Це завжди пов’язано з якимось проєктом, який мене цікавить. Припустимо, був рік, коли я грав квартет Гленна Гульда. По всьому світу. У першому відділенні було «Мистецтво фуги» Баха. Також грав усі сонати Бетховена тощо. Хоча останнім часом через хворобу руки роблю у виступах паузу.

– Коли ви почали знімати фільми?

– У 1971-му.

– Як вам спала на думку така ідея?

– Я рік провів у студіях телебачення, граючи щотижня певний репертуар, пов’язаний з історією музики в 4-х країнах Європи: Німеччина, Франція, Італія та Іспанія. Телебачення майже завжди – халтура, бо передбачає короткострокову перспективу і поверховість. Але я там побачив, що є камери, техніка, котрою треба володіти, як диригент! Адже він не зобов’язаний грати на кларнеті, арфі, а просто знає можливості інструментів. Те ж і з режисурою! Слід знати що вірогідно, однак не дуже точно цьому слідувати, аби уява була відкритою. Пам’ятаю випадки в роботі з оператором, коли хотів якесь спеціальне кадрування, а він мені казав, що це нереально. Та я йому все одно показував, що то не так. Для мене важливо розуміти предмет! Після року набуття досвіду я раптом, знаючи, що не композитор, хоча багато пишу й музики, особливо часто роблю перекладення творів, осягнув: треба рухатися в цьому напрямку, моя дурна ідея може втілитись у життя.

– Чому дурна?

– Бо це все-таки ілюзія. Але я завжди знаю, що показати. Передати перехід поколінь у мистецтві – дуже важливо!!! Я часто замислююсь: якби жив у ХІІ столітті, то не знав Баха, Пруста, багато кого ще! Це жах!!! Для мене життя без Баха взагалі виключене! Десь у ХХХ столітті з’являться нові великі музиканти, композитори, адже життя продовжується. Але без корифеїв – не впевнений чи був би можливим рух уперед.

– Розкажіть про перший ваш фільм.

– Дивлячись що ви називаєте фільмом. Перша зйомка виникла з передачею, трохи амбітнішою, ніж зазвичай. То був репортаж із Будапешта. Тому що я мав радісний для мене контакт з Ієгуді Менухіним. Це були 4 передачі, пов’язані зі Східною Європою. Одна – циганська музика, друга – єврейський народ і скрипка, третя – величні постаті Енеску і Бартока, а четверта (маленька) – «Контрасти» Бартока. Цей фільм я підписав не як режисер, а автор сценарію. Французькі профспілки мені тоді й не дозволили б називатися режисером.

Далі я зробив фільм про Надю Буланже. Віднедавна, через понад 30 років він вийшов на DVD і має неймовірний успіх. Книга, яку я теж написав, продається й зараз. Скоро вийде театральна п’єса за цією книгою.

Але перший мій справжній фільм – «Гленн Гульд». Він не має жодного стосунку до телебачення, хоча джерело фінансування саме звідти. Цього геніального піаніста ніхто тоді не знав.

– Мені здається, що всі його знають!

– Тоді, 1972-го, в Європі про нього ніхто не чув. У Росії він був лише раз і залишив по собі якийсь міф. В Америці та Канаді про нього поступово забували, тому що він із 1964 року вже не концертував. Гульд ніколи не бував у Франції, гастролював в Італії, Німеччині, де його дуже погано сприймали. В Англії зіграв усі концерти Бетховена, крім останнього (виконання довелося скасувати). Англійці вважали його ексцентриком, провокатором.

Я цілих 2 роки голодував, тому що для мене цей фільм був питанням життя і смерті, як для собаки, – коли кістка в роті, він не може її викинути! Уявіть! Молода людина приходить із проєктом про музиканта, якого ніхто не знає, приводить із собою кінематографічну групу. Найцікавіше: ми знімали у лютому – вересні 1974-го і ніде в Європі тема не була затребуваною. Я подзвонив у CBS (зараз Sony) в Париж і сказав: «Давайте покажу маленький епізод стрічки й ви все зрозумієте!» З їхнього боку був великий шок. Тоді я зателефонував у Нью-Йорк і попросив опублікувати диски Гульда. Вони зі скрипом погодилися видати маленький тираж бахівських партит, записаних 1957 року.

У день показу першого епізоду серії у Франції було оголошено страйк на телебаченні. А там тоді існував закон «мінімальної програми» – екран не мав залишатися чорним, вони були зобов’язані показувати хоч щось. Тоді, 30 листопада 1974 року, пам’ятаю як зараз, по суботах зазвичай ішли трансляції естрадних розважальних програм. І вони взяли фільм про Гульда, тому що не було нічого іншого! Глядачі просто не мали вибору. Наступного дня трапилося щось неймовірне. Гленн став кумиром інтелектуальної сфери Франції! Так було і в 1955 році, коли в одну ніч він став героєм Америки.

– Ви в Україні не вперше. Скільки разів бували тут?

– Уперше я потрапив в Україну 1993 року. Закінчував фільм про Ойстраха. Мені сказали, що є місце в літаку з Москви до Одеси. Я витратив 1,5 мільйона купонів (така тоді тут була «валюта») на квиток, адже хотів побачити де жив Ойстрах! Я пробув там навіть не добу, а кілька годин і потім мусив повернутися до Москви. Але це вже було неможливо, бо стався путч (урядовий переворот) через політичні події. Потяги скасували, в Москві ввели комендантський режим. В Одесі я знайшов якихось водіїв, які мене з продюсером і асистентом доправили до Києва. Ми приїхали досить пізно – десь о 10-й годині вечора – і водій за великі чайові дістав нам квитки на московський потяг. Це було щось феноменальне!

У Москві ми поїхали в готель «Будапешт», але місць не було, – спали на підлозі під столами в ресторані. Тим часом у Парижі оголосили про мою смерть. Коли я через три дні повернувся додому, то поїхав у гараж за нашою спільною машиною зі знаменитим російським тенісистом Андрієм Чесноковим, великим моїм другом.

Передісторія така: я полетів до Москви, а він прибув до Парижа на матч, ми комунікували щодня, та коли я подався до Одеси, не встиг йому зателефонувати, – зв’язок тоді був не такий, як зараз. Андрій поїхав грати в Туніс, а Держтелерадіо оголосило про смерть одного француза, – усі вирішили, що це я. Андрій відмовився від турніру, зібрав пресконференцію, повідомивши: щойно в Росії загинув його друг, який робив фільм про Ойстраха. Уявляєте? У спортивній газеті Франції фігурувало ім’я Ойстраха! Це безпрецедентний випадок! Я прийшов у гараж, а мені показують газету, де оголошено про мою загибель…

З Валерієм Соколовим

Потім я часто бував в Україні, оскільки дружив спочатку із Валерієм Соколовим, а пізніше й фантастичним віолончелістом Олексієм Шадріним, із яким грав багато концертів у Грузії, Америці, Німеччині, Франції у тріо. Я вважаю, що це величезні таланти. Фільм із Валерою ми зробили, коли йому було 17 років, – до початку його кар’єри. Для мене немає сумніву – він великий скрипаль.

Узагалі мене страшно цікавить питання як розвиватиметься мистецтво вашої фантастичною держави. Тут такий потенціал, стільки талантів!

– Де вам вдалося побувати?

– Київ, Одеса, Харків, Дніпро – з ними. Ми грали в різних залах одразу після захоплення Криму. Мене дуже вразив східний регіон України. Росіяни й українці – усе-таки брати, і я думав, що на Сході України, напевно, захищатимуть російську сторону. А тут – ні! Для мене стала відкриттям свідомість людей. Ось якби Франція, не дай Боже, вирішила, що не повинно бути Бельгії, – давайте нападемо на них! Це дикість! Адже то окремі країни і ніхто не може нікому нічого диктувати! Я вважаю, що, на жаль, Путін таке вчинив тільки задля підвищення власної популярності, рейтингу. Для мене це жахливо, неприйнятно! Тому ми й показали зараз у Києві, до речі, вперше в історії окремий фільм про Ростроповича і Солженіцина – правду про їхні стосунки.

Про Солженіцина на Заході вже забули! Єдина його книга, що продається – «Архіпелаг Гулаг», причому короткий варіант. Це страшно! Нівелюється величезний вплив письменника на розвиток його країни і світу. Я вважаю, що він – мислитель гігантського масштабу рівня Льва Толстого. Його репутація 40 років тому була не порівняна ні з ким. Це було знамено! І нині в Росії усе робиться для того, щоб затушувати цю фігуру, знищити пам’ять про нього.

Він – великий філософ і лінгвіст. Працював над російським словником і багато в чому його відродив. Це мені дуже близько, тому що є схоже явище у французькій мові: забагато іншомовних, зокрема англійських замінників. Наприклад, навіщо говорити «реконструкція» замість «перебудова»? Вживаймо слова, властиві споконвічній мові, а не користуймося запозиченнями з інших лексиконів! Для мене це – кінець цивілізації.
Мова, культура втрачають ідентичність, багатство. Я навіть написав лист Президенту Макрону, що англійську не треба забороняти, але й не слід її робити єдиною спільною для всіх людей. У кожній країні має бути основною своя історична мова, а потім вже, можливо, англійська як мова нейтрального загального спілкування. Це питання виживання народів. Я не захищаю тільки французьку. Кажу про всі мови!

Різноманітність лінгвістичного багатства Європи – це дуже важливо. Це елемент загальної культури. Я намагаюся, щоб мої фільми оперували оригінальною мовою. Із Фішером Діскау я зробив фільм німецькою, з Мауріціо Полліні – італійською, про росіян – російською і так далі.

– А скільки загалом у вас фільмів? Я читала по-різному. Пишуть про 100, 70 і навіть 400 стрічок.

– Близько 100.

– Які плани у вас наразі в Україні? Що іще заплановано на цей приїзд?

З ректором академії Максимом Тимошенком

– Мене запросили стати почесним професором і попрацювати з квартетами на кафедрі струнних інструментів в Національній музичній академії, будуть додаткові зустрічі зі студентами й викладачами. Хочу використовувати час із максимальною користю. Я ж не туристом приїхав!

– Над чим зараз працюєте?

– У мене є великі проєкти, і я не впевнений, що зможу їх усі здійснити. Фільм, який повинен зробити через місяць у Гамбурзі – «Добре темперований клавір» Баха. Якщо вдасться, – це буде чудо. Наступний захід, котрий планую, – про Хефсибу Менухіну (сестру Ієгуді). Ви знаєте – вона чудова піаністка. Коли жила в Австралії, то грала всі концерти Бартока. Уявляєте? Такого не робив ніхто!

– Вона у нас менш відома. Ієгуді всі знають, а її…

– Отож бо! Я тому й хочу зробити цей фільм! Ми тільки нещодавно (три тижні тому) випустили цілу коробку дисків Хефсиби. Я знайшов документи, про які ніхто не знає. Це наробило багато галасу. Це жінка рівня Марії Кюрі! Вона належить до пантеону знаменитостей ХХ століття. Третій проєкт – найближчий для мене – про французький струнний квартет «Арод». Якби ви їх послухали, то зрозуміли, що це чотири Ойстрахи грають разом.

– Чудово, що ви і про корифеїв дбаєте, і про молодь.

– Я вже написав сценарій, причому дуже серйозний. Про життя музикантів-ансамблістів у квартеті, які повинні відмовитися від сольних амбіцій, кар’єр, стримати навіть своє марнославство. Фільм – це завжди для мене щось виношене й цілісне. Це не телепередача, а окреме концептуальне висловлювання.

Нарешті, в мене є задум великого художнього фільму про Карлоса Клайбера. Це один із найвизначніших диригентів ХХ століття. Так вважав Святослав Ріхтер. Вони разом записували музику, наприклад Концерт для фортепіано Антоніна Дворжака.

– У нас Карлоса Клайбера практично не знають…

– Карлос Клайбер (до слова, син видатного диригента Еріха Клайбера) – це як Гленн Гульд у фортепіанній музиці, тільки серед диригентів. Він був найзагадковішою людиною! Виступав не часто: як жартував сам, – тоді, коли холодильник був порожній, тобто коли треба було заробити. Останній концерт він дав на Канарах у 1999-му.

Це феноменальний музикант, просто геніальний. У мене було з ним листування. Три листи. То фантастика! Я закінчив фільм про Святослава Ріхтера, французький варіант із субтитрами, а продюсери запропонували зробити німецьку версію, але там субтитри неможливі, тому що німці їх не сприймають. Вони хочуть живий голос, тобто потрібен дубляж. Це досить складно, оскільки треба шукати голоси, акторів.

Я написав листа Клайберу, не будучи з ним знайомим, із запитанням чи не погодився б він озвучити фільм про Ріхтера. На відповідь я не сподівався. І як же здивувався, коли отримав листа від Клайбера! Він мені написав: «Я не дивився ваш фільм. Я живу з ним!» Він відмовився озвучувати Ріхтера. Через два тижні ми це зробили з Фішером Діскау.

Повернувся до Парижа – і на мене знову чекав лист від Клайбера! Я йому подякував за увагу і запитав чи не могли би ми, коли я буду в Мюнхені, зустрітися. А він відповів: «Я – диригент на пенсії! Я хочу померти, щоб мого імені не було ніде: ні у фільмі, ні на диску, ні в книзі. Я не знаю що таке диригування. Я вважаю, що єдиний диригент нашого часу, який знає що це таке – Герберт фон Караян. Я вітаю вас із Новим роком і з усіма майбутніми новими роками». Так він зі мною попрощався.

Я недавно знайшов його могилу в Словенії. Коли його дружина померла, а він її страшенно любив, він вирішив померти теж. Сів у машину і поїхав до Словенії, де мав у горах будинок, щоб там закінчити життя. Його сестра передала мені свою переписку з братом. Це приголомшливо! Він пише з таким гумором, змішуючи всі мови.

– Знаєте, я, завжди любила читати листування. Адже це розкриває внутрішній світ людини, ліпше пізнаєш її! То думки на папері. І потім ти починаєш краще розуміти й чути музику, характер. Це все вивертає навиворіт!

– Так, згоден! То буде саме художній фільм із грою хороших акторів. Я його бачу як розповідь скрипаля, котрий працював в оркестрі з Клаусом Клайбером і обожнював його як музиканта. Мене надихає цей проєкт уже років із 7!

– Це дуже цікаво! Вас можна слухати цілодобово! Ваші фільми – свідоцтва сучасної культури, цілі пласти її, зафіксовані на кілометрах плівки. Вірніше, то не просто фіксація – картинка, фотографія, – а, найголовніше, – розкриття внутрішнє, багатовимірний світ! Ось як у фільмах із Ростроповичем та іншими музикантами, котрі ми переглянули. Почуття переповнювали зал. Емоційне потрясіння! Я вам бажаю величезних успіхів і здійснення всіх планів! Радуйте нас своєю творчістю! Дуже вдячна вам за зустріч!

Ольга ГОЛИНСЬКА

Фото Ганни ІВАНОВОЇ