ФОРТЕПІАНО НА МАЙДАНІ

2
maidan piano
Share Button

Нову українську революцію супроводжувало багато різної музики. Звучали давно «прописані» на усіх святкових сценах Майдану пісні популярних виконавців. Виступали яскраво національні колективи з чубами, народними інструментами, патріотичними текстами та червоними від холоду носами. Давали концерти найкращі українські музиканти. Біля виходу із метро не припиняв грати гітарист – судячи з репертуару, фанат групи «Кіно». Долинав голос знаменитої у центрі міста волинки, що збагатила свій репертуар Гімном України. У складні для революціонерів моменти збирались ансамблі саморобних ударних інструментів.

Cеред усього цього розмаїття поважне місце зайняло більш ніж незвичне у польових умовах революційне піаніно. Інструмент з’явився зусиллями трьох львів’ян, які були вражені жорстокими та абсурдними подіями ночі на 30 листопада. Тиждень по тому батько й син, Маркіян і Олег Мацехи разом із другом Андрієм Меаковським встановили стареньке піаніно, вбране у синьо-жовтий «костюм», перед шеренгою «Беркута», котрий з усіх сил захищав порожню будівлю Адміністрації Президента.
У найкоротший термін фортепіано – такий шляхетний, а в даному випадку ще й патріотичний інструмент – стало справжнім символом революції. Фото його, розфарбованого у яскраві кольори українського прапора, на тлі похмурих облич, котрі не вилазять із-за не менш похмурої стіни щитів, прикрасили новинні шпальти видань усіх цивілізованих країн світу, одразу розмножились у вигляді календарів, листівок, магнітів та іншої сувенірної продукції. Тепер кожен дізнався про нові вишукані звірства «терористів» на Майдані.
maidan pianoПіаніно, хоча й зробило величезний крок із концертної зали назустріч слухачам у холодну сніжну погоду, але, все ж таки, залишилось собою і потребувало постійного догляду. Безкорисливі добровольці настроювали його по кілька разів на день, усували всілякі несправності та намагалися максимально захистити його від холоду. А виконавці ставилися до інструмента з повагою і ніжністю.
Протягом трьох місяців революційне піаніно подорожувало по усьому Майдану, врешті-решт знайшовши постійний притулок біля входу до Київської міської державної адміністрації. У нього з’явилися «помічники» – білий рояль у залі КМДА, фортепіано в Українському домі та рояль у Будинку профспілок. Лише до останнього було складно підібратися, а «спілкування» з рештою було вільним і невимушеним. У залі з білим роялем навіть проводили «повнометражні» концерти з афішами, ведучими та налаштованим звуком.
Інструменти свободи з’явилися й у багатьох інших містах України – Ужгороді, Львові, Луцьку, Кіровограді, Житомирі, Одесі, Харкові, Донецьку… Це переконливо спростовує відомі твердження про те, що революція зачепила лише Майдан – невеликий «п’ятачок» столиці – та жодним чином не відобразила загальний настрій українців.

Першим за інструмент сів 22-річний автор ідеї Маркіян Мацех – музикант-самоук зі Львова, шанувальник рок-музики. Він виконав один із перших творів свого репертуару – вальс Фридерика Шопена. В одному з інтерв’ю Маркіян розповів, що його фото за революційним піаніно побачив у «Фейсбуці» диригент Віденського оркестру. А син Джона Леннона Шон довго шкодував, що тоді прозвучала не батькова пісня «Imagine» – гімн свободі, який закликає мріяти про такий світ, де люди не вбиватимуть одне одного та не вмиратимуть за чиїсь інтереси. Тим не менше, саме музика Шопена стала одним із символів революції і встановила певну образно-емоційну планку.
Спершу на синьо-жовтому фортепіано грали лише професіонали. Однією з найактивніших учасниць культурного експерименту виявилася студентка Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Антуанетта Міщенко. Навіть у вогкі й холодні зимові дні вона годинами музикувала, обморожуючи пальці, та інколи співала, зриваючи голос. Несподівано серед мешканців і гостей Майдану віднайшлося чимало піаністів – студентів і випуск­ників столичних (і не тільки) музичних навчальних закладів. Поступово охочі перестали соромитися і все частіше підходили до «інтелігентського» інструмента. Фортепіанна музика на Хрещатику почала звучати майже постійно. Складно уявити, коли ще українці могли б без ніяковості демонструвати свої музикантські вміння та при цьому завжди отримувати схвалення слухачів.
Черговий виток розвитку культурного життя Майдану розпочався після проголошення усіх присутніх у центрі міста екстремістами, терористами, нацистами та іншими образливими «-істами». А прийняття у «ручному» режимі низки законів і взагалі збагатило буття протестувальників новими модними тенденціями. Тепер обов’язковими атрибутами концертних костюмів піаністів Майдану стали революційні аксесуари на будь-який смак і фантазію: різноманітні маски, шоломи, балаклави, протигази. Телебачення й інтернет замайоріли десятками відео із заголовками на кшталт «екстреміст захопив фортепіано». Схожі назви отримали і заплановані у залі КМДА січневі концерти. Не змовляючись, творчі люди – письменники, художники, музиканти, довели нові закони до абсурду, а точніше – наочно продемонстрували абсурд як основну складову цих законів.
Фортепіано насправді стало інструментом і рупором свободи, завдяки котрому на весь світ залунали голоси українців, яким не вдавалося бути почутими раніше.

Першою зброєю у нерівному бою мистецтва з кривавою тиранією стала музика Шопена. Спочатку Маркіян Мацех зіграв один із найвідоміших вальсів (опус 64, № 2), потім прозвучав і «Революційний етюд». Піаністи підтримали такий репертуар та активно включали у свої виступи твори від Баха до Шостаковича. Дивовижно, як охоче й легко публіка Майдану сприймала класику, котра, за розповсюдженим упередженням, є доступною та зрозумілою далеко не всім. А часті прохання виконати Ґріґа, Ліста, Мендельсона і поготів викрили культурний рівень сучасних «безхатченків», «терористів» і «нещадних націоналістів».
Що більше розширювалося коло виконавців, то частіше лунали відомі українські пісні, – багато хто навіть завів пісенники. Зазвучала і музика з кінофільмів – приємні мелодії, для виконання яких достатньо й шкільної музичної освіти. Таким улюбленим твором стали «Білі хмарки» Людовіко Ейнауді – одного з найзатребуваніших італійських композиторів, що здобув популярність після появи фільму жахів «Астрал», драми «Це Англія’86» та серіалу «Дерек». Регулярно виконувались і опуси Яна Тьєрсена – автора мегапопулярного саундтрека до фільму «Амелі». Ця музика невибаглива. Її легко зіграти при –15°С, для її відтворення не потрібні віртуозні навички, а за відсутності інших композицій у репертуарі її можна розтягнути на 10 хвилин. Окрім того, в умовах щоденного ледь не безперервного музикування саме твори, що будуються на повторенні кількох акордів із наївною мелодією, допомагають розслабитись і трохи відпочити.
Одним із найважливіших критеріїв відбору музики на Майдані було розмаїття: на революційному фортепіано навіть з’явилося письмове прохання забути про «Реквієм за мрією» і подібне – через надто часті виконання.
Революція об’єднала абсолютно різних людей із різними смаками та культурними уподобаннями. Достатньо одного синьо-жовтого піаніно, аби це продемонструвати. Адже вуха й серця слухачів були відкриті для усіх музичних жанрів і напрямків – як для класики, так і для джазу й популярних естрадних мелодій. У часи тотального інформаційного безглуздя, брехні та замовчувань правди найчеснішим і найщирішим виявився голос інструмента свободи. Саме він згуртував думки людей, котрі потребували відчуття підтримки. Звучання фортепіано у важкі моменти допомагало долати страх перед закривавленим центром міста. Інструмент гордовито, на весь світ заявив про високий моральний, культурний та інтелектуальний рівень революціонерів, борців за істинну незалежність України. Хіба міг би вербальний текст бути красномовнішим за музику?

Анна ВОВЧЕНКО

Друковану версію див.: “Екстремісти” за фортепіано // Музика. – 2014. – № 3. – С. 10–11.

Share Button