Емілія Амвросіївна Крушельницька-Стернюк (1875–1965) була рідною сестрою видатної української співачки Соломії Крушельницької
Народилася в селі Осівцях п’ятою дитиною в сім’ї, де в тім часі о. Амвросій Крушельницький був на парафії священиком. У дитинстві перехворіла рахітом, що вплинуло на її зріст. Племінниця Соломії Крушельницької Одарка Бандрівська, пригадуючи розповіді своєї мами Йосифи Крушельницької-Бандрівської, написала спогади про тітку Мільцю, в яких читаємо: «Змалку користолюбива, чи, скоріш, практична, мала нахил до торговельних занять. Випросила у моєї бабуні, а своєї мамуні курочку маленьку. Її спеціально доглядала і дочекалася від неї яїчок. Яїчка продавала, а гроші складала до пуделочка. Як бабці не ставало грошей на сіль, свічки чи нафту, вона позичала з тою умовою, що мусять віддати позичку, але обов’язково з процентом».
У сім’ї Крушельницьких панував культ музики. Батько був першим учителем співу для дітей, створив у селі Біла хор, відкрив читальню. Проте в дитинстві Емілія не хотіла вчитися грати на фортепіано, про що пізніше шкодувала. Згодом вона співала у хорах в селі Біла, у Тернополі, у 1903–1904 роках була хористкою і диригенткою «Львівського Бояна».
Продовжуючи батьківську просвітницьку діяльність, Емілія у 1896–1899-х керувала товариством «Просвіта» в селі Біла, колекціонувала народні вишивки і записувала місцевий фольклор. У фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського зберігається зошит із записами Емілії Крушельницької «Пісні народні, записані в Білій, пов. Тернопільського 4 липня 1898 р.». Коломийки із цього збірника опублікував Володимир Гнатюк у тритомнику «Коломийки» в 1905–1907 роках, інші пісні – Олексій Дей у 1981-му в книзі «Спілкування митців із народною піснею». При укладанні збірника «Народні пісні з села Соломії Крушельницької» (упорядники П. Медведик, О. Смоляк; Тернопіль, 1993 р.) було використано 49 пісень і 36 коломийок без мелодій, записаних Емілією Крушельницькою.
Свої записи фольклору вона пересилала й Михайлу Павлику. Про це читаємо у супровідному листі від 5 липня 1898 року: «…Вчора дістала картку від Влодзя (молодший брат. – О. К.), в котрій пише, щоби прислала до Вас білецькі народні пісні, котрих у мене назбиралося півтори копи. Посилаю їх Вам, хоч мені встидно, що вони такі побазграні (неакуратні. – О. К.) і з блудами всякого роду; але ще тамтого року (1897) зачав Влодзьо переписувати порядно, але й навіть до половини не дійшов. Отже, я даю такі, які маю, а Ви випишіть собі, котрі Вам сподобаються… З приємністю спробую ще списати кілька байок, які курсують у Білій, і пришлю Вам…» Записи, зроблені Емілією, мають понад півторастолітню історію і є неоціненним надбанням фольклору одного села.
Емілія хотіла бути артисткою. Михайло Кропивницький агітував її вступити до його театру. Проте Соломія реалістично і з досвідом оцінювала можливості молодшої сестри й не підтримувала її намірів. Як зазначала Одарка Бандрівська, «Голос мала невеликий, дальше ростом не підходила на сцену та й систем нервовий не надавався до театрального життя, як сказала тітка Соломія». Сама співачка у листі до Михайла Павлика від 24 листопада 1897 року теж писала: «Добре, що Мільця успокоїлася зі своїми мріями іти до театру, а то, Вам кажу, треба великої витривалості. Спасибіг і Вам, що до неї були написали в тім змислі».
Емілія прислухалася до порад. Про це дізнаємося з листа Михайла Кропивницького до Соломії Крушельницької від 25 січня 1898 року: «Високоповажна Панно! З великою радістю відобрали ми від Вас візитну картку і дякуєм від щирого серця, що згадали нас під теплим та розкішним небом Італії. Як же Вам там живеться, чи живі-здорові? А ваша мила сеструня /Емілія/, яка так і не приїхала? Вороний і Паньківський не змогли умовити її, щоб їхали укупі з ними».
Коли після смерті о. Амвросія Крушельницького родина переїхала до Львова, Емілія продовжила свою громадсько-просвітницьку діяльність. Вона співала в хорі товариства «Львівський Боян», певний період була його диригенткою, касиркою. Як зазначала у спогадах Одарка Бандрівська, «В 1903 р. виступала з підготовкою вистави діточої опери “Коза Дереза” М. Лисенка в час святкування ювілею і приїзду М. Лисенка до Львова.
Вийшла заміж за Івана Стернюка. Лучили їх торговельні інтересування. Відкрили магазин продовольчих товарів спершу в Заліщиках, відтак в Чернівцях. У 1911 році в Чернівцях Емілія впорядкувала і видала набори таблиць для вишивання “Буковинські Гуцульські вишивки” та “Буковинські Подільські вишивки”, організувала виставки народних вишиванок, які колекціонувала усе життя. Перед Першою світовою війною 1914 р. звинули (закрили. – О. К.) магазин в Чернівцях і приїхали на постійно до Львова».
У Львові Емілія була активісткою кількох товариств, її чоловік Іван – членом товариства Червоного Хреста. Подружжя, сповідуючи в умовах бездержавності постулат «свій до свого по своє», працювало в українських торговельних кооперативах. У той час українське громадське життя та взаємодопомога трималися на кооперації. Згодом Іван Стернюк, як досвідчений інспектор Ревізійного союзу українських кооперативів, видав порадник для українських підприємців.
Подружжя мало літній курортний будинок в Карпатах у селі Гребенів, куди приїжджали сестри Емілії із родинами й де давали невеликі концерти Соломія та Анна Крушельницькі.
Дослідниця Ганна Черкаська називає Емілію Крушельницьку-Стернюк однією з перших комерсанток України: «Влітку 1922 р. вона очолила промисловий кооператив “Українське народне мистецтво”, який з жовтня 1928 р. містився на площі Ринок, 39. Членкині кооперативу займалися вишиванням, килимарством, різьбою по дереву, писанкарством. Бізнес-леді Емілія Стернюк налагоджувала роботу кооперативу за швейцарським зразком, організувала домашнє виробництво – “сільські вишивальні”. Крамниці кооперативу функціонували у приміщенні “Народної гостинниці” у Львові та у Варшаві. У 1926 р. “Українське народне мистецтво” почало видавати часопис “Нова Хата”, в якому розміщувалися статті про розвиток культури, української кооперації. Журнал розповідав про українське мистецтво, поширював економічні знання».
Під управою Емілії кооператив значно розширив реалізацію продукції у Західній Україні та за її межами. Зокрема здійснював виставки продукції у Стрию, Станіславові, Дрогобичі, Заліщиках, Празі, Варшаві, Гданську і навіть Чикаго. Дослідниця Софія Смірашевська зазначає, що «у 1935 році штат працівників кооперативу значно виріс. У цей період діє близько 13 майстерень. У кожній працювало 500 робітників. Емілії Крушельницькій-Стернюк вдалося підняти “Українське народне мистецтво” на зовсім новий рівень, а разом із тим – український кооператив». Відома сучасна Львівська фабрика художніх виробів імені Лесі Українки була організована на основі артілі, заснованої у 1939 році на базі кооперативного підприємства “Українське народне мистецтво”.
Під час Другої світової війни уся сім’я Стернюків емігрувала до Польщі, пізніше до Австрії, Італії, а в 1947 році – до Аргентини. У Буенос-Айресі вони створили родинну фірму «Стернюк Спілка Акційна», яка займалася міжнародною торгівлею. Емілія була ініціаторкою створення «Союзу українок Аргентини» і проводила громадську роботу серед українських емігрантів. Померла Емілія Стернюк 2 січня 1965 року, похована на Українському цвинтарі в Буенос-Айресі. У подружжя було двоє дітей: Катерина Стернюк-Каранович (1905–1988) і Богдан Стернюк (1906–1996).
Олександра КИРИК
Фото надані Музеєм Соломії Крушельницької
