Феномен Станішевського

1
Share Button

Цьогоріч (йдеться про 2011 рік. – Ред.) видатному українському театрознавцю Юрію Станішевському (1936–2009) виповнилося б 75. З нагоди ювілейної дати у приміщенні Академії танцю імені Сержа Лифаря було відкрито меморіальну дошку, відбувся також вечір пам’яті й концерт. А в Національній опері країни, як завжди, з успіхом пройшов балетний спектакль «Весілля Фігаро», поставлений за лібрето митця

Питання історії та теорії музичного театру тривалий час залишалися поза увагою науковців. Переважно їх висвітлювали музикознавці, але ж без театрознавчого аспекту цей аналіз не міг бути вичерпним. Тому звернення (на межі 1950–1960-х рр.) до власне музично-сценічних проблем розвитку оперно-ба­лет­ного та опереткового мистецтва було, безумовно, актуальним. Ця тематика понад півстоліття залишалася провідною в спектрі наукових уподобань відомого в Україні й світі вченого – Юрія Станішевського.

Народився майбутній науковець у столиці Слобожанщини – Харкові 28 жовтня 1936 року. Освіту здобув на філологічному факультеті (відділення української літератури) Харківського університету (1960 р.). Уже тоді друзів і викладачів вражала активність, із якою Юрій працював у студентському науковому товаристві. Проте, коли 1956 року в місцевих газетах почали з’являтися його публікації, навіть друзі Станішевського були дещо здивовані. Бо в його статтях ішлося …про балет. Згодом у щойно заснованому часописі «Прапор» (тепер – «Березіль») був надрукований надзвичайно ґрунтовний, глибоко аналітичний матеріал Юрія Станішевського, в якому юний студент із несподіваною, здавалося б, обізнаністю розглядав стан тогочасного українського балетного театру. А вже через кілька років по закінченні аспірантури Московського державного інституту театрального мистецтва він захистив дисертацію з історії українського балету.

Чим пояснити такий стрімкий фаховий поступ обдарованого науковця? Насамперед, талантом дослідника, дивовижною працездатністю, а ще – вдало обраною тематикою наукового пошуку.

Сорок п’ять років працював Юрій Олександрович в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, куди у 1963 році його запросив тодішній директор – Максим Рильський. Він став наймолодшим і одним із перших українських театрознавців, який захистив докторську дисертацію («Режисура й балетмейстерське мистецтво в українському музичному театрі. 1917–1941 рр.»).

Митець і влада, науковець і влада… Ми пам’ятаємо, якими болісними були колізії, пов’язані з цими взаєминами. Та Юрій Олександрович завжди послідовно й безкомпромісно відстоював свою думку щодо національної неповторності, самобутності українського сценічного мистецтва, а це в радянські часи вимагало не лише наукової, а й громадянської мужності. Щодо власної оцінки вченим безжального нищення тоталітарним режимом усього справді талановитого й національно свідомого, що з’являлося на театральних теренах, то всі крапки над «і» він розставив іще в публікаціях часів «перебудови». Станішевський наголошував: «Адміністративно-бюрократична сталінська машина, спрямована на уніфікацію національного мистецтва в 1940–1950-х роках, трощила разом із письменниками-”націоналістами” й критиками-”космополітами” режисерів, виявляючи при цьому особливу підозру й недовіру до тих, хто якимось чином був пов’язаний із Курбасом… Але й у часи короткої хрущовської відлиги, і в тривалий застійний період брежнєвщини адміністративно-бюрократична машина продовжувала “за інерцією” працювати. Усе ще не припинялися пошуки “формалістів”, “націоналістів” і “неблагонадійних” саме серед режисерів, покликаних оновити українську сцену, яка в 1960-х роках поверталася до експериментів, до призабутої спадщини Курбаса».

Знайомство з творчим доробком професора Станішевського переконливо свідчить, що всім без винятку працям ученого притаманні надзвичайна сумлінність у доборі й опрацюванні матеріалу, обґрунтованість і глибина висновків, а понад усе – об’єктивність оцінок, незалежно від того, йдеться про події, явища або персоналії минулих часів чи сучасності. При цьому він, як дбайливий учитель, вимагав саме такого підходу й від своїх молодших колег і численних учнів (серед яких також автор цих рядків). Коли зважити на те, що більшість працюючих сьогодні в Україні театрознавців – учні Юрія Олександровича, то маємо підстави говорити про існування його наукової школи українського театрознавства.

Насправді унікальним є особистий внесок ученого у вітчизняну науку про театр. Понад тридцять монографій і сотні публікацій в українській та світовій пресі, десятки учнів, котрі впевнено торують власні наукові шляхи, плідна громадсько-організаційна робота, зокрема, він засновник і художній керівник Міжнародного конкурсу артистів балету та хореографів імені Сержа Лифаря (1994 р.), Міжнародного фестивалю танцю «Серж Лифар де ля данс», Всесвітнього фестивалю українського танцю імені Василя Авраменка та Міжнародного фестивалю «Діти й зірки світового балету». Автор балетних лібрето «Вікінги» Євгена Станковича, «Пер Гюнт» на музику Едварда Гріга, «Весілля Фігаро» на музику Вольфганга Амадея Моцарта, нових варіантів сценаріїв класичних балетів «Корсар» Адольфа Адана та «Раймонда» Олександра Глазунова на сцені Національної опери України… Дивовижно, що все це вдалося зробити одній людині! Та, мабуть, саме в умінні Юрія Олександровича об’єднати заради досягнення спільної мети близьких йому за світобаченням людей і полягав «феномен Станішевського». Не обов’язково, щоб його колеги, однодумці, соратники збиралися разом, – вони можуть перебувати у різних містах і країнах, але в них усіх, – як слушно стверджує один із учнів Станішевського, – «єдина група крові».

Stanishevskiy-1

Серед багатьох ґрунтовних монографій з історії та теорії драматичного театру, двотомної історії музичної режисури, оперно-балетного та опереткового мистецтва, його провідних митців, є книга – підсумок п’яти десятиріч творчої праці вченого, яка сьогодні, без перебільшення, вже стала унікальним явищем мистецької України. Зазвичай авторові властиве «батьківське» ставлення до всіх своїх книг: кожна йому дорога по-своєму. Але трапляються й улюбленці. Ця монографія Юрія Олександровича – масштабне дослідження «Національна опера України. Історія і сучасність» (92 друкованих аркуша). І хоча її з’ява пов’язана з ювілеєм славетного київського театру, книга позбавлена ознак урочистості, парадності, притаманних подібним виданням. Натомість автор не тільки не обминув численних труднощів і суперечностей, що поставали на шляху розвитку провідного музичного театру країни, а й зробив їхній глибокий аналіз.

На величезному фактологічному матеріалі, що його ввів до наукового обігу сам автор, Станішевський переконливо доводить: принаймні від середини ХІХ століття вітчизняне музично-театральне мистецтво було невід’ємною складовою європейської і світової культури. Українські митці – співаки, танцюристи – з незмінним успіхом виступали на сценах уславлених театрів світу. Нині, в незалежній Україні, ця вже усталена тенденція дає плідні результати: Київська опера стала загальновизнаним мистецьким символом нашої держави.

Завершуючи ці короткі нотатки, зазначу: вони не вмістили бодай малої частини того, що хотілося б розповісти про Станішевського. Лишилося чимало пов’язаного з першою й найпалкішою театральною пристрастю Юрія Олександровича – балетом, пізніше – оперою. До речі, остання його книжка, як і перша (1964 р.), присвячена улюбленому мистецтву: «Украинский балетный театр. История и современность» (2009 р.).

Варті окремої розмови успішна робота Української академії танцю, засновником і керівником якої був Станішевський, його величезна громадська діяльність як президента Національного комітету Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО, члена редколегій журналів «Український театр», «Балет», альманаху «Україна музична»… Та про всі грані його таланту прочитаємо в книзі, присвяченій світлій пам’яті нашого улюбленого вчителя, заслуженого діяча мистецтв України, члена-кореспондента Академії мистецтв України, професора Юрія Станішевського, яку обов’язково напишуть його вдячні учні й колеги.

Юрій ВЕЛИЧКО

Друковану версію див.: Музика. – 2011. – № 4-6. – С. 48, 49.

Share Button