Ігор Стецюк: «Земля наша продовжує народжувати таланти. Всупереч усьому»

152

Восени у Києві відбулася II Всеукраїнська учнівська конференція «Мистецтво без меж: шлях до науки». Захід проходив у режимі онлайн в рамках XXXI Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2020» (авторка проєкту Олена Садівнича, науковий куратор Юрій Чекан). Серед гостей конференції був відомий український композитор, один із фундаторів школи електронної музики, який плідно працює в кіноіндустрії та є співавтором численних фільмів, – Ігор Стецюк.

Як професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, де він очолює відділ музично-інформаційних технологій на кафедрі композиції, та викладач Університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого, Ігор Олегович багато спілкується з молоддю. Учням-учасникам конференції було також дуже цікаво з ним поговорити.

Тому в рамках конференції відбувся діалог із композитором, який провели самі діти. Інтерв’ю брали Єлизавета Мех і Олександр Кісіль, учні КДМШ №3 імені Віктора Косенка та Тимофій Стаднійчук із ДМШ №10. Інші учасники із зацікавленістю приєдналися до них. У дітей виникло багато запитань про те, як стати композитором та працювати в кіно. Цікавилися електронною музикою і конкретними творами композитора. Були й більш практичні питання, зокрема, як «продвинутись» початкуючому маловідомому композитору? На що Ігор Стецюк відверто розповів про себе.

Діалог із Ігорем Стецюком

Композиторська праця – це ваш свідомий вибір? Як Ви до нього прийшли?

– Дім, у якому я народився і виріс, був завжди дуже гостинним. Моя мама добре грала на фортепіано, підбирала на слух, а бабуся смачно готувала. У нас збиралася величезна компанія і всі співали! Оскільки я зростав в атмосфері музики, то хотів також навчитися грати, тому мене віддали до музичної школи. Мама мріяла, щоб я став піаністом, тато – щоби мав більш «практичну» спеціальність. Але музика цікавила мене настільки, що я, скільки себе пам’ятаю, організовував якісь ансамблі і керував ними.

– Що стало стимулом для дослідження саме електронного синтезу звуку?

– Мені було десь років 13-14, коли я вперше почув запис японського композитора Ісао Томіта, а саме, його електронну версію п’єс Модеста Мусоргського «Картинки з виставки», та твори американської композиторки-електронщиці Венді Карлос. Я «захворів» цим! Відтоді, де тільки міг, у навчальних закладах, будинках культури – там, де могли знаходитись електроакустичні інструменти – я шукав до них доступ, щоб подивитися, доторкнутися своїми руками до цих чудес. Але виявилося, що навіть найпростіші синтезатори були рідкістю! Пройшло багато часу, поки мені вдалося записати свій перший електронний твір; він мав назву «Контури сновидінь Граду Піднебесного».

– І Ви вступили до консерваторії?

– Не одразу. У віці десь років 15-16 я чомусь вирішив стати дипломатом, навіть розпочав готуватися до вступу у ВУЗ, але помітив, що ставлю підручник з історії на пюпітр фортепіано і замість того щоб читати, граю. Тому, наступним кроком був вступ до консерваторії на вокальний факультет! Дійсно, це так! Але швидко зрозумів, що не стану великим тенором, тому через два роки я опинився на факультеті хорового диригування Інституту культури. По його закінченні вже вступив на композиторський факультет Київської консерваторії.

Із колегами-композиторами по кафедрі: Олександр Костін, Ігор Стецюк, Євген Станкович. Крайній ліворуч – випускник НМАУ імені Петра Чайковського Роман Горобець. 2009 р.

На той момент я вже багато чого умів. Головне – у мене був досвід студійної роботи. Я не тільки писав музику, а й робив оркестровку, диригував, був у матеріалі звукозапису. Дуже допоміг мені набутий за цей час здоровий «пофігізм» – я не впадав у відчай від кожного зауваження.

– Вашим учителем був видатний композитор, професор Андрій Штогаренко. Чого ви навчилися у свого викладача?

– За масштабом професор Штогаренко на той час в українській музиці вважався третьою фігурою після Левка Ревуцького і Бориса Лятошинського. Андрій Якович дав мені багато цінного… «звіряче» відчуття форми, тобто відчуття того моменту, коли «це починає вже набридати, досить» і «що з тим робити далі». Із вдячністю згадую також імена Мирослава Михайловича Скорика, Юрія Яковича Іщенка, Левка Миколайовича Колодуба, які були моїми наставниками. Усі вони були і є «глибами», класиками…

Усе було б гаразд, але я під час навчання вже почав працювати у кіно, а оскільки тоді це вважалося ганебним, то псувало мої відносини з професором. Незважаючи ні на що, я продовжував робити своє, хоча насправді добра половина моєї музики зроблена все ж таки саме в академічній манері. Дякуючи саме викладачеві!

До слова, чи дійсно є перевага електронної музики над акустичною, або навпаки?

Після запису музики до фільму “Тарас. Повернення”. Зліва направо: Ігор Стецюк, звукорежисер Олег Кульчицький, співачка Катя Чилі, режисер Олександр Денисенко, скрипаль Сергій Охріменко. 2018 р.

– Справа у тому, що музиканти академічного напрямку й досі насторожено ставляться до електронного звуку: вважають його холодним, неприродним. Мені хотілося довести, що синтезатор може звучати виразно, а не тільки зображально, що це повноправний інструмент. Як результат, у мене виник цикл творів світової класики, інтерпретованих для електронних синтезаторів: Дакен, Бах, Прокоф’єв, Равель, Дебюсі в оновленому звучанні. Як здається, тоді мені вдалося досягти своєї мети.

Якими були особливості роботи у сфері електронної музики тоді, коли Ви починали?

– Можливості реалізації своїх задумів в той час були далекі від сьогоднішніх… хоча і не безнадійні. У 70-ті – 80-ті роки займатися електронною музикою було нелегко: синтезатори були лише одноголосними, цифрові секвенсери тільки з’являлися на ринку (у мене деякий час його взагалі не було), про роботу на комп’ютері навіть не йшлося. Здійснити запис на широку магнітофонну стрічку, де містилися «аж» 4 доріжки, було можливим лише у Будинку звукозапису у Києві. Усе треба було виконувати, так би мовити, пальцями в реальному часі!

Ви багато працюєте в кіно. А які з власних робіт Вам подобаються найбільше?

– Я працюю в кіно з 1983 року, у мене близько 50 фільмів. Але, знаєте, я ніколи не переглядаю свої картини, навіть на прем’єрі. Справа в тому, що коли працюєш, то стільки разів все це пропускаєш крізь себе, що важко переживати усе знову. Серед перших робіт мені хочеться згадати фільм «Жах та й годі», знятий на студії «Довженка» у 1989 році (режисер Віктор Приходько). Сьогодні павільйони студії холодні і порожні, а у той час у них вирувало життя: студія працювала цілодобово, усі бігали, зайняті своїм творчим пошуком, допомагали один одному.

Демонстрація відеофрагменту із фільму “Іван Сила” під час діалогу з Ігорем Стецюком

З останніх робіт можу відзначити фільм Віктора Андрієнка «Іван Сила» про відомого українського боксера та артиста цирку Івана Фірцака. В картині записаний розширений склад симфонічного оркестру. Наш британський дистриб’ютор був вельми вимогливим. Він вимагав від нас, щоби все звучання було живим, навіть такі інструменти, як трембіта або клавесин, які простіше було зробити в комп’ютері. Ми витратили багато часу і коштів, але результат вийшов вартий того.

Як тривав процес створення музики до цього кінофільму?

– У більшості випадків, композитор отримує відзняті та начорно змонтовані епізоди і починає писати музику під картинку. Так було і тут. Але іноді режисер просить написати закадрову музику для створення настрою, щоб розповісти про щось більше, ніж ми бачимо на екрані. Тоді тиха мелодія може відобразити глибоку драму і стати концентрацією душевних переживань героя. Саме музика передає його силу та благородство.

Нам відомо, що Ви співпрацюєте з джазовими колективами!

– Так, протягом майже усього творчого життя. Починаючи з 1999 року я керував Оркестром солістів Національної радіокомпанії України «РадіоБенд Олександра Фокіна». Колектив виник у ті важкі роки, коли музиканти залишали свою професію, аби десь заробити на життя. Але завдяки Фокіну, який проявив себе як прекрасний організатор та «генератор» ідей, колектив склався. Це був джаз-бенд «шведського» типу – 13 учасників-мультиінструменталістів. Склад збирали непросто; музиканти з’їхалися з усієї України. Ми починали з того, що переважно робили оригінальні версії сучасних джазових стандартів (і не тільки) – виходило непогано.

З учасниками Об’єднаного оркестру Європи. Швейцарія, 2012 р.

У 2011 році я отримав запрошення очолити Об’єднаний оркестр Європи. У цьому колективі грають найкращі молоді музиканти з різних європейських країн, які проходять доволі вимогливий кастинг. Співпраця не тільки надає їм надає унікальний досвід, але й для багатьох стає справжнім трампліном.

Якими Ви бачите тенденції розвитку джазу саме в Україні?

– Сучасний джаз залишається «в тренді», але його особливість зараз – це «гібридність». У традиційному розумінні він вичерпав себе вже давно, тому зараз це джаз-рок, джаз-ф’южн, джаз, поєднаний із академічною музикою; навіть джаз, який полюбляє фольклор та нові пошуки в області звуку. Причому особисто я є прихильником композиційного джазу – хаотичну імпровізацію не люблю, вважаю, що вона може бути цікавою під час джем-сейшна. Потім це прослуховувати нецікаво.

На жаль, в усіх мистецтвах нині відбувається суцільна комерціалізація. Не знаю, чи виживе український джаз, бо найкращі фахівці виїжджають за кордон. Але сподіваюся на те, що у нас є геніальні музиканти, величезні ентузіасти, які пропагують цю музику. Це мій друг, прекрасний музикант Льоша Коган, якого я безмежно поважаю; це Петро Полтарєв, джазмен, директор Школи джазового та естрадного мистецтва. Та і земля наша продовжує народжувати таланти. Всупереч всьому.

Вихід на поклон після прем’єри спектаклю “Ніч у Венеції”, 2013 р. У центрі – балетмейстер-постановник Марк Богарст та Ігор Стецюк

Ви входили до кола організаторів Євробачення-2005. Що входило у Ваші обов’язки?

– Я був офіційним композитором Євробачення, тобто створював музичне оформлення для цього конкурсу: заставки, музику, яка звучала під час виходу ведучих і т. ін. Це прикладна оформлювальна музика, яку називають «музичним одягом». Згадую про цю роботу з великим задоволенням.

– Чи знайома Вам сучасна творчість діджеїв?

– Упродовж кількох років мене навіть залучали до складу міжнародноого журі, яке оцінювало клубну музику та саме роботу діджеїв. Маю сказати, що наші українські митці, які брали участь в цьому конкурсі, нічим не поступаються закордонним колегам, мають усі данні, щоб отримати світове визнання.

– Як зараз «продвинутися» починаючим маловідомим композиторам? Як це було у вас?

– У мене це було нетипово. Я мріяв працювати в кіно. Моїм кумиром був видатний кіно-композитор Едуард Артем’єв. Одного разу мене як людину, яка мала навички студійної роботи з електронікою, викликали на студію імені Олександра Довженка записати його музику. Там ми й познайомилися. Я показав Артем’єву свої твори, а він, у свою чергу, дуже зрадів, що в Україні є композитор, який займається електронною музикою. Він дуже хороша чуйна людина, з якою приємно і легко спілкуватися. Незабаром запропонував мені роботу, чим допоміг увійти в світ кіновиробництва. Я й досі підтримую з ним стосунки.

Приз за найкращу музику/саундтрек Міжнародного Клірвотерського фестивалю музики кіно. 2011 р.

Тим, хто хоче зробити щось цікаве, я раджу пробувати свої сили зі своїми однолітками, у своєму колі шукати фахівців, знати, хто з них що може робити. Обростайте зв’язками, професійними знайомствами. У нас є багато талановитих людей!

Навіть ця конференція (а я спостерігав за нею) показала хорошу професійну підготовку юних музикантів, та їх серйозне ставлення до творчості. Дякую за це усім учасникам, викладачам та організаторам!

– Нам залишається подякувати шановному Ігорю Олеговичу за співбесіду та побажати творчих успіхів!

Матеріал підготувала
Вікторія ГОГЕНКО