Іван Кара́биць

1
Share Button

Іван Федорович Кара́биць (1945 — 2002) — український композитор, диригент, музично-громадський діяч. Народний артист України. Народився у грецькій родині в селі Ялта Першотравневого району Донецької області. У ранньому дитинстві разом з батьками виїхав з Ялти. Подальше його життя пройшло в Дзержинську, Артемівську, Києві.
У 1959–1963 роках навчався в Артемівському музичному училищі (нині носить ім’я Івана Карабиця), закінчив його по класу фортепіано. У 1963–1971 рр. навчався на композиторському факультеті Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського в класі Б. М. Лятошинського, з 1968 р. – у класі М. М. Скорика, під керівництвом якого закінчив аспірантуру (1972–1975 рр.). У 1964–1967 рр. служив в армії. У 1967–1975 рр. – диригент Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу. З 1983 р. викладав у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського). Серед учнів І. Ф. Карабиця – В.Полева, А. Рощенко, А. Бондаренко, О. Ільницька, В. Ракочі, А. Гончаров, Н. Яремчук та ін. З 1972 р. – член Спілки композиторів України (СКУ). У наступні роки обирався до складу правління СКУ і СК СРСР, був головою правління Музфонду України (1979–1983), заступником голови правління СКУ з питань міжнародних зв’язків та керівник комісії масових жанрів. У 1994–2000 рр. – художній керівник Національного ансамблю солістів „Київська камерата”, фундатор циклу концертів „Час камерати”. У 1990 р. став автором ідеї та постійним директором і художнім керівником Міжнародного музичного фестивалю “Київ Музик Фест”. У 1995 р. став одним із засновників Міжнародного благодійного фонду конкурсу пам’яті Володимира Горовиця, у 1995–2001 рр. – постійний голова журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті В. Горовиця. З 1998 р. – художній керівник Міжнародного музичного фестивалю „Київські літні музичні вечори”.
Член Національної комісії з питань культури при ЮНЕСКО. Професор Національної музичної академії України (1998). Лауреат Республіканської премії імені М.Островського (1978), лауреат Всесоюзного конкурсу композиторів (1969), Заслужений діяч мистецтв України (1974), Народний артист України (1991).
Твори раннього періоду (Перша соната для віолончелі, симфоніетта для струнного оркестру, сонатина для фортепіано) відрізняються експресивністю музичної мови та вільним використанням додекафонії. У 1970-80-ті роки визначилося тяжіння композитора до масштабних музичних жанрів із переважанням симфонічних та вокально-симфонічних (Концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру «Сад божественних пісень» на вірші Г. С. Сковороди, опера-ораторія «Київські фрески», три концерти для оркестру), характерної філософської та громадянської тематики (теми Батьківщини, пам’яті, морального обов’язку). Стилістика композитора поєднує різні жанрово-стильові пласти українського фольклору (дума, протяжна пісня, інструментальні награші), національного професійного музичного мистецтва (знаменний розспів, кант, хорова культура бароко, стилістика Б. Лятошинського), з надбаннями класиків ХХ ст. (Г. Малер, Д. Шостакович, Б. Барток, І. Стравінський) та новітніми тенденціями, а також і масовими жанрами.
Універсальність музичної мови творів наступного періоду визначилась синтезом різних елементів сучасних композиторських технік (пуантилізму, алеаторики, сонористики) у поєднанні із новотональною та новомодальною звуковисотною організацією, перетином різних стильових тенденцій (неокласицизму, необароко, неоімпресіонізму, джазової лексики). В образній сфері посилюється трагічне начало та актуалізується тема покаяння (Концерт № 3 «Голосіння», Концерт-триптих для оркестру), по-новому зазвучала пантеїстична тема («Music from Waterside»).

Share Button