Концерт Ревуцького: доля

89
Share Button

Уртекст Концерту для фортепіано з оркестром № 2 Левка Ревуцького повернувся в Україну лише до 120-річчя митця. Партитуру привіз відомий російський піаніст Олександр Ваулін із Данії

У бурхливих перипетіях ХХ сторіччя, позначеного в історії людства різноманітними, на жаль, здебільшого руйнівними подіями, відбувалося й безліч, так би мовити, «міні-історій», що складали розмаїтий калейдоскоп життя, обарвлений широким спектром емоцій. Деякі з непередбачуваних ситуацій із плином часу поступово розкриваються, стають знаними загалові й доповнюють панораму буття минулої доби.

Згадані процеси спостерігаються й у сфері мистецького розвитку України. Зокрема, цілий ряд творів українських митців 1910–1930-х років наразі відомі нам тільки з назв у тогочасній пресі та каталогах, а віднайти ж самі тексти допоки не вдається. Така трагічна доля могла спіткати й знаменитий сьогодні Концерт для фортепіано з оркестром F-dur Левка Ревуцького, та Провидіння подбало про цей твір і привело до щасливого завершення ще одну «міні-історію» зі строкатої мозаїки української культури.

Концерт F-dur можна розглядати як своєрідний підсумок усього фортепіанного доробку композитора. Музикознавець Микола Грінченко ще у 1927 році зазначав: «Української фортепіанної творчості ми до сих пір не мали, не враховуючи фортепіанні твори Лисенка. Останні, зрештою, варто розглядати не як продукт творчого піанізму, …а просто – культивування форми як такої. У Л. Ревуцького його фортепіанні опуси – необхідна органічна частинка його художньо-творчої натури… Л. Ревуцький, безперечно, майстер цього інструмента, відчуває його природу, знає техніку його звучання, вміє видобувати із нього потрібні йому, як художникові, відповідні звукові ефекти, через які він впливає на слухача…» (див.: Грінченко М. Музичні силуети. Лев Ревуцький // Музика. – 1927. – № 2. – С. 16).

Роботу над Першим концертом es-moll, присвяченим Рейнгольдові Глієру, Левко Ревуцький розпочав ще у роки консерваторського навчання. Цей твір він показував колегам у 1920-ті роки, щоправда, у перекладенні для двох роялів.

До Другого концерту композитор приступив приблизно 1928 року, про що дізнаємося зі статті Бориса Лятошинського «Ревуцький і його Друга симфонія» (Радянська музика. – 1934. – № 8–9). Спочатку Левко Миколайович думав назвати твір «Поема змагання» і дати програмні підзаголовки кожній із чотирьох частин: І – «Заклик до змагання»; ІІ – «Танці та спортивні ігри»; ІІІ – «Змагання співаків»; IV – «Парад переможців». Прообразом такої музичної панорами слугували численні олімпіади, конкурси, змагання, поширені у ту добу.

Першим виконавцем концерту був київський піаніст, лауреат Шопенівського конкурсу, тодішній ректор консерваторії Абрам Луфер. Ще перед війною твір звучав у Києві, Львові, Харкові, Москві, тодішньому Ленінграді. За диригентським пультом стояли Герман Адлер, Михайло Канерштейн, молоді Натан Рахлін та Ісаак Паїн.

portret

У слухачів викликали захоплення новаторство музики, нетрадиційність розвитку мелодичних ліній, терпкість гармонічних поєднань, ритмічна гострота. А от у колі колег по Спілці композиторів не всі належно оцінили новий опус Левка Ревуцького. Знайшлося багато охочих виступити з різкою критикою та звинуваченнями у «формалізмі» та схилянні перед Заходом (зрозуміло, ідеологічно ворожим). Йдеться, зокрема, про статтю московського музикознавця Данила Житомирського у «Музиці» (1937. – № 2), де разом із концертом Левка Ревуцького нищівній критиці було піддано й Симфонію № 2 Бориса Лятошинського. Останній у листі до Рейнгольда Глієра від 19–20 березня 1937 року бідкався: «Там не было ни одного не только хорошего, но хотя бы даже просто приличного слова… Концерту Ревуцкого, который репетировал Луфер, тоже немного попало, но значительно меньше» (див.: Лятошинський Б. Епістолярна спадщина. – Т. 1. – К., 2002. – С. 274).

Робота над твором забрала багато років (його було закінчено 1934-го). Однак композитор тоді не знав, скільки ще часу і духовних сил доведеться віддати цьому улюбленому опусові в майбутньому. Адже у роки війни загинули рукописи багатьох його творів, серед яких і партитури Першої та Другої симфоній, Першого концерту для фортепіано з оркестром, поеми «Щороку» на вірші Олександра Олеся, задуманої як хорова опера, оркестрові супроводи до ряду симфонічно-хорових композицій… Коли розпочалася Вітчизняна війна і композитор перебував в евакуації у Ташкенті, київською квартирою опікувався давній знайомець сім’ї, до того ж колега. Не маючи чим обігрівати квартиру в холодні зими, він спалював стоси списаного нотного паперу. А оригінал партитури Другого концерту, який зберігався у бібліотеці Радіо­комітету, згорів навесні 1944-го під час прямого попадання німецької авіабомби на Дарницький залізничний вузол, – там стояв спецвагон, котрий щойно привіз до Києва з Уфи документи Радіокомітету.

Митцю було вкрай тяжко визнати втрату такого масштабного твору. Тож він вирішив, орієнтуючись на чотириручний клавір і частково зацілілі фрагменти оркестрових голосів, поновити партитуру. Зрозуміло, що в результаті з’явилася нова редакція концерту, де істотних змін зазнала оркестрова складова. На цю працю пішло – ні багато, ні мало – сім років: 1957–1964. У новій редакції твір утратив номерну ознаку і став називатися Концерт F-dur. Композитор присвятив його класикові української музики, своєму першому вчителю Миколі Лисенку. 1966 року цей концерт був удостоєний Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (партитуру вперше надруковано 1971 р.).

У роботі над другою редакцією активну участь брали відомий піаніст Олександр Александров і видатний диригент, тонкий знавець оркестру Веніамін Тольба. Олександр Александров ще у 1963 році виконав щойно відновлені дві частини концерту, а 1964-го твір прозвучав повністю.

Блискуче інтерпретував концерт Левка Ревуцького славетний піаніст Євген Ржанов, який з 1970-х років включав його до філармонійних програм (диригенти – Стефан Турчак, Володимир Кожухар) і записав на платівку (фірма «Мелодія», 1988 р., диригент Юрій Никоненко). «Ревуцький – композитор з яскраво вираженим власним стилем, – зазначав Євген Ржанов. – Дивовижне мелодичне начало, що властиве музиці цього митця, наскрізь пронизує музичну тканину його творів, навіть у мортелятних місцях, які, здавалося б, досить далекі від мелосу».

Історія розпорядилася так, що концерт став останнім масштабним опусом митця, за долю якого він дуже вболівав (ці почуття посилювалися через нападки на твір). Бажання відкрити улюбленому дітищу дорогу в широкі світи та, можливо, й тривога за його майбутнє спонукали композитора власноручно переписати партитуру і передати колезі по консерваторії, професору з вокалу Ернсту Бергу.

molodyi

Ернст Берг на початку 1930-х років працював у Бер­лінській консерваторії, але 1935-го, з приходом до влади нацистів, змушений був із сім’єю покинути Німеччину. У 1935–1937 роках він викладав у Київській консерваторії. Родини Бергів і Ревуцьких заприятелювали (нагодилося добре володіння братами Ревуцькими німецькою). За рекомендацією Левка Миколайовича для маленького Іллі – сина Бергів – знайшли хорошого вчителя з фортепіано. Отже, можна впевнено сказати, що шлях до музики знаного європейського піаніста і композитора Іллі Берга розпочався у Києві. Однак, Берги швидко зорієнтувались із політичною ситуацією у тодішньому тоталітарному СРСР і, зрозуміло, вирішили покинути цю країну. Родині вдалося щасливо дістатися Риги, а вже звідти податися далі на Захід. У багажі вони вивезли й рукопис партитури Концерту F-dur Левка Ревуцького. Як то не дивно, але про це не знав навіть син композитора, а що вже й говорити про ширшу громаду.

У повоєнні часи Левко Ревуцький теж не наважився повідомити про існування за кордоном ще одного авторського варіанта партитури концерту. Адже це невідомо чим могло закінчитися і для нього, і для родини (особливо після жорстокого вбивства брата – вченого-фольклориста й лисенкознавця Дмитра Ревуцького). Тож доцільнішим видалося витратити сім років праці…

Перестороги були небезпідставними. Адже під час арештів у зловісних 1930-х безслідно зникли масштабні музичні твори – поема «Декабристи» Сергія Тишкевича-Азважинського, «Українська симфонія» – дипломна робота Тамари Шутенко з класу Миколи Мясковського, кантата-симфонія «Україна» і музика до одноактного балету «Козак Нетяга» Костянтина Шиповича (балет мав блискучий успіх у Лондоні під час виступів Українського ансамблю танцю з Павлом Вірським), твори Василя Верховинця, Костянтина Богуславського, Олександра Арнаутова та багатьох інших.

nakontserti

А перший – так званий уртекст – Концерту F-dur Левка Ревуцького повернувся в Україну лише до 120-річчя митця. Партитуру привіз відомий російський піаніст Олександр Ваулін, який вже більше двадцяти років живе й працює у Данії. Його поєднує давня дружба з понад 80-річним композитором і піаністом Іллею Бергом, сином того самого колишнього професора Київської консерваторії, який перевіз на Захід партитуру Ревуцького. Акт повернення рукопису в Україну став особливою подією прес-конференції, концерту відкриття і круглого столу «Київ Музик Фесту-2009».

Навіть попереднє знайомство з пожовклими сторінками, які вже 70 років зберігають руку автора, засвідчує, що перша й друга редакції вельми різняться, і перед нами постає нове творче завдання – здійснити перше виконання в ХХІ столітті оригінальної редакції Другого концерту Левка Ревуцького. Сподіваємося, що наближення 125-річчя цього українського композитора-класика сприятиме включенню до репертуару наших музикантів Концерту F-dur в обох редакціях, а також здійсненню інших креативних проектів, котрі би репрезентували найкращі сторінки творчого доробку Майстра.

Валентина КУЗИК

Фото Галини Тихомирової і з сімейного архіву Ревуцьких

На фото:

Під час передачі рукопису

Левко Ревуцький. 1970-ті рр.

Левко Ревуцький. 1910-ті рр.

Мирослав Скорик, Олександр Ваулін, Валентина Кузик і Тарас Ревуцький під час концерту у філармонії

Друковану версію статті див.: Кузик В. Повернення через роки // Музика. – 2011. – № 1-2. – С. 16–19.

Share Button