Леонід Мальчевський: «Працюю заради того, щоб жити…»

159
Share Button

На Різдво, 25 грудня минулого року, свій 96 рік народження відзначив Леонід Мальчевський – викладач духових інструментів, керівник дитячих духових оркестрів, ветеран Другої світової війни, відмінник народної освіти України, почесний працівник освіти України

За вагомий внесок у справу відродження духовності й патріотичного виховання молоді нагороджений орденом кавалера Почесної відзнаки «Георгія Побідоносця золотий хрест з бантом», орденом та грамотою «За заслуги перед Збройними Cилами України», іншими численними грамотами й відзнаками. Леонід Мальчевський – один із небагатьох громадян України, який має педагогічний стаж 72 роки…

Моє знайомство з Леонідом Антоновичем відбулося у старовинному селищі, що розташоване у західному передмісті Києва, – Гостомелі. Саме до нього з села Сарнівки, що на Житомирщині, переїхала сім’я Мальчевських у 1930-х роках. Батько – Мальчевський Антон Карлович влаштувався столяром на Гостомельський склозавод. Сьогодні це – провідний центр галузі який постачає високоякісну продукцію на світові ринки, а у ті часи підприємство лише набирало обертів.

Чула від гостомельчан, що є такий Леонід Мальчевський, котрий, попри поважний вік, продовжує навчати дітей гри на духових інструментах. Як музиканта і дослідника мене зацікавила ця неординарна особистість. Леонід Антонович люб’язно запросив до себе додому, у будинок, побудований його батьком майже сто років тому, й поділився спогадами.

Враховуючи особливості режиму життя співрозмовника, ми зустрічалися не один раз, зокрема і в Центрі творчості дітей та юнацтва (ЦТДЮ) у Гостомелі, куди двічі на тиждень приїжджає Леонід Антонович. Нині у нього навчаються 10 учнів (кларнетисти й трубачі). Спостерігаючи за ним, його роботою протягом кількох місяців, я була вражена ставленням педагога до дітей, тактовністю, професіоналізмом.

За довге життя Леонід Антонович бачив багато. Він – один зі свідків того, як гостомельську Свято-Покровську церкву перетворювали на кінотеатр, із куполів храму, неначе опале листя, додолу летіли хрести… Пам’ять зберігає епізоди воєнного лихоліття, юнакові тоді було 16… Тяжку роботу на цегляному заводі, заготівлю лісу в Німеччині… Демобілізацію з лав армії…

Леонід ріс у багатодітній родині, змалечку виконував усю домашню чоловічу роботу: доглядав за тваринами, орав, сіяв, молотив, косив, жав… Із надзвичайною теплотою пригадує він батьків, бабусь, дідусів. Сім’я етнічних поляків Мальчевських оселилася на родючих землях України, де займалася вирощуванням городини й тваринництвом. А у вільний від роботи час усі любили музикувати.

Перші кроки у світ музики хлопчик зробив під керівництвом батька, який ще на Житомирщині, у селі Сарнівці зібрав зацікавлених односельчан і створив духовий оркестр, що згодом дістав звання зразкового. З цим колективом маленький Леонід об’їздив усі сусідні села й міста. Оркестранти були здебільшого його родичами. Любов до гри в духовому оркестрі на альті, тенорі, трубі, закладена батьком, назавжди оселилася в серці хлопця.

Не випадково у повоєнні роки юнак мріяв про навчання, пов’язане з мистецтвом. Доля Леоніда вирішилася в один день. Порадившись із батьком, він вирішив подати документи до Київського технікуму кінематографії (нині – Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Крокуючи Києвом, вони вийшли на вулицю Тургенівську й на одній із будівель побачили вивіску «Київське музичне училище» (нині – Київська муніципальна академія музики імені Рейнгольда Глієра). Звичайно, ні про який кінематограф вже не могло бути й мови… Леонід хутко забрав документи з технікуму кінематографії і невдовзі став студентом музичного училища по класу духових інструментів.

У наших розмовах Леонід Антонович часто з великою вдячністю і пошаною згадував своїх перших учителів, їхній високий професіоналізм. І це не дивно, бо навчатися у таких викладачів, як заслужений працівник культури УРСР Федір Чабан (клас кларнета), народні артисти УРСР Платон Майборода (теорія музики та гармонія), Георгій Майборода (аналіз музичних форм, поліфонія, контрапункт), Євген Юцевич (оркестрування, інструментування для духового оркестру), заслужений артист УРСР Петро Сук (хороведення, хоровий спів), – це дійсно велика вдача.

1951 року, після закінчення музичного училища, за розпорядженням МВС працював у Бучанській трудово-виховній колонії закритого типу та, за сумісництвом, продовжував керувати духовим оркестром Будинку культури БКЗ міста Ірпеня, із яким працював ще з ІІ курсу музучилища.

Робота в колонії з дітьми, підлітками, котрі тяжко піддавалися вихованню, була морально виснажливою. Розробляючи індивідуальні плани занять, Леонід Антонович враховував психофізичні особливості дітей, відповідно до яких обирав гру на тому чи іншому духовому інструменті, займався індивідуально, по групах, потім зводив оркестр. І головне – постійно спілкувався з учнями, не зважаючи на трагічне минуле дітей, їхні скаліченні долі, ставився до них як до особистостей, намагаючись віднайти бодай крихтини любові й світла. Він ніколи не підвищував на дітей голос, навіть тоді, коли вони заслуговували на це. Учні не пропускали занять, і через два роки оркестр «малих колоністів» зазвучав.

Викладачі ДМШ № 1 у Києві. 1955 р. Шостий зліва у верхньому ряду – Л. Мальчевський

Від 1954 року Леонід Антонович працював у київській ДМШ № 1 імені Якова Степового, що на Подолі, викладачем по класу духових інструментів, директором якої на той час був відомий кларнетист, диригент Микола Тимоха. Невдовзі, за наказом Управління культури «Культуру в село!» молодий спеціаліст був направлений до Требухова Броварського району Київської області. Керівництво села виділило кошти на закупівлю інструментів для духового самодіяльного оркестру. Дуже скоро колектив, склад якого налічував 50 дітей, концертував по Броварському району. Цікаво, що згодом деякі учасники Требухівського самодіяльного оркестру під керуванням Леоніда Мальчевського стали професійними музикантами.

Вищу музичну освіту Леонід Мальчевський здобув у Київському державному педагогічному інституті (нині – Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова), де отримав спеціальність учителя музики та співів у середній школі й педучилищі. За успіхи у навчанні дістав додаткову спеціальність – викладача гри на кларнеті. Окрім фахових предметів, гри в духовому оркестрі, Леонід оволодів народними інструментами – домрою, на якій грав у народному оркестрі, та баяном, удосконалив навички співу в хорі.

Леонід Антонович із вдячністю згадує педагогів інституту: народного артиста УРСР Віктора Іконника, який читав хороведення, читання партитур, вів співи, заслуженого артиста УРСР Василя Рязанцева – керівника симфонічного й духового оркестрів, Миколу Лисенка (оркестрове диригування). Розумінню тонкощів музичного мистецтва, його інтонаційної природи Леонід Мальчевський завдячує саме Віктору Іконнику. Гармонійно «транспонувавши» основні принципи культури хорового виконавства на духові інструменти, Леонід Антонович майстерно відтворює усі художні й технічні задуми композиторів і навчає цьому дітей.

Певний час Леонід Антонович викладав духові інструменти у ДМШ № 3 міста Києва. Разом із Петром Губою у ДМШ № 2 відкрив відділ духових інструментів, яким завідував майже 30 років. Відділ налічував близько 50 учнів.

Духовий оркестр Київського палацу піонерів. 1960–1975

Працюючи у початковій ланці музичної освіти, Леонід Антонович не полишав оркестрово-самодіяльний напрям, продовжуючи батькові традиції. За сумісництвом був помічником диригента, головним диригентом і художнім керівником Духового зразкового оркестру Центрального палацу піонерів (нині – Київський палац дітей та юнацтва).

До слова, Леонід Мальчевський ретельно відбирав майбутніх учнів-духовиків для музичної школи з численних гуртківців. Про це, зокрема, свідчать спогади відомого нині диригента, кларнетиста Віктора Пашика. Коли він, 13-річним хлопчиком прийшов на перше прослуховування до Центрального палацу піонерів, Леонід Антонович уважно оглянув його артикуляційний апарат, попросив подихати животом, грудиною, заспівати. Та з п’ятнадцяти кандидатів лише йому одному запропонував вступити до музичної школи.

Духовий оркестр Бучанської школи-інтернату. 1970-ті роки

Усе життя Леонід Мальчевський працював з дітьми. У Бучанській школі-інтернаті для сиріт і дітей, позбавлених батьківського спілкування (нині – Бучанська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат I–III ступенів із поглибленим вивченням іноземних мов) викладав 40 років. Завдяки зацікавленості директора школи, для розвитку духового оркестру були створенні всі умови: виділено приміщення для репетицій, закуплено два комплекти інструментів.

Вийшовши 1987 року на пенсію і повернувшись у рідний Гостомель, Леонід Антонович почав набирати дітей із місцевих шкіл для створення духового оркестру при дитячому секторі Гостомельського склозаводу – саме на тому підприємстві, де колись працював його батько. Колектив, який згодом отримав назву «Фанфари», налічував 50–60 виконавців і був постійним учасником усіх освітянських заходів Ірпінського району. Окрім роботи з дитячим духовим оркестром, педагог викладав духові інструменти в Ірпінській музичній школі.

У своїй педагогічній практиці музикант завжди використовує наочні приклади. Перед уроками він обов’язково розігрується, а на початку заняття виконує учням твори відомих українських, зарубіжних композиторів, зразки фольклору.

Протягом 1980–1990-х років, завдяки підтримці Ірпінського відділу освіти в особі начальника Степана Парчевського, голови виконкому Гостомельської селищної ради Валерія Пивоварова, на гостомельський духовий оркестр щорічно виділялося 45 путівок для оздоровлення дітей у таборах відпочинку, в тому числі на узбережжі Чорного моря. Отож не дивно, що відвідування духового оркестру гостомельчани схвалювали.

Духовий оркестр під керівництвом Леоніда Мальчевського був справжньою окрасою і гордістю Гостомеля. Поєднання відпочинку і щоденних репетицій на відкритих майданчиках, чистому морському або лісному повітрі, а також індивідуальний підхід до вивчення партій, зведення їх по групах, і лише потім в оркестрі – усе давало позитивний результат, впливало на підвищення професійного рівня колективу.

Духовий оркестр “Фанфари” ЦДЮТ с. Гостомель. 2000 р.

У репертуарі оркестру, який до слова, отримав не одне лауреатство, – різноманітні за жанрами й стилями твори: класична музика (хор і марш Джузеппе Верді з опери «Аїда», «Угорський танець» № 5 Йоганнеса Брамса, «Неаполітанський танець» Петра Чайковського, Менует із 21-ї симфонії Миколи Овсянико-Куликовського, вступ до опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського та ін.), марші («Дніпровські зорі» М. Комлева, «Козацька слава» О. Морозова, «Український марш» Євгена Юцевича, «Прощання слов’янки» Василя Агапкіна та ін.), вальси («Київський вальс» Платона Майбороди, «Над хвилями» Ю. Розова, «Амурські хвилі» М. Кюсса та ін.), польки («Метелик», «Дідусь» та ін.), українські народні пісні («Стоїть гора високая», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Гей, нумо, хлопці» та ін.) та інші. Багато інструментувань, аранжувань для оркестру Леонід Антонович робив сам.

У роботі з дитячими оркестрами Леонід Мальчевський виробив певні засади. Він переконаний: «Щоб бути достойним керівником такого великого колективу, як духовий оркестр, що складається з багатьох інструментів, складних механізмів, різних як за тембром звучання, так і аплікатурними принципами, постановкою, звуковидобуванням, потрібно знати не тільки інструмент, яким володієш, а й усі інструменти, на котрих грають твої вихованці». Тож Леонід Антонович опанував гру на всіх духових, а також ударних інструментах, які входять до складу духового оркестру.

Особливу увагу педагог приділяє диханню, чистоті звучання, інтонації, ритмічності, постановці корпусу, а головне – дисципліні. Він завжди говорить: «Щоб гарно грати, потрібно грати, грати і ще раз грати». У 2004 році Леонід Мальчевський став переможцем Всеукраїнського конкурсу на кращу науково-методичну розробку з питань позашкільної освіти.

Від 1995-го й донині Леонід Мальчевський працює у ЦТДЮ селища Гостомеля, почесним громадянином якого він є. Попри те, що Леонід Антонович переніс чотири складні операції на очі, внаслідок чого практично втратив зір на одне око, він все-таки продовжує свою справу, яка є його життям. Не все так добре, як хотілося б. Леонід Антонович уболіває за вихованців, жаліється на жалюгідний стан інструментів, на яких грають гуртківці. Нині на поточний ремонт інструментів місцевий бюджет грошей не виділяє. «Ремонтую їх сам, або за власні гроші», – каже він. Деяким здібним учням, чиї батьки не в змозі придбати інструменти, Леонід Антонович віддає свої.

На сьогодні практично всі учні у класі грають на інструментах викладача. Останній комплект інструментів (після капремонту) було закуплено близько 30-ти років тому. Зрозуміло, що за цей час вони вийшли з ладу, навіть попри те, що педагог сстежив за їхнім станом.

Тож не дивно, що поміж учнів Леоніда Мальчевського – начальник військово-оркестрової служби Збройних Сил України, військовий диригент у відставці Віктор Пащенко, солісти-кларнетисти Державного духового оркестру України Микола Зайцев і Сергій Морозов, кларнетист Національного академічного духового оркестру України Юрій Надбережний, трубач військового зразкового духового оркестру Максим Малков, трубач Державного естрадно-симфонічного оркестру Юрій Євлах, соліст-трубач Тель-Авівського симфонічного оркестру Сергій Трекуров і багато інших.

Ще й досі Леонід Антонович прекрасно демонструє з пам’яті свій великий репертуар. Маючи від природи високий тенор, співає романси, арії, українські народні пісні, а улюблену оперу «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського практично всю знає напам’ять. До слова, з десяток років він співав у Гостомельському народному хорі «Криниця» під керуванням Віктора Кукояшного.

Закладена Віктором Іконником школа хорового співу дається взнаки у культурі виконання Леоніда Мальчевського на кларнеті: рельєфному фразуванні, дотриманні тонких динамічних нюансів, інтонаційною чистотою. Беручи до рук кларнет, Леонід Антонович спочатку виконує вправи, потім Гімн України і лише згодом – улюблені твори, деякі них він вивчив ще в студентстві: Концерти № 1 і 2 для кларнета Какла Марії Вебера, Адажіо та Рондо з Концерту для кларнета з оркестром Вольфганга Амадея Моцарта, «Пісню Сольвейг» Едварда Гріга та інші.

Життєва позиція не дозволяє Леоніду Антоновичу виявляти бодай долю жалю до себе та якихось потурань. «Попри мій вік, – пише він, – стараюсь бути корисним нашій Україні, її діткам».

Із наших розмов дізналася, що Леонід Антонович активно займається фізичними вправами. Щоранку протягом години робить зарядку, натще випиває дві склянки зеленого чаю з медом, проходить десять тисяч кроків на свіжому повітрі, обливається холодною водою. Він регулярно протягом години грає на улюбленому кларнеті. Можливо у цьому й криється секрет довголіття Леоніда Мальчевського: поєднання фізичного навантаження та улюбленої роботи?

Сторінки його спогадів просякнуті вдячністю батькам, сім’ї, учителям, друзям-колегам. Короткий нарис закінчую словами Леоніда Антоновича: «Я вже в такому віці, що не працюю заради грошей, а заради того, щоб жити, щоб ще хоч трошки навчити дітей, щоб порадіти їхнім успіхам. Вважаю себе безмежно щасливою людиною, адже маю ласку Господню багато років бачити усмішки своїх вихованців…»

Інна ЛІСНЯК

Share Button