Лев Колодуб. Схожий сам на себе

120
Share Button

«Я б порівняв Левка Миколайовича Колодуба як майстра оркестрування та за глобальністю мислення із Чайковським, Римським-Корсаковим», – це визначення, висловлене учнем Левка Колодуба композитором Сергієм Бедусенком спонукало мене дати свій заголовок публікації, бо, озираючись на велетенський доробок митця, важко не визнати майже повної відсутності будь-якого наслідування, стандартів, кліше, вироблених власноруч чи десь запозичених. Кожний із творів – будь то симфонія, інструментальний концерт, оркестрова сюїта, опера чи пісня – означав якийсь певний поворот або новий аспект музичного втілення власних думок чи відображення історичних подій і сучасного буття.

23 лютого 2019 року Лев Миколайович, на превеликий жаль, залишив на цьому світі осиротілу сім’ю (дружину Жанну, дітей – «дует із «Запорожця» – Оксану та Андрія, онуків Дмитра й Алісу) і цілу когорту колишніх учнів, а також музикознавців, які відточували своє критичне перо, аналізуючи його твори.

Оксана і Жанна Колодуби та Богдан Кривопуст

А вже з 12 до 17 жовтня за підтримки Українського культурного фонду відбувся фестиваль музики Левка Колодуба. Координатором проекту виступив його учень – композитор Богдан Кривопуст, який презентував у день відкриття фестивалю під час круглого столу в Київській міській організації НСКУ суттєвий «матеріальний» подарунок – 5 партитурних зошитів «Українських танців», виданих «Музичною Україною», які «поїдуть на гастролі» до Китаю і США з Національним симфонічним оркестром України на чолі з диригентом Володимиром Сіренком.

Під час круглого столу Сергій Бедусенко у промовистому монолозі змалював напрочуд правдивий і живий образ вчителя: подібно до садівника, який плекає і підтримує зелені паростки, Лев Миколайович так само обережно спрямовував молодь і готував до самостійної творчості, не обмежуючи фантазії і пошуків, не нав’язуючи догматів, без тіні диктату і самозакоханого нарцисизму.

Інша вихованка – Богдана Працюк – також не утрималась від порівняння. За широтою жанрів , на її думку Левко Колодуб подібний до Йоганна Себастьяна Баха, якого він дуже любив. Відзначила композиторка і доволі суттєву особливість його манери музичного мислення – відмови від усталених формотворчих засад на користь творення живої структури, підпорядкованої образній логіці відповідно до художнього задуму.

Жанна Колодуб, Богдан Кривопуст і Марина Черкашина-Губаренко під час фестивалю

Упродовж бесіди за круглим столом відкрилося чимало цікавих, майже «інтимних» подробиць із життя членів нашої спільноти. Виявляється музикознавець Ольга Голинська студенткою відвідувала заняття по класу фортепіано у Жанни Юхимівни Колодуб, котра як скрипалька у свою чергу вчилася разом із батьком Ольги Арсеніївни, що дало їй підставу цілком природно відчути певний родинний зв’язок із сім’єю композитора. До того ж із вдячністю згадує вона той факт, що саме Лев Миколайович підтримав її кандидатуру у процесі обговорення під час вступу до НСКУ.

Я теж із гордістю можу додати, що сама вступала до НСКУ за рекомендаціями Левка Колодуба та Віталія Кирейка. Спасибі, бо авторитету таких особистостей мало хто міг перечити!

Про роботу на благо Спілки композиторів України згадували активні соратниці Льва Колодуба по секретаріату і правлінню – Галина Степанченко й Валентина Кузик, відзначаючи його відданість інтересам спілки, терплячість і дипломатичність у стосунках з адміністративними владними структурами, а також ініціативність і винахідливість у віднайденні нових форм спілчанського життя.

Дисертантка Лідія Макаренко-Іванюта похвалилася виданням книжки про Левка Колодуба, наголосивши на тому, що «вивченню його “прихованих скарбів” покладено лише початок, бо велич його творчості неосяжна».

Жанна Колодуб і Володимир Сіренко після концерту

Та годі про круглий стіл. Програми шести оркестрових (НЗАСОУ, диригент Володимир Сіренко; КО НМАУ імені Петра Чайковського, диригент Ігор Андрієвський; НАС «Київська камерата», диригент Валерій Матюхін; СО НМАУ, диригент Ігор Палкін; НАДОУ, диригент Михайло Мороз; ДАЕСОУ, диригент Вікторія Жадько) та двох камерних концертів (за участю викладачів і студентів кафедр дерев’яних і мідних духових і ударних інструментів НМАУ) так чи інакше охопили усі ключові жанри творчості Левка Колодуба, із яких саме «вималювався» автор, «схожий на самого себе», – митець глибинного пізнання світу, сенсу буття, митець філософських роздумів і пошуків, осмислення трагедій і уроків історії, суспільних протиріч, величі надбань української культури, краси рідної землі…

Цілком природно, що організатори подбали й про те, щоб на фестивалі прозвучали і композиції колишніх студентів Льва Колодуба, а також дружини, яка сама себе називає його ученицею. Усі автори продемонстрували доволі яскравий індивідуальний підхід до компонування, створивши кожен власний образний світ. Скажімо, в музиці Концертино Жанни Колодуб «Зникаючі образи» вражає відчуття пульсуючого часу, який з ефектом «цокоту годинника» спливає і ніби непомітно, але неухильно віддаляється й тане в небутті. Імпонує і поміркована, дуже м’яка, виважена емоційність, а також із точністю справжнього архітектора віднайдена рівновага у динамічному діапазоні звучання (виконавці Олег Безбородько – фортепіано і «Київська камерата»).

Валерій Матюхін і Жанна Колодуб

Натомість молитовний характер п’єси Святослава Луньова «Світе тихий» вочевидь не був самоціллю для автора, бо церковний наспів слугував лише відправною точкою для різноманітних фактурних нашарувань, мотивних зіставлень, дисонантних сполучень, перегармонізацій, тобто для вільного оперування елементами музичного розвитку у створенні розгорнутої композиції.

Симфонієта Богдани Працюк зачарувала живописним пасторальним забарвленням, промовистими перегуками дерев’яних духових, насиченим, «соковитим» гармонійним звучанням, округлими «жіночими» завершеннями фраз.

Твір Богдана Кривопуста «Пісні з давнини» мимоволі нагадав мені воістину одкровення Євгена Станковича («Глибокий колодязю») та Олега Ківи (Камерна кантата № 3), оскільки вони були першими, хто «винайшов» сполуку: народний голос (Ніна Матвієнко) плюс камерний оркестр. Ефект у творі Богдана Кривопуста (виконавці Руслана Лоцман і «Київська камерата») той самий, що й у попередників, але не менш вражаючий: в оркестрі не йдеться про гармонізацію чи акомпанемент, це не ілюстрація, а створення психологічного підтексту, настрою, атмосфери, що змальована оркестровими барвами і передається насиченою підголосковою фактурою.

Ігор Андрієвський після концерту

Повертаючись до музики Левка Колодуба, зазначимо, що в ній відбилося не лише досконале володіння фаховою технікою, а й чисто людські особисті риси характеру – могутній «чоловічий» темперамент, невгамовний дослідницький розум, широка обізнаність у різних сферах культури і науки, талант природженого живописця і не «шароварний», а істинний патріотизм, виплеканий ґрунтовним і глибинним знанням української історії, етносу. Тому у творах Колодуба ми чуємо кульмінаційні наростання на межі потужного природного катаклізму, приголомшливі контрастні зіткнення різних образних сфер, заглиблені психологічні міркування (близькі до естетики Дмитра Шостаковича, – цього разу дозволю й собі порівняння), потрясаючі трагедійні епізоди. Зате твір 1967 року «Гуцульські картинки» занурює нас в атмосферу милування красою і багатством української землі, народної пісенно-танцювальної стихії, змальованої яскравим оркестровим письмом із віртуозними переграми й винахідливою метроритмічною драматургією.

Після концерту-закриття фестивалю. Жанна і Оксана Колодуби та Вікторія Жадько (в центрі)

Зазначу, що реакція численної слухацької аудиторії на кожний твір Левка Колодуба, зокрема у виконанні Київського симфонічного оркестру під орудою Вікторії Жадько на заключному концерті фестивалю у Великій концертній студії Українського радіо, була однаковою: гучні, довгі оплески з захопленими вигуками. (Документальним підтвердженням слугуватимуть трансляційні записи Українського радіо та відеозйомки телевізійного каналу «UА: Культура»). І коли на сцену вийшла донька композитора Оксана Колодуб, яка, можна сказати, «витягла цей фестиваль на власних плечах», то її слова про те, що музики батька вистачить ще не на один, а на багато-багато тижнів, та сама публіка сприйняла це як знак того, що ми не прощаємося, а тільки кажемо: «До зустрічі!»

Альбіна БУТУК

Фото надані Оксаною КОЛОДУБ

Share Button