Левко Колодуб про життя, про музику…

330
Share Button

Якою має бути музика ХХІ століття? Чи можна композитора «навчити» бути композитором? Відповіді на ці та багато інших запитань ми отримали у бесіді з одним із майстрів української академічної музики Левком Колодубом

– Левко Миколайович, ваші твори постійно звучать на концертних сценах, – нещодавно ми чули виконання «Ескізу у молдавському стилі». Хотілося б дізнатися які композиції ви завершуєте зараз?

– Хочу написати 14-ту симфонію. Зараз не в моді симфонічні поеми, їх майже ніхто не пише. А між тим поема «Великий каменяр» була моїм першим симфонічним опусом. Його дуже часто виконувала диригентка Євгенія Шебалтіна, кілька разів – Натан Рахлін. Для автора дуже важливі творчі контакти з диригентами, адже перед виконанням можна обговорити звучання твору.

Натан Рахлін

Щоправда, з Рахліним був смішний випадок: він представляв мої твори в Москві у Колонному залі Будинку профспілок, але не репетирував їх як слід. В одній із композицій є швидка танцювальна частина: удар – і залишається лише валторна. Рахлін забув, що потрібно зупинитися, продовжував махати, скрипалі розійшлися – жах! Коли закінчився концерт московські шанувальники Рахліна зібралися навколо нього, вітали. Він побачив мене: «Ну як, сподобалося виконання вашої рапсодії? Знаєте, потрібно запам’ятати на все життя те, як вона сьогодні прозвучала». Ну, я і запам’ятав (сміється). Рахлін був дуже доброю людиною.

– Ваша творча спадщина досить різноманітна: безліч симфонічних і оперних опусів, балети, мюзикли, концерти для різних інструментів, вокальна музика. Чи є у вас жанрові уподобання?

– У мене 4 опери, мюзикл (зараз він із великим успіхом йде в Дитячому оперному театрі на Подолі). Музику мюзиклу стилізовано під американську, в основному – марші. Діти в залі, коли слухають, починають підспівувати.

– Яка музика вам більше до душі: «чиста» – інструментальна або «сюжетна»? Взагалі, чи потребує музика програми, пояснень?

– Знаєте, я вважаю цікавою музику, до якої можна придумати сюжет, – навіть те, чого не припускав композитор. А трапляється, що автор підказує, як потрібно сприймати його твір.

У Національній філармонії України з дружиною композитором Жанною Колодуб

– Особливе місце у вашій творчості посідає Тарас Шевченко: симфонія-дума «Шевченкові образи», опера «Поет». Що пов’язує вас, як і кожного українця, із творчістю Кобзаря?

– Я вважаю Шевченка особистістю, яка виникла на грунті українського фольклору. Вона всім зрозуміла, всіх хвилює, – це надзвичайно соціальний поет. Багато хто сприймає його природно, тому що проблематика творів хвилює і зачіпає людей. Шевченко неймовірно цікавий! Я постійно перечитую його й щоразу знаходжу нове. Головне, що він сам страждав, у його поезії все це передається. Водночас він дуже великий оптиміст, сердечна людина.

– Безліч ваших композицій спираються на фольклорний матеріал. Як оцінюєте суміш академічної і фольклорної, культово-етнічної музичних практик?

– Справа в тому, що зміст музики – це найголовніше. Глибинний сенс обов’язково є у фольклорі. А стосовно академічної музики, то вона має різноманітні можливості для роботи з фольклорним першоджерелом: гармонійні, тембральні… У цьому плані велика роль належить експериментаторам, які відкривають нові засоби музичної виразності. Однак при цьому ніколи не потрібно забувати про високий сенс музики як мистецтва.

– Як починався ваш композиторський шлях?

– Після війни мама забрала мене з Прилук, де під час німецької окупації я жив у дідуся. Життя на тій території було дуже небезпечним: я кілька разів потрапляв у такі ситуації, що не знаю, як і вижив. Наприклад, був такий епізод: перші місяці у школах працювали тільки молодші класи, бо не було де займатися: в інших приміщеннях жили німецькі солдати. Я навчався у четвертому класі, та, коли уроки закінчилися, вийшов на подвір’я, де стояв німецький офіцер. Побачив мене й каже: «Komm, komm…» Потім запитує: «Jüdisch?» Я відповідаю: «Die Juden in der Schule lernen nicht», – тобто єврейські діти в школі не навчаються. Він промовив: «Gut, gut…» – і відпустив мене. Але якби він залишився при своїй думці, то мене б напевно розстріляли.

– А як ви потрапили до Харкова?

– Мама закінчила консерваторію і її направили на роботу в харківський театр. Я тоді вже займався музикою, грав на фортепіано, хоча воно мене ніколи не цікавило. Коли почалася війна, ми поїхали до дідуся й бабусі до Прилук, де потрапили в окупацію.

– То ви не корінний харків’янин?

– Ні, я народився у Києві, вулиця Артема (зараз Січових Стрільців), 8, квартира 40. Свій дім пам’ятаю із дитинства (сміється). Це будинок зі шпилем, а поруч із ним – провулок, що веде до Покровського монастиря. У дитинстві я любив сидіти на вікні й спостерігати за подіями.

У 1933 році я здійняв крик: «Мамо, дивись яких великих ляльок везуть!» А це були трупи померлих від голоду, яких привозили до монастиря на поховання.

Дитинство я провів у Києві. Мама вчилася в консерваторії, батько, агроном за фахом, закінчив Київський університет. Він був із села Турівки і в побуті розмовляв українською. У 1937 році його заарештували як українського націоналіста, а на початку 1938-го розстріляли.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

У Харкові мама вирішила віддати мене вчитися. Вона ходила по різних школах поблизу нашого будинку. Однак мене не хотіли брати, тому що Сталін підписав наказ про те, що діти з окупованих територій повинні вчитися в ремісничих училищах. Тоді мама спробувала віддати мене в музичну школу. Там запитують: «У нього хоч слух є?» – «Є».

Я ще до війни ходив на виставу «Демон» Антона Рубінштейна, де мама співала Тамару. Дуже скоро я вивчив усю оперу напам’ять. Ми з хлопцями зробили картонну сцену, намалювали декорації і поставили оперу, де я співав усі партії…

Режисер харківського театру, де мама співала, – Геращенко запропонував, щоби я вступав до музичної десятирічки, де у нього був приятель директор. Сказав, що у мене особливий музичний талант (у ті часи уряд підтримував талановитих дітей). Директор школи Крамаренко перевірив слух, ритм, попросив показати пальці, зуби і визначив, що я маю грати на b-кларнеті. Я запитав: «А чому на b?» Він подивився на мене і відповів: «Ну, ти й амбітний хлопець!» (Сміється.)

Одного разу я йшов до школи з кларнетом. Це був 1946 рік, страшний голод. Дивлюся – біля Харківської єпархії лежить літня людина, очі розкриті, запорошені снігом… Страшні спогади…

Війна закінчилася, настрій був, з одного боку, радісний, а з іншого –сумний. По дорозі до школи я склав марш, через кілька днів написав партії. Директор забороняв грати нову музику на уроках, але одного разу, коли він вийшов, ми з хлопцями спробували виконати мій твір. Щойно ми почали грати, відчиняються двері і входить директор: «Що це ви тут граєте?!» – «Вибачте, я написав марш, хотів послухати як він звучить». – «Партитуру дай». – «А що таке партитура?» – «Ти що, не знаєш що таке партитура? А як же ти писав?» – «Просто партії писав». – «А ну, зіграйте». Почали грати: «Ну, нічого, нічого, тільки більше такими експериментами не займайтеся».
Таким було виконання мого першого твору.

– Чи можна навчити композитора бути ним?

Із дружиною і донькою музикознавцем Оксаною Колодуб

– Розумієте, первісне для митця – бажання стати композитором. Палицею не змусиш. Траплялося, що батьки хотіли зробити з дитини скрипаля чи диригента, але безрезультатно.

– Зазвичай учителі пишаються учнями, вважають їх своїм продовженням, але дуже часто в педагогічній практиці бувають невдачі, що теж є цінним досвідом. Розкажіть про ваші педагогічні успіхи й невдачі.

– Серед найяскравіших учнів можу назвати Богдану Працюк, Бориса Логінова, Геннадія Саська – заслуженого діяча мистецтв. Однак були і «мамині діти», які проходили курс, але нічого не залишили після себе. Таких більшість.

– Чиї композиторські опуси імпонують вам найбільше? Як оцінюєте творчість молодих композиторів?

– Усе залежить від того, який твір. Якщо сподобається, починаєш цікавитися автором. Молоді композитори подають іноді дуже цікаві ідеї. Якимись «прийомчиками» не зацікавиш. Потрібно, щоби за цим стояло щось. До речі, Сильвестров зараз трохи поміняв спрямованість: пише більш мелодійну музику.

– Особливий багательний стиль…

– Можливо, музикознавці розберуться (сміється).

– Чи відбиваються проблеми сучасності у музиці ХХІ століття? Якою має бути музика в новому інформаційно-соціальному середовищі?

– Мистецтво ХХ–ХХІ століть є дуже складним, недоступним широкому загалу людей. Воно повинно бути направленим на добрі справи, бути цікавим людині, щоби вона за його допомогою могла знайти свою дорогу в житті. Адже справжнє мистецтво залишається таким у будь-яких тимчасових етапах, історичних періодах.

Розмовляв Олександр КОРЧЕВ

Share Button