Про виставу «Страждання юного Вертера» в музичному оформленні Олександра Шимка у Національному театрі російської драми імені Лесі Українки (прем’єра відбулася 23 жовтня 2012 року)

Понад 230 років історія кохання Лотти і Вертера збурює свідомість поколінь, визначає сюжети життя й мистецтва. Багатоманітне втілення культовий твір отримав і в театрі. Серед численних постановок співзвучною сьогоденню є вистава, здійснена з ініціативи трьох акторів – виконавців головних ролей (режисер – Станіслав Сукненко, сценографія та костюми – Олена Дробна, пластика – Наталя Бурлака, музичне рішення – Олександр Шимко).

За сюжетом сценічну адаптацію наближено до мелодрами. Проте таке прочитання першоджерела не суперечить концепції Гете. Глибоку та складну концепцію вистави створено завдяки органічному поєднанню зовнішньої сценічної дії із внутрішньою, що її виявляє музичне оформлення Олександра Шимка. Музиці – невід’ємній складовій вистави – присвячено цю статтю.

У постановці – три дійових особи: Вертер, Лотта, Альберт. Автори зберегли фабулу першоджерела, сюжет – лише почасти. Суттєво деформовано взаємовідносини між головними героями. Образ Альберта (Віталій Метерчук) набуває жорстких, авторитарних, демонічних рис. Герой пригнічує свою дружину та примушує її вбити суперника. Образ Лотти (Олена Тополь) є найзагадковішим у виставі. Вона водночас і гетевська, і – строння, чужинна, нікому не відома героїня, жінка XXI століття. Її вчинки видаються незрозумілими, невмотивованими. Кохаючи Вертера (Антон Соловей), вона і свідомо, і безсвідомо (ніби перебуваючи під гіпнотичним впливом Альберта) погоджується на шлюб, а потім – на вбивство коханого. Сюжетний ряд вистави не повною мірою відображає всі її підсвідомі та справжні думки, почуття. Лотту неможливо зрозуміти, її можна тільки почути – крізь музику, що є єдиним свідком кохання головних героїв.

Дивовижно, «Вертер», роман у листах, має, окрім літературної, музичну драматургію, що її «режисують» враження центрального персонажа. Героїв Гете об’єднує лейттембр фортепіано та лейттема кохання. Музичний образ кохання має наскрізний розвиток у творі: під час першого знайомства закоханих він є «невимушеним наспівом», а після заміжжя Лотти – «старою мелодією».

Музикою у творi оповито не тільки духовне життя закоханих, але й побут. Супроводжуючи Лотту до бального залу, Вертер «не чув музики, що лунала назустріч». Танцюючи в парі, він «переплітався» з коханою у менуетах, контрдансах, англезах. А в німецькому вальсі (одна з ліричних кульмінацій роману) його дамою у танці вперше була Лотта.

Музичні образи наявні і в літературних цитатах, використаних Гете в романі. Це – уривки з Оссіана, що його читали герої після бентежного музикування за фортепіано під час останнього побачення:

«Так ты пела, Минона, кроткая… дочь Тормана…
и омрачились наши души. Тут с арфой вышел Уллин
и спел нам песнь Альпина…
с Уллином я ударил по струнам арфы, вторя песне скорби».

Саме ця геніальна сцена розлучення отримала одне з найяскравіших утілень у мистецтві:

«Рояль дрожащий пену с губ оближет.
Тебя сорвет, подкосит этот бред.
Ты скажешь: “Милый!” – “Нет, – вскричу я, – нет!”
При музыке?! Но можно ли быть ближе…» (Б. Пастернак, «Разрыв»)

…Так само, як і у «Вертері», «крізь музику…» віддзеркалено пристрасть безіменних персонажів у поезії Пастернака. Герої «Розриву» порівнюють себе із образами роману Гете. Однак у ХХ столітті і «Вертер» (Борис Пастернак, його внутрішнє я), і «Лотта» (його кохана – Олена Виноград) мають зовсім інші «обличчя»:

«О, ангел залгавшийся, сразу бы, сразу б,
И я б опоил тебя чистой печалью!
Но так – я не смею, но так – зуб за зуб!» (Б. Пастернак, «Разрыв»)

…Так само – «крізь музику…» – відбувається остання зустріч Лотти і Вертера й у виставі. У цій сцені Лотта – зовсім не гетевська героїня, – вона постає справжнім «ангелом залгавшимся». Проте відображено це лише у внутрішній дiї вистави, котру відтворено музичним оформленням.

У постановці відсутні стилістичні ремінісценції і цитати музики кінця XVIII століття. Олександр Шимко не реконструює жанрову палітру того часу, а також не використовує фрагменти нечисленних тодішніх музичних утілень «Вертера» (опер Джованні Сімоне Майра та Жуля Массне, романсів Франца Шуберта, Роберта Шумана, квінтету Йоганнеса Брамса). Він створює власну палітру, партитуру, насичену природніми звуками (дощ як символ чистоти, грім – уособлення приреченості кохання) та музичними епізодами.

Музичне оформлення вистави містить систему лейтмотивів. Окрім лейттеми кохання, що її підказано драматургією роману, композитор застосовує лейтмотив приреченості, загибелі Вертера. Обидві теми озвучено тембром фортепіано.

Олександр Шимко поляризує центральні теми, вдаючись до тональностей, що також мають лейтмотивне значення (тема кохання – ля мажор, тема загибелі – тон сі-бемоль). Можна припустити, що композитор не випадково обирає задіяні у виставі тональні барви. У музичній практиці збереглися висловлювання багатьох музикантів про смислові асоціації, щодо різних тональностей. Приміром, у Миколи Римського-Корсакова ля мажор пов’язувався з образом світлої юності, а сі-бемоль – із темно-синім кольором, що мав «сірувато-олив’яну, свинцеву сутінь». Можливо, Олександр Шимко тлумачить тональності лейттем як антиподи, носії образів світла й темряви.

В основі лейтмотиву кохання – прозорої, кришталевої за звучанням теми (препароване фортепіано) – типова для XVIII століття фактурна формула альбертіївого баса. На відміну від ідеї, закладеної у романі, ця розгорнута музична тема втрачає тут свою головну рису – мінливість. У Гете пісня «старішає». У виставі вона не отримує розвитку навіть у кульмінаційній сцені прощання героїв.

На протилежність до розвинутої теми кохання, лейтмотив загибелі – це лише один короткий звук (лейтзвук), що нагадує постріл. Він з’являється у найважливіших драматургічних ситуаціях та утворює обрамлення сюжетного ряду вистави (у той момент, коли Лотта в образi ката у чорному вбранні пересувається сценою). Перед загибеллю Вертера лейтзвук навперемінно коливається в межах октави у двох різних регістрах і таким чином розвивається до цілої мелодичної фрази.

В епізодах, де музика ілюструє розгортання сюжету, використовуються різнорідні жанрово-стилістичні моделі: дзвін, танго, рок-музика.

Важкий рок, увімкнений на шаленій гучності, перериває логічний плин подій. Його звучання супроводжує появу Вертера із магнітолою: герой має гранично розхристаний психологічний стан і корчиться у судомах.

Передзвін – кульмінаційний епізод у музичній драматургії вистави – лунає в той момент, коли Лотта врешті-решт погоджується узяти шлюб з Альбертом. Після заміжжя вона остаточно перетворюється на «ангела залгавшегося». Проте трансформацію героїні приховано від пересічних очей. Лише засобами музики окреслено межу між Лоттою-нареченою і Лоттою-дружиною у той момент, коли «урочистий» весільний дзвін підмінюється звуками бруднуватого квазітанго.

Пастернаківське «крізь музику…», що його запрограмував Гете, втілюється у постановці також у ключових сценах першого й останнього побачень Лотти і Вертера. Саме в цих фрагментах два драматургічних струменя вистави – сюжетний і музичний – стикаються через суміщення й роз’єднання вербального та звукового планів.

Протягом першого «музикування» Лотти і Вертера у глядачевій залі панує тиша. Музику чують лише закохані. У такий спосіб постановники розмежовують два світи – молодих людей і всіх інших… Останнє побачення героїв відбувається «крізь музику»: у залі по-справжньому лунає тема кохання. Але звуки лейтобразу є фальшивими, змертвілими: тема відтворюється у своєму інваріантному звучанні, та ніби навмисно не відгукується на трагізм ситуації, не пристосовується до нових почуттів Лотти і Вертера, не помічає їхньої утоми та повної внутрішньої відособленості один від одного. І знову виникає бажання прокоментувати цей епізод вистави поезією Пастернака:

«Я не держу. Иди, благотвори.
Ступай к другим. Уже написан Вертер,
А в наши дни и воздух пахнет смертью:
Открыть окно – что жилы отворить…» (Б. Пастернак, «Разрыв»)

За пастернаківськими Лоттою і Вертером, паралельно до яких існують у часі герої роману та вистави, – останнє слово…

Лотта XVIII століття залишається свідомою почуття обов’язку, Лотта XX – покинутою. А Лотта XXI століття власноруч убиває.

Ольга МІХЕЙШИНА

Фото Ірини СОМОВОЇ