Кирило Карабиць у київській філармонії з Моцартом і Штраусом

0
Share Button

15 квітня видатний український диригент проведе концерт із Академічним симфонічним оркестром Національної філармонії України

Одна з останніх зустрічей Кирила Карабиця із киянами відбулася на початку вересня минулого року на концерті «Мадонна Україна», де у виконанні українських співаків різних поколінь прозвучали естрадні пісні його батька Івана Карабиця. Він диригує у Києві, на превеликий жаль, нечасто: із 2007 року очолює Борнмутський симфонічний оркестр у Великій Британії, із 2014-го є художнім керівником молодіжного I, CULTURE Orchestra, який називають «музичною збірною Євросоюзу». А з 2016-го наш співвітчизник – музичний директор і шеф-диригент Німецького національного театру і Державної капели у місті Ваймарі. Утім кожен його приїзд на батьківщину стає помітною подією музичного життя.

Відігравши 10 квітня у Харкові великий концерт із творів Івана Карабиця («Сад божественних пісень» для хору солістів та оркестру, Концерт для фортепіано з оркестром №3, Соната для віолончелі і фортепіано, вокальний цикл «Повісті» на слова А. Куліча), для київської публіки Кирило Карабиць готує два твори: Симфонію № 39 Вольфганга Амадея Моцарта і симфонічну поему «Життя героя» Ріхарда Штрауса. Такий разючий контраст творів київської програми іще раз має показати, який довжелезний шлях пройшла австро-німецька симфонічна музика за 110 років існування (саме стільки відділяє ці два опуси один від одного).

Компактний, ясний твір Моцарта, написаний, як вказують джерела, в далеко не найкращий період життя композитора, вдало відтіняє штраусівський 40-хвилинний «монумент самому собі». Свою останню симфонічну поему«Життя героя» цей розбалуваний долею вундеркінд, котрого називали «Ріхардом Другим» (звісно, після Вагнера) створив у 34 роки, щедро розсипавши у партитурі цитати із власних творів, а у відповідь на запитання щодо програми опусу («про якого ж, власне, героя йдеться») він вказував на самого себе, чим немало спантеличував цікавих і охочих до тлумачень дослідників його музики, додаючи при цьому, що тут зображений герой у боротьбі зі своїми ворогами. Попереду у героя було ще піввіку життя, випробування (дві світові війни), досягнення (його знамениті опери та інші твори), котрі назавжди вписали його ім’я в історію музики.

«Через боротьбу – до внутрішньої досконалості, добутої ціною гірких зречень», – іще одна авторська підказка. Вона, однак, занадто скупа, щоб передати неймовірну розкіш музики, що межує з надмірністю, теплі хвилі доведеного до крайньої межі виразових можливостей оркестрового звучання, які затоплюють кокетливе соло скрипки і перериваються войовничими фанфарами. Форма цього твору навіть не розламується, а кришиться від необережного дотику. Однак пригадуючи, як Кирило Карабиць впорався із подачею схожого «печива» – «Тараса Бульби» Леоша Яначека, виконаного у День незалежності минулоріч у Національній опері, – можна сподіватися на непересічний вечір та незабутні враження.

Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Фото Катерини КОЗЕЛКОВОЇ

Share Button