“Лис Микита”: опера для всіх

326
Share Button

У Львівському національному академічному театрі опери та балету відбулася прем’єра опери «Лис Микита» Івана Небесного, яка стала другим за часів Незалежності українським оперним твором, написаним на замовлення цього театру

Новий проєкт пов’язали із 130-річчям виходу друком відомої однойменної поеми Івана Франка. Він також позиціонується як частина ініційованої генеральним директором-художнім керівником Львівської опери Василем Вовкуном стратегічної програми «Український прорив», один з пунктів якої – наповнення репертуару театру творами сучасних українських композиторів. Іще один важливий стратегічний орієнтир – залучення до оперного театру авдиторії, яка нині становить не надто великий його відсоток – дітей та молоді; тому із самого початку постановники націлювалися на створення вистави, яка була б до вподоби глядачам різного віку.

З огляду на всі перелічені умови, сюжет Франкового «Лиса Микити» одразу став влучним вибором. Адже відомо, що «Лис Микита» – «недитяча» дитяча казка (хоча Франко й писав її для своїх синів і доньок). Через казковий сюжет Франко артикулював морально-етичні тези та суспільні проблеми, які не втратили актуальності й дотепер. Спритні брехуни, які щойно стояли під шибеницею, стають «канцлерами», чиновники б’ються за «ковбасу», вкрадену декілька разів одне в одного, судді закривають очі на злочини, спокушаючись скарбами, обіцяними злодіями, обвинувачені не з’являються на засідання суду, та й самі суди є нічим іншим, як розіграним за сценарієм фарсом, у фіналі якого все перевертається з ніг на голову.

Досить розлогий текст поеми Франка Василь Вовкун умістив у компактне і драматично дієве лібрето. Його центр – суд над Лисом. Структура – три спроби Ведмедя, Кота Мурлики та Борсука Бабая привести обвинуваченого на суд (лише у Борсука вона виявилася вдалою, двох попередніх посланців Лис спритно надурив). Переломний момент – на суді, коли Лис оббріхує Вовка, Ведмедя і Кота й спокушає Лева скарбом царя Гороха. І, нарешті, фінал: знову судимий Лис у двобої перемагає Вовка і стає канцлером. Цієї канви виявилося цілком достатньо, аби представити і схарактеризувати усіх дійових осіб. Детально змальовані Франком різноманітні злочини Лиса були вилучені. Натомість, залишені Василем Вовкуном авторські коментарі, вкладені переважно у вуста Лиса, дали змогу вибудувати іще один план оповіді – невеликі, умовно відокремлені від основної дії сольні висловлювання на зразок брехтівських «зонґів» (персонажі виконують їх на авансцені, знявши маски).  Ефект актуалізації підсилюють залишені із тексту поеми фрази на кшталт «батько зрадник, а ти – патріот», «без протекції – ні кроку», «зав’язати зраді рота», «коли не рад здихати, нагострись гаразд брехати» – недвозначні референси на нинішній український «тут і зараз», подразники, на які безвідмовно реагує доросла частина публіки.

Сценографія вистави (художник-постановник – Тадей Риндзак) лаконічна й функціональна, оскільки основне навантаження тут падає на 3D-мапінг (Світлана Рейніш, Юрій Костенко) та складне й видовищне світлове оформлення (художник світла – Арвідас Буйнаускас, Литва). Є тут, однак, елемент, протиставлений усьому злободенно-актуальному, барвистим і рухливим багатофігурним композиціям на сцені – непорушне велетенське коло і такий само гігантський, уміщений у це коло кущ омели на зрізаній кроні дерева. Омела – рослина-паразит, що вважалася у багатьох народів священною, символ, серед численних значень якого – сила, відродження, свобода від обмежень, але й беззахисність перед світом хаосу.

Ігор Мацелюх

Музика опери, як і всі складові, підпорядкована загальному задуму – опера для всіх. Тут дався взнаки величезний досвід Івана Небесного як композитора, у доробку якого – музика до понад 60-ти театральних вистав, створена у колаборації з різними українськими театрами. Відчуття композитором сценічної ситуації, передбачення впливу на публіку тих чи інших виразових засобів, використання лише того, що легко, як на плакаті, зчитується, ідентифікується й запам’ятовується – усе це, судячи з реакції залу, спрацювало. Уведені в партитуру і виведені з оркестрової ями на сцену народні музичні інструменти – трембіта, цимбали, бандура, колісна ліра – не лише підкреслюють національний колорит, а й додатково утримують увагу.

Ілля Стефанко

Для характеристики героїв Іван Небесний обирає лейттембри (у Лиса їх декілька – в залежності від того, з ким він спілкується і як себе поводить), ситуації змальовує через жанри: музика суду – урочиста, маршова, оркестрована густими барвами; фрагменти, що супроводжують Лисові хитрощі та їх наслідки (зокрема, для Ведмедя та Кота Мурлики) – жвава полька, що несеться хвацьким підстрибом. Лише два номери – арія Лиса Микити на суді, а потім і його дует з Лисицею – своїми медово-солодкими інтонаціями вибиваються із загальної стилістики і нагадують поп-хіти. Саме завдяки цій фальшивій солодкості й сентиментальності Лис вичавлює сльози у присутніх на суді. Тут відзначимо енергійну руку диригентки Ірини Стасишин, котра вміло вибудувала загальну динаміку, не розгубивши жодної деталі цього строкатого звукового полотна.

В інтерв’ю, що передували прем’єрі, Василь Вовкун як режисер-постановник вистави, акцентував особливе значення роботи над акторською складовою та пошуках способів втілення ґротесковості. Справді, ця проблема як ніколи гостро постає у просторі, де зооморфне та антропоморфне співіснує гранично близько. Свою колосальну роль тут відіграли костюми (Ганна Іпатьєва), складний анімалістичний грим та дротяні, із додаванням різноманітних матеріалів маски звірів, більше схожі на прозорі головні убори (художники масок – Людмила Табачкова, Анжела Городиська). Навіть наймолодші глядачі у залі одразу ідентифікували персонажів-тварин, а доросла частина публіки роздивлялася цікаві деталі костюмів та масок. Балетні номери, поставлені італійським хореографом Марчелло Алджері, – ненав’язливі граційні віньєтки, що прикрасили дію. Так само як ефектний декор сприймалися й повітряні гімнастки на полотнах, що з’являлися у початкових та заключних сценах опери на дальньому плані.

І все-таки, балансувати на межі «звірі як люди» і «люди як звірі» виявилося не так-то й просто. Тому особливо варто відзначити співацькі та акторські роботи Петра Радейка (Лев), Юрія Трицецького (Ведмідь), Андрія Бенюка (Вовк), Олега Садецького (Півень) – виконавців першого прем’єрного дня (саме тоді вдалося побувати на виставі). Безумовна sympathy at a glance – Олег Лановий як Лис Микита. Чимале вокальне навантаження, передбачене у цій партії, йому блискуче вдалося поєднати з грою характерного актора. Він був справді схожий на людину-лиса: хитрий, розважливий і обережний, лицедій без моральних принципів та гальм, коли йдеться про власну вигоду чи порятунок. Там, де Лис дурив своїх суперників, Олег Лановий додавав нотки комізму. Складність і суперечливість Лиса – не лише у текстах, що він промовляє. Чотки для молитви, які він час від часу перебирає в руках, та мова про «твердий піст» погано поєднуються із хижим оскалом на обличчі. А те, як сито він посміхається і втирає рота своїм хвостом, повернувшись з-за куліс, куди дві хвилини тому випхав у клітці Півня, остаточно розвіює оманливе враження, що це – всього-на-всього кумедний дядько.

«Лис Микита» – цілісний міжнародний проєкт, важливою частиною якого є розгорнута комунікаційна програма та потужний інформаційний супровід. Постановка, окрім усього сказаного, дала привід актуалізувати для широкого загалу чималий за обсягом архівний та дослідницький матеріал, що умістився у буклеті більш як на 120 сторінок трьома мовами (українською, англійською і польською). І такий підхід – свідчення не лише прицільної та якісної роботи у заявленому форматі, а й високого фахового рівня презентації художнього продукту.

Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Фото – Руслан Литвин

Share Button