Лист із Києва: Конкурс пам’яті Володимира Горовиця

268

12 квітня у Швейцарії стартував Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця – найвідоміший фортепіанний турнір України. Цьогоріч у змаганні беруть участь 28 виконавців віком від 16 до 33 років, відібраних із-поміж 303 заявок

Коли ми вголос кажемо про те, що Конкурс Горовиця проходить у Женеві, то сприймаємо це, як дещо неймовірне. А між тим за лічені дні вже дізнаємось імена його лауреатів. Чи мріяли ми про це? – Ні, ніколи! Проте завжди вірили, що друзі, яким довіряємо, не покинуть нас у біді. Цього разу вони перевершили навіть найбільші наші очікування…

Близько тридцяти років команда Конкурсу Горовиця, мов сім’я мурах, збиралася у своєму комашнику. Цілий рік не вщухала метушня, аби десять днів весни кияни та гості столиці України – улюбленого Горовицем Києва – могли насолоджуватися грою талановитої молоді, котра мріяла залишити власний слід в історії, подібний до того, який зробив її кумир.

Зустрічі, наради й планування, майстер-класи та гастролі, походи на радіо і телебачення, статті у газетах, щоденна робота в соцмережах, – усе для того, аби музична спільнота була оповіщена, де прозвучала тема варіацій, яких зазнала доля кумира мільйонів. Світ мав дізнався, у якому чарівному місті він народився, зростав, шліфував виконавські прийоми, робив перші кроки на шляху до великої кар’єри. Ця праця нагадувала рух механічного годинника, де кожен елемент був невід’ємною часткою процесу.

24 лютого 2022 року наш годинник утратив одну зі стрілок. Механізм продовжив працювати, очікуючи квітня – традиційного місяця старту конкурсу. Лише рік його наступного проведення був невідомим. Якби кожен із нас мав міцну броню, здатну захистити небо над Києвом, ми би тримали її у руках усі десять днів, лиш би місто лишалося в безпеці, аби конкурс відбувся й зібрав довкола себе всіх охочих. Та, на жаль, ми не були героями фантастичного фільму, а драматичний бойовик на наших вулицях став гіркою реальністю.

Коли Всесвітня федерація міжнародних музичних конкурсів запропонувала нам провести Конкурс Горовиця у Женеві, у наш механізм немов повернулася загублена стрілка. Зима була надзвичайно довгою, та, поміж сигналами повітряних тривог, відстежуванням руху безпілотників і ворожої авіації, ми з головою поринали в роботу, не залишаючи страху можливості зламати нас.

Якщо кількамільйонний Київ поглинала темрява, ми запалювали свічки, працювали вдень і вночі, синхронізуючи наші робочі потреби з графіками відключень світла. У передмісті Києва кілька разів на добу оживав комп’ютер дизайнерки, яка намагалася зберігати макети за певний час до очікуваного відімкнення. У надрах спальних районів міста з немовлям на руках і тодлером, що обіймав її під ковдрою, нічну зміну переймала редакторка.

Будь-яке з’єднання з мережею означало, що тексти досягали Нідерландів, аби, абстрагуючись від обставин у потязі, кафе чи гуртожитку для біженців, їх переклала англійською смм-менеджерка. Час утратив звичне значення. Чат організаторів нагадував службу з надзвичайних ситуацій, вирішуючи робочі питання нон-стоп – на світанку, серед ночі, за вечірнім чаєм, у Різдвяні канікули й планові відпустки…
І врешті квітень настав! А разом із ним – такий довгоочікуваний конкурс…

Сьогодні ми якимось дивним чином повторюємо долю Володимира Горовиця. Народжений у Києві, він так і не відвідав рідного міста відтоді як покинув його, але Конкурс його пам’яті зміг повернути його безсмертне ім’я на батьківщину.

Нині ми стикаємося із таким самим викликом, що колись стояв перед Горовицем. Але, в боротьбі за право повернутися додому, ми пліч-о-пліч стоїмо з надзвичайними людьми, які знають ціну свободи й готові відстоювати її разом із нами. Йдеться про тих, кому ми завдячуємо цією подією, – наших партнерів зі Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів. Вони дають нам упевненість, що цей поворот долі матиме грандіозний фінал!

Ірина ПОЛСТЯНКІНА, президентка Міжнародного благодійного фонду конкурсу Володимира Горовиця