«Любовний напій» у Львові

16
Share Button

«Любовний напій» Гаетано Доніцетті, одного з тріади італійських оперних романтиків, поряд із Джоаккіно Россіні та Вінченцо Белліні, справедливо належить до числа найпопулярніших музично-театральних творів ХІХ століття. Тридцятип’ятирічний композитор на той час уже сягнув вершини своєї слави, і сорокова за рахунком любовна мелодрама з елементами комічної опери (з понад сімдесяти створених ним протягом життя) 1832-го отримала в Мілані такий самий ентузіастичний прийом, як і написана роком раніше «велика» опера «Анна Болейн»

«Любовний напій» – типовий «рімейк» з точки зору сучасної мистецької термінології. Адже лібретист Феліче Романо перелицював вічно актуальний сюжет про пошук чудодійного напою кохання із комедії французького драматурга Ежена Скріба, призначеної для опери Данієля Франсуа Обера «Любовне зілля». Проте в середині ХІХ століття авторське право ще не вирізнялося аж такою суворістю – на щастя для нащадків, які отримали одну з улюблених багатьма поколіннями меломанів оперу зі славнозвісним романсом Неморіно «Una furtiva lagrima», що впевнено посів чільне місце в ряду класичних шлягерів усіх часів і народів.

stsena1

У сучасному оперному мистецтві, схильному до так званого режисерського вирішення класики, а попросту – до такого радикального осучаснення опер минулого, що іноді важко збагнути, якою її насправді задумали композитор і лібретист, «Любовний напій» здебільшого ставиться доволі традиційно. Автору рецензії довелося кілька років тому побувати у віденській Staatsoper на постановці, яку місцева публіка і критики іронічно-поблажливо називають «плюшевою», тобто витриманою в старій добрій манері без усіляких химер. Пам’ятаючи добротну професійну виставу у Відні, з великою цікавістю і не без хвилювання чекала прем’єри «Любовного напою» на сцені рідного Львівського театру опери і балету імені Соломії Крушельницької. Тим більше, що Гаетано Доніцетті тут не надто частий гість, – останній раз його комічний «Дон Паскуале» був у репертуарі, мабуть, років зо тридцять тому, а про інші твори годі й згадувати.

Резюмуючи враження, без зайвої скромності й фальшивого патріотизму можу стверджувати, що львівська вистава не поступалася віденській майже ні в чому. Принаймні щодо декорацій (Т. Риндзак), музичного прочитання (диригент-постановник І. Стасишин), режисури (Г. Воловецька), солістів і, в основному, хору (хормейстер В. Коваль) львівські артисти показали себе на достойному європейському рівні, а цю постановку цілком можна пропонувати для найвибагливішої публіки будь-якого культурного центру світу. Ну, хіба що перед тим трохи ретельніше попрацювати з духовиками, щоби не фальшували у відповідальних моментах (як у вступі до романсу Неморіно), і хором, аби стишував гучність, коли на тлі його звучання виступають солісти.

stsena2

Поза тим «Любовний напій» свідчить про серйозний поступ колективу театру, що триває останнє десятиріччя і приніс такі гарні досягнення, як «Трубадур», «Набукко» і «Бал-маскарад» Джузеппе Верді, «Кармен» Жоржа Бізе чи «Мойсей» і балет «Повернення Баттерфляй» Мирослава Скорика.

Передусім відзначу продуману музично-драматургічну концепцію вистави, добре вибраний загальний темп, ефектно розміщені контрастні кульмінації, правильно вибудуваний баланс оркестрового і вокального звучання, гармонійний ансамбль солістів. Це, очевидно, заслуга здібної молодої диригентки Ірини Стасишин. Так само вдалою виявилася режисура Галини Воловецької: відповідно до характеру музики, персонажі постійно рухаються, пластично втілюють сюжетні перипетії, а разом із тим – ніде не «переграють». Кілька режисерських знахідок видались особливо вдалими, як-от: троє мініатюрних, наче несправжніх, асистентів лікаря Дулькамари, що жестами й мімікою розкривають його шарлатанство, чи символ дерев’яного іграшкового коника, котрий весь час супроводжує Неморіно і в сюжетних колізіях має різне функціональне призначення, – адже за легендою, осідлавши коня, людина змогла керувати власною свідомістю. Саме це, зрештою, й стається з головним героєм.

stsena3

Щодо солістів, то можу дати оцінку лише тим, кого почула у прем’єрній виставі: на думку колег, інший склад проявив себе не менш достойно. Найяскравіше враження справили виконавці головних ролей Роман Трохимук (Неморіно) та Наталія Романюк (Адіна). Багатий тембрально, сильний голос Романа Трохимука (на львівській сцені він перейняв естафету незабутнього Володимира Ігнатенка!), щоправда, більше відповідає драматичним теноровим партіям, проте і в цій лірико-комічній ролі він розкрив дуже цікаві грані свого обдаровання – передусім артистичного, цілковито увійшовши в образ простодушного закоханого селянина. Натомість роль Адіни ідеально вписалась в амплуа Наталії Романюк, як за віртуозною вокальною партією, так і за граційно-лукавим образом. Сріблястий тембр, легкий польотний звук, блискуча вокальна техніка, що завжди становили перевагу співачки, вповні проявились і в цій виставі, як і той неповторний шарм жіночності, за котрий глядачі полюбили її в партіях Джільди з «Ріголетто» чи Пажа з «Балу-маскараду» Джузеппе Верді.

stsena4

Роль самовпевненого серцеїда сержанта Белькоре стала дебютом Віталія Загорбенського – і, маю визнати, що навіть без скидки на першу появу на сцені, це дуже серйозна заявка на подальшу успішну оперну кар’єру. Прекрасні як вокальні, так і зовнішні дані, пластичність, легкість і точність у віртуозних фіоритурах і пасажах, дозволили йому виступити гідним партнером досвідчених колег. Щодо Юрія Трицецького в ролі Дулькамари, то, як природжений комічний актор, він знайшов у образі хитрого лікаря-шарлатана найбільш вдячний матеріал для виявлення свого таланту. Гідно вписалась у загальний ансамбль і Вероніка Коломіщева в ролі Джанетти.

Загалом «Любовний напій» став для львівської оперної трупи ще одним підтвердженням заслуженого іміджу достойного європейського театру, на що кілька років тому звернув увагу один із провідних світових оперних критиків професор Отто Біба з Відня, зазначивши: «Я навіть не сподівався почути і побачити у Львові оперні вистави такого рівня!» Цікаво, що за сто років перед тим подібну фразу виголосив і Густав Мале р. Отже, випробування класикою укотре пройдено гідно.

Любов КИЯНОВСЬКА

Фото Олени ХРАМОВОЇ

Друковану версію читайте: Любов Кияновська. Випробування класикою // Музика. – 2012. – № 2. – С. 36–39.

Share Button