«Манон Леско» у Національній опері

81
Share Button

8 лютого на сцені Національної опери України на глядача чекав другий прем’єрний показ нещодавно поновленого в репертуарі театру твору Джакомо Пуччині – опери «Манон Леско»

Світова прем’єра опери відбулась у лютому 1893 року в Турині у Театро Реджо й стала першим значним успіхом молодого композитора. Схвалення Пуччині отримав не лише від публіки, а й від прискіпливих італійських критиків: «Він найбдарованіший з молодих італійських композиторів», – писали у пресі. Бернард Шоу, завжди іронічний у критиці, після відвідин вистави сказав, що нарешті народився спадкоємець Джузеппе Верді. Сам автор теж пишався своїм творінням і вважав оперу чи не найкращим власним опусом.

Широкий резонанс остаточно підтвердив художню цінність твору, адже Пуччині, звернувшись до сюжету популярного французького роману XVIII століття абата Прево, вступив у своєрідний поєдинок. Річ у тім, що до того твір Прево вже використали для лібрето опер Жуль Массне, Данієль Франсуа Обер і для балету Жак Фроманталь Галеві. Окрім існуючих творів, писати оперу на цей сюжет, уже маючи інструментальні доробки, хотів Ферруччо Бузоні.

Джакомо Пуччині

Азарт Пуччині, який він не раз проявляв, пишучи твори на сюжети, що вже використовувались іншими композиторами, став шляхом до створення справжнього шедевра: «Массне сприймає цей сюжет як француз – із пудрою та менуетами. Я ж, як італієць – із відчаєм і палкістю».

При написанні лібрето першоджерело було значно перероблено. Над ним спочатку працював колега-композитор Руджеро Леонкавалло, але, незадоволений результатом, Пуччині, який завжди прискіпливо ставився до роботи лібретистів, зупинився на варіанті Луїджі Іллікі та Джузеппе Джакозо.

Автор дбав про сценічне втілення своїх творів, але київський варіант, я впевнений, не мав би значних зауважень. Уперше тут «Манон Леско» поставив 2009 року італійський режисер Італо Нунціато, режисер низки інших репертуарних вистав, серед яких «Попелюшка», «Любовний напій», «Макбет» і «Бал-маскарад».

Поновлений спектакль уперше виконали у вересні минулого року й він посів чільне місце у репертуарі театру. В обидвох прем’єрних показах партію Манон – головної героїні, молодої дівчини, яка має постригтися в монахині, – виконала Людмила Монастирська. Партія «лягла» на голос співачки відмінно. Її легкий у верхніх нотах голос, із драматизмом, де це потрібно, повністю відповідає особливостям перебігу сюжету опери – від засмученого настрою на початку до драматичних кульмінацій у фіналі.

Манон Леско – Людмила Монастирська

Партія Манон нова для Людмили. Перше виконання відбулося на початку минулого літа на сцені театру Лісео в Барселоні. Тоді ж вона співала її у рамках святкового дійства з приводу 400-річчя Пласа-Майор – головної площі Мадрида.

Партнерами Людмили по сцені цього разу були: Сергій Пащук у ролі студента де Гріє, який одразу закохується у вродливу Манон; Геннадій Ващенко – сержант Леско, брат героїні; Богдан Тарас – Геронт де Равуар, державний скарбник. Між цими персонажами й відбувається основна драма кохання та помсти.

Дія опери розпочинається одразу. В таверні зібралися студенти та проїжджі, які злегка глузують над замріяним де Гріє. Перше соло належить не головним персонажам, а другові студента Едмонду, який допоможе де Гріє утекти разом із Манон. Ця тенорова партія у київській виставі була виконана не найліпше, але створила гарний контраст для виконавця де Гріє, хоча він і так пристойно звучав упродовж вистави.

Хор теж брав участь у розвитку дії, коментуючи вчинки головних персонажів і граючи свою самостійну роль. Чудовий баланс звучання, традиційний для хору Національної пери, цього разу був поєднаний з активною участю хористів у розгортанні сюжету. Сценічна статичність хору, якою йому часто дорікають, тут була відсутня.

Знайомство Манон і де Гріє на тлі натовпу в таверні водночас є і зав’язкою сюжету, початком конфлікту, – протидія коханню, яке ще навіть остаточно не виникло, постає в образі Геронта. Студент лише встигає домовитись про зустріч із Манон, а скарбничий уже вибудовує план викрадення дівчини.

Перепоною стає Едмонт. Він встигає попередити друга про небезпеку й допомагає де Гріє із Манон утекти. Сержант Леско, який мав би з волі батька доправити Манон у монастир, одразу проявляє себе пройдисвітом. Гра в карти запорошує його погляд на події у таверні, а перспектива матеріальної вигоди схиляє на бік скарбничого.

Роль Леско для Геннадія Ващенка виявилась акторськи та вокально вигідною, тим паче, що вона – одна з небагатьох у цій опері, що має розвиток. Уже в другій дії Сержант, розуміючи, що кохання Манон і де Гріє – справжнє, пожертвує матеріальним достатком заради щастя сестри.

Проте Манон не ідеальна, вона не готова розділити бідність із де Гріє і під впливом брата прийняла залицяння старого скарбника. Коштовності, що оточують її у домі Геронта, заволодівають свідомістю дівчини.

Скарбничий не відає почуттів і тримає Манон як пташку в золотій клітці. Богдану Тарасу вдалося передати внутрішню заскорузлість скарбничого. Легка холодність тембру голосу та зверхність в акторській грі склали образ Геронта, для якого єдиними цінностями є гроші та високий статус. Момент, коли скарбничий застає де Гріє із Манон та обіцяє помститися за це нахабство, є першою кульмінацією і завершенням другої дії.
Дві інтермедійні вставки у другу дію, а саме прихід музикантів і вчителя танців, не сповільнюють її розгортання, а підкреслюють риси образів героїв, додатково висвітлюючи їхні характери.

Антракт до третьої дії доволі тривалий, зважаючи на відсутність увертюри. Це – місце поклону диригента, яке в час написання твору вже оформилося в традицію.

Оркестр під орудою Алли Кульбаби звучав добре та злагоджено. Фірмові пуччиніївські повнозвучні акорди були тембрально багатими, мелодичні лінії яскравими та об’ємними.

Початок третьої дії, яка мала б стати розв’язкою, стає лиш початком поглиблення драми. Засуджену Манон, арештовану за доносом Геронта, мають відправити в Американську колонію у заслання. Де Гріє та Леско підкуповують варту фортеці й домовляються про втечу полонянки, повідомляючи їй про це під час нетривалої зустрічі. Але їхній план зривається.

Благання і страждання де Гріє знаходять відгук у душі капітана корабля (Володимир Тишков), який погоджується узяти юнака на борт юнгою. Здається, що фінал настав, хоча й не вповні світлий, але доля невблаганна. Закохані мають тікати з поселення й опиняються серед американської пустелі. Спраглі та втомлені, без надії на порятунок, вони востаннє говорять про своє кохання. «Tutto dunque е finito» («Усьому кінець») – остання арія Манон, надзвичайно зворушлива та повна відчаю, переходить у фінальний дует, який і завершує оперу.

«Якою чудовою могла б бути опера, якби не співаки», – ця цитата Джоаккіно Россіні точно не стосується вистави, що відбулась у Національній опері. Склад виконавців і твір повністю збіглися, а репертуар театру збагатився ще одним шедевром.

Олексій ГОНЧАР

Share Button