Не такі як усі, або «Горе з розуму» у київському «Молодому театрі»

292
Share Button

Відверто, ексцентрично, інтимно, саркастично, трагічно до болю, смішно до сліз – такі думки спливали, перебиваючи одна одну, під час вистави

На сцені «Молодого театру» – «Горе з розуму» Олександра Грибоєдова (у перекладі Максима Рильського). На цей спектакль йшла через інтригу: в афіші значився жанр «вульгарно-брутальна класика на дві дії», а також коротке попередження: «Увага! У виставі використовується ненормативна лексика та присутні сцени сексуального характеру!»

Зайшовши до зали, не побачила жодного вільного місця – аншлаг! І це – попри паралельний показ на мікросцені театру психологічної драми «Ніч Гельвер. Сволота» – на перший погляд більш привабливої для сучасного глядача, ніж російська класика.
Отже почалось. Одразу стало зрозумілим, що ні про який постановочний «реалізм класики» не йдеться. Залізний поміст зруйнував бар’єр між аудиторією і сценою. Вхідні двері до глядачевої зали перетворилися на вікно, інші – на двері до кімнати Софʼї. Сценічне рішення Бориса Орлова спрацювало: навіть любителі розмов і селфі уважно стежили за дією. Немов вуаєристи мимоволі, глядачі страшилися видати себе якимось шелестом чи подихом.

Чорна сцена, приглушене світло, один стілець у центрі зали, у другій дії – закрита завіса, у якій потопали одні герої, а виринали інші… Відсутність декорацій компенсували костюми. З одного боку, це плаття у стилі «бохо», що перегукується із міщанським стилем XVIII сторіччя (художник Борис Орлов), з іншого – типізовані костюми, повʼязані з артистичними амплуа (яскраві, крикливі, контрастні).

…Першим на сцені з’явився невідомий чоловік у технічній робі (Сергій Пономаренко). З часом глядач побачить його у багатьох амплуа: освітлювача, хореографа, керівника постановки та навіть учасника сценічної дії. Виявляється, за задумом Андрія Білоуса, «Горе з розуму» – спектакль також і про акторів, про спосіб існування та стосунки працівників театру. Мабуть тому грибоєдовський слуга перетворився на театрального працівника (http://ilkiv-viktoria.blogspot.com/2016/12/blog-post.html).

Але повернемось до початку вистави. Дію відкривають еротичні сни Лізи (Анастасія Блажчук), зітхання Софʼї (Дарʼя Баріхашвілі), що лунають із її кімнати, та екстраоригінальні золоті труси разом із їхнім власником Фамусовим (Валерій Легін). Відвертий еротизм надалі трансформується у вишуканий присмак, тонкий аромат і ховається у другому сценічному плані. Фоном до основної акторської гри усюди йде пластичне дійство – німий коментар (пластичне рішення Ліди Соклакової). Плавні рухи, палкі зітхання, плаття з невагомої прозорої тканини, красиві жіночі тіла служниць у приглушеному світлі утворюють неймовірний стиль нуар, томливий і ніжний.

Важливо зазначити, що режисер-постановник максимально прибрав із п’єси невиразних персонажів і побутові діалоги, зосередивши увагу на інстинктах, взаєминах героїв і знайшовши для кожного з них індивідуальне сценічне рішення.

Перший, хто випадає із контексту дії і привертає увагу – Чацький. Від початку він виникає як примара й одразу не вписується в обстановку будинку Фамусова. У сучасній шинелі «oversize», з блакитною каскою героя Небесної сотні Устима Голоднюка, у рваних джинсах, кедах і розтягнутому светрі, він немов солдат, який повернувся з війни. З іншого боку, Чацький (Олег Каркушко) не схожий на військового, – скоріше, на молодика-пацифіста або студента-нонконформіста. Його війна – з самим собою, війна за себе, свої думки.

Часом нервовість, пластика психічно травмованої людини апелюють до «Ідіота» Федора Достоєвського. Новини про лікування на Жовтих водах, діалог у другій дії (у розпал світського балу), нервовий зрив зближують Чацького з князем Мишкіним, так само чутливим і правдивим. У класичній версії Чацький – радше нахабний пересмішник, розумний дотепник, а у трактуванні Андрія Білоуса – насамперед герой, який страждає. Саме таким ми побачили Чацького у надемоційній інтерпретації Олега Каркушка.

Софʼя у версії Андрія Білоуса, на відміну від оригіналу Олександра Грибоєдова, стає на одну емоційно-інтелектуальну сходинку з Чацьким. Вона – єдина, хто кохає його, хоча й не одразу приймає. Соф’я не пустушка, вона – не всі…

Думаю, усі глядачі окремо дякують Дар’ї Баріхашвілі та Олегу Каркушку за надчуттєву сцену поцілунку у першій дії під неймовірну «Spiegel im Sрiegel» («Дзеркало у дзеркалі») Арво Пярта. Переконана, що музику було обрано не випадково: сама назва твору відображує момент медитативного споглядання, занурення одне в одного. Соф’я, схиляючи голову, своїм довгим волоссям ніби поглинає Чацького. Надалі – вона єдина, хто залишається з ним у скрутний час, намагається врятувати, реанімувати заради життя після нервового зриву.

Таке режисерське рішення у трактуванні головних героїв викликає багато запитань. В інтерв’ю Андрій Білоус підкреслює: «Моє “Горе з розуму” – не про Чацького, як зазвичай ставлять режисери, і навіть не про Молчаліна, а про Соф’ю. Вона є головним персонажем і злом у цій постановці. У перекладі з грецької її ім’я означає “мудрість”. Тож моя вистава – про горе від мудрості».

Окрім Соф’ї та Чацького, всі інші герої інтерпретовані як пласкі, однопланові маски комедії del arte (дякувати режисеру-постановнику, адже про таке розмаїття екзальтованих диваків і дурників на одній сцені годі навіть мріяти!).

Залицяльники Соф’ї – неабиякі особистості. Молчалін у виставі Андрія Білоуса, на відміну від грибоєдовського, – не просто кар’єрист і зрадник, а бабій, манірний жінкоподібний гей, який норовить ухопити не лише спідницю Лізи, а й штанці освітлювача та навіть Чацького (Марк Дробот геніально впорався із такою неоднозначною і, мабуть, не дуже приємною для чоловіка роллю).

Скалозуб, на додаток до Грибоєдового образу тупуватого солдафона, стає ще й ультрабрутальним дегенератом, який занюхує випиту горілку своїми пахвами та дійсно весь час скалить зуби. Його появи у комбідресі та мінітуніці римського легіонера з ботфортами й волохатими ногами шокували, просто «порвали» жіночу частину глядачевої зали. Думаю, що саме завдяки блискучій і запальній грі Олександра Ромашка вдалося створити образ імбіцильного солдафона на кшталт капітана Заппера з мультика «Футурама» (який, своєї черги, уособлює пародію на капітана Джеймса Кірка з серіалу «Зоряний шлях»).

Найефектнішою, на мій погляд, стала сцена балу у Фамусова. Це і цирк, і булгаковська вечірка Воланда, і маскарад, і шоу «зірок», і дефіле на фешн-показі… Пафосні «вершки» суспільства зʼявилися на бал із вибіленими обличчями-масками, високими зачісками, у пишних маскарадних костюмах. Чацький, який зустрічає гостей, виглядає як паяц, але не Арлекін, а, скоріше, розмальований Джокер.

Музичне рішення сцени балу побудоване за типом пастичо (з італійської буквально паштет, мішанина) – жанру опери, музика якої запозичена з раніше написаних різними композиторами оперних творів. Певною мірою відчувається апеляція до театру del arte: новий персонаж – нова маска – новий музичний супровід.

Стара левиця Хльостова (Тамара Яценко) зʼявилась в образі жагучої Кармен під знамениту хабанеру з опери Жоржа Бізе. Графині – бабуся (Надія Козленко) й онука (Анастасія Євтушенко) – постали у традиційних костюмах гуцульських жіночок, із вихідною піснею і танцем під коломийку.

«Жеребець» Скалозуб у римських обладунках заспівав замість вихідної арії de bravure ліричну пісню «Спят курганы темные», – і слова «вышел в степь донецкую парень молодой» одразу викликали жваві «політичні» асоціації. Такий відвертий trash зчинив справжній фурор у глядачів.

Великий «акторище» Репетілов (Ігор Портянко) в образі Гамлета з черепом у руці скандував філософські тексти під «Адажіо» Томазо Альбіноні.

Таке «музичне звалище» не різало вухо, – як у будь-якому постмодерному творі, воно мало посилити контрасти, закцентувати слабкі сторони, загострити сатиру й найголовніше – просто поглузувати з усіх.

Щодо Чацького, то після спроби його примирення та інтеграції у цей світ кульмінаційною точкою розвитку його образу стала сцена нападу судом, конвульсій. І тільки Софʼя, котра немов примара (власне, як і Чацький у першій дії) з’являється із ліхтарем у розпалі пекельного балу, намагається урятувати Чацького. Сцена поливання водою з відра відчувається особливо гостро: навкруги фарс і буфонада, а вони – не такі як всі.

Гра Дар’ї Баріхашвілі заслуговує на дуже високу оцінку – вона живе своєю героїнею, щиро відчуває, їй віриш…

Загалом постановка Андрія Білоуса дуже нагадала театр Всеволода Мейєрхольда: звернення до сучасності з безпосереднім відгуком на поточні події, ставлення до глядача як до співучасника вистави, масштабність характерів і почуттів, умовність… А ще – особлива музикальність в основі побудови дії, гострі контрасти драматичних почуттів, комедійних сцен і чуттєвого ліризму.

…Глядачі залишилися приголомшеними. Що це було? комедія? психологічна драма? любовна трагедія? Гадаю, що визначати й не треба. Головне, що це відбулося.

P.S. «Молодий театре», пишаюся тобою і дякую тобі.

Світлана ПОСТОВОЙТОВА

Share Button