Несамовитий «Leopolis jazz fest-2019»!

60
Share Button

Міфологія

Як стверджують провідні мольфари-музикознавці, витоки джазу слід шукати не в чорній Африці, а в зелених Карпатах.

Львів – джазове місто. Складається враження, що джаз тут грав споконвіку… Галицькі історики (Харитон Дебелий, Мелетій Захмарний та ін.) зазначають, що коріння джазу сягає якщо не військово-патріотичного епосу при дворі Данила Галицького, то принаймні львівської батярської пісні. Зрозуміло, що ці теорії жодного наукового підґрунтя не мають, а творяться лише грою уяви та емоціями, хоча й найщирішими…

Статистка

Протягом п’яти днів на трьох сценах виступило близько 300 музикантів із 15-ти країн світу. Десятки тон апаратури, світла і сценічного обладнання. Загальна кількість гостей, учасників, публіки і всіх, хто має відношення до фестивалю, невідома, але фахівці впевнено називають цифру, наближену до ста тисяч. І це число цілком реальне…

Програма

Найвідоміший хедлайнер фестивалю Leopolis Jazz-2019 – всесвітньо відомий піаніст і композитор, володар 22-х премій Grammy – Чік Коріа зі своїм новим музичним проектом.

Уперше в Україні випала унікальна можливість почути легенду джазової історії, американського музиканта, композитора, аранжувальника, «найліричнішого піаніста нашого часу» – Кенні Баррона. У різні роки він грав із Діззі Гіллеспі, Фредді Хаббардом, Стенлі Таррентіном, Мілтом Джексоном, Бадді Річем, Роном Картером. У 1980-ті співпрацював із великим саксофоністом Стеном Гетцем і в ці ж роки став співзасновником квартету Sphere, який виконував музику великого Телоніуса Монка. Перший альбом Кенні Баррон випустив у 1974 році й відтоді світ побачило ще понад 40 його платівок.

Одна з найочікуваніших груп – Snarky Puppy, володарі трьох Grammy (кращий R&B виступ у 2014, кращий інструментальний альбом у 2016 та 2017 роках).

Уперше до України завітала неймовірна канадська співачка та піаністка Даяна Кролл. Усі ці роки, згідно з опитуваннями, вона залишалась найжаданішим хедлайнером. Приємно, що на сцену її вивів посол Канади в Україні Роман Ващук.

Приголомшливо виступив (разом із віртуозним бендом The Prophets) Etienne Mbappe – знаний камерунський бас-гітарист і композитор.

Укотре підкорював українську публіку американський джазовий вокаліст, диригент, десятиразовий лауреат Grammy Боббі Макферрін.

Чергове відкриття фесту – вокаліст і піаніст Пітер Чінкотті, чий дебютний альбом свого часу зайняв першу сходинку джазового чарту Billboard, зробивши тодішнього 18-річного музиканта наймолодшим і найвправнішим виконавцем. Із тих пір Чінкотті виступав у найпрестижніших залах світу від Carnegie Hall у Нью-Йорку до L’Olympia в Парижі.

Закривати фестиваль випало британській співачці Лізі Стенсфілд. Уже понад тридцять років у своїй творчості вона об’єднує соул і поп-музику. Саме у цих жанрах вокалістка запам’яталась нам у 1980-ті, коли її композиція Big Thing зайняла 11-те місце у Великій Британії та увійшла до топ-10 танцювального чарту в Америці. Відтоді Ліза Стенсфілд продала понад 20 мільйонів платівок.

Зрозуміло, перед вами – далеко не повний список музикантів, які приїхали виступити у Львові. Це такий собі шорт-лист головної сцени, а скільки відкриттів було на двох інших!

Лауреат

Міжнародну музичну премію «Leopolis Jazz Music Awards» 2019 року отримав піаніст Кенні Баррон, і це не стало несподіванкою. Музикант – живий класик джазу, а кому ж присуджувати лауреатство, як не класику?!

Сенсація

Ще до початку фестивалю я знав, що сенсаційними мають стати виступи Даяни Кролл та гурту Snarky Puppy. Кролл вважають провідною джазовою співачкою і чи не найкращою піаністкою сучасності, її виступу в нас чекали роками.

Музична кар’єра Даяни розпочалась, коли вона чотирилітньою дівчинкою вмостилася за фортепіано, а у підлітковому віці отримала стипендію у славнозвісному коледжі Берклі в Бостоні. Справжній злет відбувся у 1998 році, коли її альбом «When I Look in Your Eyes» майже рік (!) очолював джазовий чарт Billboard, здобув дві премії Grammy та номінацію в категорії «Найкращий альбом року», що досить дивно для джазового матеріалу. Співачка постійно в ефірах, учасниця найвідоміших світових форумів…

Не скажу, що її виступ розчарував, але й нічого не додав до того, що ми багато разів чули: так, виступила професійно, з чудовою технікою вокалу та гри на роялі, проте холодно, без теплої чуттєвості, яка так ніжно заколисувала, помножена на мільйонні наклади дисків.

Інша справа – Snarky Puppy (ні, я не порівнюю їх із Даяною Кролл на кшталт «хто краще»: вони грають зовсім різну музику!). За відгуками в інтернеті: «Вони порвали зал і розмазали публіку по стінах! Фантастична музика, фантастичні музиканти!» Дійсно, їхній драйвовий виступ серйозно розкачав публіку і створив дивовижну атмосферу наелектризованих сердець.

Усе в них незвичне. Починаючи з назви: Snarky Puppy – «щуче щеня», такий собі виклик молодих музикантів, упевнених у собі та з неабиякими амбіціями. Проте за 15 років існування те «щеня» виросло у справжнього джазового вовкодава!

Судіть самі: Snarky Puppy – бруклінська інструментальна ф’южн-група (дитя басиста, композитора і продюсера Michael League), яка сформувалася у Дентоні, штат Техас, у 2004 році. Колектив складається майже з 40(!) музикантів, які віртуозно володіють різноманітними інструментами, включаючи гітари, фортепіано, клавішні, духові, перкусійні та струнні. Багато хто з нинішніх і колишніх членів групи раніше були студентами в Університеті північного Техасу. Тепер майже кожен має сольні проекти, працює з зірками (такими як Erykah Badu, Snoop Dogg, Kendrick Lamar і DAngelo тощо).

Команда випустила більше десятка альбомів і стала неодноразовим переможцем опитувань читачів престижних джазових журналів Downbeat і Jazztimes у категорії «Група року». До цього слід додати вищезгадані три статуетки «Grammy»…

Що можна сказати про музику Snarky Puppy? А нічого. Її треба просто слухати. До «Леополіса…» ця команда була для мене цікавою, тепер – чи не найулюбленіша. Скачайте композицію «Chrysalis» і спробуйте заперечити!

 

Бомба

Справжньою термоядерною бомбою фесту став харизматичний Етьєн Мбаппе (Etienne Mbappe & the Prophets), француз, родом із Камеруна. Усі ми опинилися в епіцентрі вибуху його четвертого альбому, з яким він приїхав до Львова, прихопивши шістку божевільних музикантів, які й створили це потрясіння ритмів, музики, звуків, вокалу і чогось такого, про що не хочеться говорити, а в чому хочеться бути.

Насолода

Наживо Чіка Корію я слухав утретє. І кожен раз це був інший музикант. Таке постійне перевтілення говорить само про себе: людині вже 78(!) років, а вона ніяк не вгамується, шукає щось нове, експериментує і – о, диво! – таки знаходить. Тож і на фестивалі цього року Чік презентував черговий проект – The Spanish Heart Band.

Слід нагадати, що потяг до іспанської та латиноамериканської музики у нього давній, але у такій формі, з такими музикантами! Їх дев’ятеро, розкутих і несамовитих, на сцені, і ними ворожить дивний маг з радісною усмішкою, розкриваючи кожного, наче казкову мушлю – і ось вони, дев’ять блискучих перлин у його долонях, сповнених музикою: такою, що вже стала історією (композиція Пако де Лусії) і такою, що народжується тут і зараз, у сольних партіях, фантастичних імпровізаціях, неймовірних музичних монологах, діалогах… Родзинка концерту: перкусіонист Ніно де лос Реєс залишає свої ударні, виходить на край сцени і шокує публіку вогняним фламенко, і це так само майстерно, як і все, що відбувається на наших очах, під харизмою її володаря і чарівника Чіка…

Інтерв’ю

Наш діалог с Чіком Корією розпочався на прес-конференції.

– Містер Чік, ваш батько грав на трубі, і він, як я розумію, ваш перший учитель. Потім ви у зовсім молодому віці грали на барабанах, чому врешті-решт зупинились саме на фортепіано?

– Фортепіано – мій перший інструмент. Мій батько дійсно грав на трубі, але вперше привчив саме до фортепіано; він писав якийсь невеличкий музичний фрагмент, а потім виконував його просто голосом. (Наспівує мелодію). Ця мелодія, була найпершою, яку я почув. Потім він усадовив мене біля самісінької клавіатури, натиснув клавішу «ре» й показав, як вона виглядає на нотному стані. Так батько привчав мене до відповідності нот і того, як вони звучать на клавіатурі. Пізніше, коли мені виповнилося десь років 10-11, я дуже умовляв його купити ударну установку. Мені тоді здавались набагато цікавішими саме барабанщики, а не піаністи. А потім, вже у випускних класах школи, я приєднався до шкільного оркестру – грав у духовій секції на ріжку, і стояв, знаєте, наче солдат, висував його, грав на ньому, а потім знову притискав до стегна…

– Куди рухається джаз?

– На сьогоднішній день, використовуючи слово «джаз», неможливо підтримувати логічну розмову. Насправді ніхто не знає взагалі, про що йдеться. Мені здається, майбутнє цієї музики знаходиться в руках усіх нас, присутніх тут, включаючи мене і Кенні (мався на увазі Кенні Баррон, який сидів поруч), і вас усіх.

Несподівано до нашої бесіди долучився арт-директор фестивалю Олексій Коган:

– Дякую за це запитання. От тут сидить людина, яка очолила квартет імені Телоніуса Монка. Це містер Кенні Баррон. Коли всі розійдуться, я вам особисто розповім, що саме відповів на запитання «куди іде джаз?» Монк. Але зараз, вибачте, не можу цього зробити.

Трохи пізніше я дізнався що сказав Монк: «Джаз йде до дупи!» Класикам, певне, видніше, але і з почуттям гумору в них усе гаразд.

Ще одне запитання я встиг задати Чіку Корії, коли він підписував мені свій вініловий диск.

– Що би ви змогли полюбити більше за музику?

–  Та будь що! (Сміючись.)

Розчарування

Як не парадоксально, але невдалим видався мені виступ знаменитого вокаліста і диригента, десятикратного лауреата премії «Grammy» Боббі Макферріна (уявляю, скільки каменів зараз у мене полетить!). У рекламі фестивалю було заявлено, що артист представлятиме програму circlesongs, це коли «…концертна зала перетвориться на імпровізований хор, де кожен із слухачів, слідуючи за Боббом Макферріном, може стати повноправним учасником концерту. Це буде спонтанна пригода з джазом, поп-музикою, R&B та класикою».

На сцені дійсно зібралась ціла хорова капела професійних українських вокалістів, до якої увійшли і Лаура Марті, і Джамала, і співаки з «Men Sound», і студенти львівської музичної академії. Скоріш за все, Макферрін мав проблеми зі здоров’ям, тому що його участь у розкачуванні публіки була чисто символічною. Сумний і відчужений сидів він на стільці. На всі боки метушились його помічники, організовуючи масові співи, публіка слухняно підтягувала, але того вогню, того Боббі, який у цьому ж самому залі у 2013 році диригував слухачами, як власним симфонічним оркестром, я на жаль не відчув.

Вогник єдності спалахнув у самому фіналі концерту, коли капела на сцені заспівала «Щедрика» Леонтовича. Академічний, чудовий спів, але до нього славетний Боббі Макферрін уже не мав ніякого відношення.

Don’t worry, be happy!

Сергій Лазо і Кенні Баррон

Анекдот

На Ринковій площі під час фестивалю до одного знаного українського автора наблизився дуже відомий закордонний виконавець і запитав:

– Скажіть, це ви написали популярну пісню «Ні обіцянок, ні пробачень»?

– Так, – скромно підтвердив автор.

– Чи дозволите зробити з вами дружнє фото? – продовжив зірковий гість.

Так виникло це історичне фото. Як з’ясувалось потім, відомим зарубіжним виконавцем був Кенні Баррон. Можливо, реальний сюжет цієї історії був діаметрально протилежним, але який же тоді це анекдот?

Мрія

Звісно, дожити до наступного фестивалю і зустрітись там із якоюсь давньою легендою, котру ще наживо не чув, – скажімо, дредноут «Чикаго» під славним прапором джаз-року, а також традиційно відкрити для себе щось зовсім нове. А ще дуже хочу, щоби якомога більше людей дізналися про цей феномен і, відклавши усі буденні проблеми, приєдналися до нашого джазового товариства. І щоб ми обов’язково зустрілися наприкінці червня 2020 року у Львові, на ювілейному десятому «Леополіс джаз-фесті»!

Сергій ЛАЗО

Share Button