Незнаний Альфредо Каталані

1246
Share Button

Світ знає багато імен італійських композиторів, які зробили великий внесок в історію італійської мелодрами. Але є й такі, про яких забули після їхніх гучних успіхів і чомусь не хочуть згадувати в самій Італії, країні, де шанують традиції і люблять своїх митців. А між тим творчість забутих на батьківщині авторів набула популярності у центральній Європі та Північній Америці. Серед них назвемо ім’я Альфредо Каталані, вихідця з Тоскани, автора шести опер (інформація подана за іноземними джерелами, якими користувалися автори статті. – Ред.), кількох симфонічних і камерних творів

Він творив тоді, коли найвідоміший композитор Італії Джузеппе Верді вже завершував свій творчий шлях, а Джакомо Пуччині тільки розпочинав композиторську кар’єру. І Каталані, і Пуччині, майже ровесники, народилися у тосканському місті Лукка, у сім’ях музикантів; обидва деякий час були учасниками міланського літературно-мистецького руху Скапільятура. Але життя і творчість кожного з них склалися по-різному.

Джакомо Пуччині – улюбленець жінок, шикарний чоловік, – мав успішну кар’єру, відвідував модні салони, де можна було зав’язати важливі знайомства. Завдяки своїй наполегливості та фінансовій підтримці видавця Джуліо Ріккорді Пуччині створив близько десятка опер про любов. Та, на відміну від Каталані, – більше про любов із фізичними стосунками, які сам переживав.

Альфердо Каталані хворів на сухоти, хвороби від якої загинули його батько і молодший брат. Він був сором’язливим, мав замкнутий характер, нечасто відвідував салони, не цікавився грошима, жив у своєму, придуманому ним самим світі. Його музика наповнена чистою, платонічною любов’ю до світу і жінок.

Альфредо Каталані

Арріґо Бойто ставився до Каталані зверхньо, Джузеппе Верді вважав епігоном Вагнера, а тому непотрібним Італії , видавець Джуліо Ріккорді нехтував ним на користь Джакомо Пуччині. На додаток сам Альфредо Каталані мало цікавився історичною та географічною достовірністю своїх творів, довіривши усе лібретистам. Тому в його опусах зустрічається багато анахронізмів, а інколи, на жаль, видно слабкість драматургії творів.

Чи був він найвидатнішим серед скапільятів? Можливо… Та з упевненістю можна стверджувати, що у вираженні людського болю, туги і страждання через мову музичних звуків він був найбільш витонченим і щирим майстром.

Рух Скапільятура народився у Мілані після повстання проти правління Габсбургів у 1862 році і за короткий період поширився по всій Італії. У вільному перекладі з французької означає «богема», а буквально «циганщина». Учасники руху протиставляли офіційному італійському мистецтву, яке взагалі вважали епігонським, не тільки свою творчість, а й стиль життя, поведінку, зовнішність (носили довге нечесане волосся, вживали наркотики та алкоголь). До цього руху належали композитори Арріґо Бойто, Амількаре Понк’єллі, Франко Фаччіо. Деякий час скапільятами були Джакомо Пуччині та Альфредо Каталані. Історичне значення руху полягало у тому, що скапільяти проклали дорогу веризму, декадансу, футуризму.

На молодого Каталані найбільше вплинула творчість Ріхарда Вагнера. У чому це проявилося і чому Верді так негативно ставився до молодого автора, називаючи його опери «німецькими»?

Наголосимо, що глобальні проблеми людства, якими так переймався великий німець, Альфредо Каталані зовсім не цікавили. Його хвилювала людина та її внутрішній світ. Це по-перше. По-друге, італійського композитора цікавить виконавець і його голос, який в італійській оперній традиції є лідером, а оркестр, хоч і розширений по типу вагнерівського, доповнює його. Тому голос у операх Каталані повинен бути міцним і сильним, таким, щоб перекривав оркестр (як і в операх Вагнера).

Зазнала змін і мелодика арій: вони стали короткими, зникли типові кульмінації. Також змінилася ладо-гармонічна мова. Але, на нашу думку, попри усі зовнішні ознаки схожості зі стилем Вагнера, називати Каталані «вагнеріанцем», як це зробив свого часу патріот Джузеппе Верді, буде несправедливим. Його слова, думка визнаного композитора завдали багато шкоди молодому Альфредо Каталані. Більш точним, на нашу думку, буде твердження про те, що творчість Альфредо Каталані – це гармонійне поєднання деяких постулатів реформи Вагнера і традицій італійської мелодрами.

Елена Суліотіс у ролі Лорелеї. Постановка театру «Ла Скала», 1968 р.

Джузеппе Верді, який захищав усе італійське, міг би один протистояти Вагнеру, якби не прослухав у 1875 році «Лоенгріна» і не був би так приголомшений. За словами свідків, слухаючи твір Вагнера, він увесь час промовляв: «Божевільний!». Опера «Аїда», написана 1871 року, була на той час одним із найкращих зразків мелодрами. Але «Лоенгрін» перевернув уявлення Верді про оперу і великий італієць замовкає на цілих дванадцять років. Лише у 1887-му з’являється «Отелло», а за ним і «Фальстаф», які «поховали» італійську мелодику, а сам композитор в одному з останніх листів з гіркотою написав, що закінчує своє життя епігоном Вагнера.

Можливо саме через критику Верді за вагнеріанство, а потім й інших музикантів, які закидали Каталані відхід від національних традицій, після смерті композитора його опери зняли з репертуару італійських театрів. Тільки Артуро Тосканіні, вірний друг, щиросердий поціновувач творчості Каталані ставив його опери. Він називав Каталані «The most simpatico of the composers». Нині маємо кілька записів з опери «Лорелея» (у першій редакції твір має назву «Ельда»), де відчутний композиторський талант Альфредо Каталані і не менш видатна диригентська майстерність Артуро Тосканіні.

Після смерті Тосканіні, з появою наступного покоління міланських диригентів Клаудіо Аббадо та Ріккардо Муті опери Альфредо Каталані в Італії забули. Але з середини 1990-х років почалося нове життя його творів в Америці й Німеччині. В Італії арії сопрано з опер Каталані ввели до свого репертуару Райна Кабаіванська, Рената Скотто, Катя Річчареллі та інші й про композитора знову заговорили. Але після закінчення кар’єри цих співачок опери Альфредо Каталані знову перестали виконувались в Італії, і одним з перших театрів замовкнув міланський «Ла Скала».

2005 року інтерес до творчості цього композитора прокинувся. Італійський диригент Сільвано Фронталіні виконує першу оперу Альфредо Каталані «Серп» в Італії з італійськими солістами і Дніпропетровським оркестром з України!

Хто ж він, цей відомий і невідомий композитор?

Народившись у сім’ї музикантів, Альфредо Каталані начебто і повинен був продовжувати сімейну традицію. Але батьки, вчителі музики, з неохотою сприйняли рішення сина не вступати до університету на математичний факультет, а навчатися в місцевому музичному коледжі. Там він був учнем, між іншим, Фортунато Маджи – дядька Джакомо Пуччині. Вже 1870-го у віці 16 років Каталані написав кілька фортепіанних творів, його дипломною роботою стала Меса (1872) – єдиний релігійний твір митця.

У липні 1872 року була створена Симфонія фа мажор, де трохи відчутний вплив «Рієнці» Ріхарда Вагнера, та романс для баритона і оркестру, за який він отримав премію міста Лукки – єдину відзнаку своєї батьківщини.

Але провінційне життя цього міста і, звісно, не дуже високий мистецький рівень не могли задовольнити композиторські потреби допитливого і талановитого хлопця. Шукати інший, сприятливіший мистецький клімат він вирішив у Парижі, куди й вирушає 1872 року. За тодішніми умовами, уже дипломований на батьківщині, Каталані міг бути тільки вільним слухачем Паризької консерваторії. Він навчається композиції у Франсуа Базена, фортепіано – в Антуана Мармонтеля; слухає «Арлезіанку» Жоржа Бізе, ораторію «Спокута» Сезара Франка, твори Фридерика Шопена, Каміля Сен-Санса. Французька музика до кінця життя матиме вплив на композитора…

Карикатура на Альфредо Каталані

По поверненні на батьківщину Каталані призивають до лав армії, але за станом здоров’я звільняють від військового обов’язку. Він перебирається до Мілана, де вступає до консерваторії у клас Антоніо Бадзіні. Це місто цікавить його ще й тому, що на той час було центром руху Скапільятура.

У цей період життя композитора з’являються твори, написані ще в академічному стилі: чотири фуги, фуга для Квартету струнних ля мажор (цей твір було створено для конкурсу, організованого «Спільнотою міланських квартетів»). У 1874 році Каталані пише два романси для голосу і фортепіано на тексти К. Павезі, два оркестрових твори – «Ранок» («La notte») і «Ніч» («Il mattino»), Сонату і Кантату (незакінчена).

У 1875 році Каталані починає працювати над запропонованим Арріґо Бойто сюжетом майбутнього сценічного твору «Серп» («La falce»). Успіх цієї одноактної опери, яку виконували три вечори поспіль, межував зі скандалом. Один із товаришів Каталані по Скапільятурі, музичний критик за професією, назвав композитора вагнеріанцем. Тоді ж французький музичний критик із журналу «Journal des Debats», який обіймав цю посаду після Гектора Берліоза, написав про «Серп»: «Я не знаю жодного молодого композитора, який би міг написати те саме».

Фільм-опера «Лорелея». Країна-виробник – Аргентина, 2010 р.

Але найбільшим досягненням для Каталані стала публікація «Серпа» у музичному видавництві «Джованніна Лукка» у рідному місті та пропозиція написати новий сценічний твір. Так композитор розпочинає роботу над оперою «Ельда» («Elda», автор лібрето – Карло д’Ормевілль) за легендою про Лорелею. Каталані закінчив твір у 1877 році, але прем’єра відбулася лише через три роки 31 січня 1880-го у туринському театрі «Реджіо» за підтримки диригента Карло Педротті й критика Джузеппе Депаніса.

Упродовж 1877–1878 років у доробку Каталані з’являється відома «Chаnson groenlandaise», яка в майбутньому перетвориться на знамениту арію Валлі з однойменної опери «Ebben nе’andro lontana», та ще шість романсів. У 1878 році Каталані написав твір для оркестру «Роздум» («Contemplazione», перекладений також для фортепіано), прем’єра якого відбулася того ж року в Парижі під орудою Франко Фаччіо.

У 1880–1882 роках Каталані пише два інструментальних твори: «Уві сні»(«In sogno») і баркаролу «Спомин про Лугано»(«Ricordo di Lugano»).

Сюжет наступної опери – «Деяніче» («Dejanice») – Каталані знову підказує Арріґо Бойто. Він же знайомить композитора з відомим лібретистом Анджело Дзанардіні, який співпрацював із Джузеппе Верді, Жулем Массне, Франческо Чілеа, Амількаре Понк’єллі та іншими.

«Деяніче» мала всі ознаки романтичної опери. Її прем’єра відбулася 1882 року у міланському «Ла Скала». Успіх твору був неоднозначним: це підкреслили Густав Малер і Джакомо Пуччині. Останній, зокрема, назвав оперу «по-мистецьки гарною» («artistica mente bella»).

У листопаді 1884 року від сухот помер батько Альфредо. Мати вирішила переїхати до Мілана, аби бути ближче до єдиного сина. Почалося останнє десятиріччя життя композитора. Хвороба прогресувала, у нього часто з’являлися думки покинути все і піти у монастир.

Того ж 1884 року з метою лікування Каталані провів багато часу у горах Ломбардії. Місцеві пейзажі надихнули його на створення симфонічної поеми «Еро і Леандр». Прем’єра цього твору, який репрезентував у творчості Каталані рівень засвоєння лістівської моделі симфонічної поеми, відбулася у міланському «Ла Скала» під орудою Франко Фаччіо 9 травня 1885-го. На жаль, попри гарні відгуки критики, твір не увійшов до постійного оркестрового репертуару.

Водночас Каталані працює над своєю четвертою оперою «Едмея» («Edmea», лібрето Антоніо Гісланцоні) на сюжет з історії Богемії ХVII століття за драмою «Les Danicheff» Олександра Дюма-сина у співавторстві з Петром Корвіном-Круковським (псевдонім П’єр Невський). Головною в опері є любовна інтрига графського сина і простої служниці, яка, попри усі перешкоди, закінчується щасливо. Через тривале лікування, яке Каталані провадив у горах Ломбардії, опера була завершена невчасно, у 1885-му. За порадою імпресаріо було вирішено включити її в репертуар наступного 1886 року. За рік підготовки потрібно було знайти хороше сопрано на головну партію. Нею стала Вірджинія Ферні-Джермано. Як з’ясувалося потім, відстрочка на рік зіграла на руку Каталані. У січні 1886-го помер Амількаре Понк’єллі, Джузеппе Верді був зайнятий роботою над «Отелло». Обставини склалися на користь молодому композитору і 27 лютого 1886 року в театрі «Ла Скала» відбулася прем’єра. Твір мав успіх у публіки й критики, яка підкреслила самобутність стилю автора і вдало створених персонажів.

Окрилений успіхом, Альфредо Каталані прямує до Ніцци на репетиції «Еро і Леандро», там же мала відбутися постановка опери «Деяніче». 4 листопада 1886-го оперою «Едмея» у театрі «Каріньяно» в Турині диригував Артуро Тосканіні. Того ж року Каталані займає посаду професора композиції Міланської консерваторії, яке залишалося вільним після смерті Амількаре Понк’єллі. Справи складалися добре. Тож у 1887 році за порадою Джузеппе Депаніса композитор починає переробляти оперу «Ельда», яка у новій редакції отримує назву «Лорелея».

Паралельно композитор пише камерні твори, серед яких «Андалузька серенада» і «Характерний танок» для скрипки і фортепіано, кілька романсів і 7 п’єс для фортепіано, в котрих відчутний деякий вплив Фридерика Шопена. Вони увійшли до збірки під назвою «Враження» («Impressioni»), опублікованої 1889 року видавництвом Джуліо Ріккорді.

1888-го Каталані завершує роботу над оперою «Лорелея» (лібрето Анджело Дзанардіні). Але видання і постановка твору натрапляють на перешкоди. Видавництво «Джованніна Лукка» відкладає друк твору: його літня господиня вирішує відійти від справ і продає підприємство Джуліо Ріккорді. Ніхто і не здогадувався чим це відгукнеться для Альфредо Каталані у майбутньому. Однак на той час для молодого автора не було жодних загроз: опери Пуччині «Вілліси» та «Едгар» публіка не сприйняла, а опуси веристів ще не були надруковані. Тож композитор мав усі шанси на успіх…

На жаль, усе склалося не так, як очікував Каталані. Постановки «Лорелеї» йому довелося чекати два роки. До репертуарного списку туринського театру «Реджіо» твір потрапив завдяки допомозі близького друга композитора Джузеппе Депаніса. Прем’єра відбулася 16 лютого 1890 року і ніби мала успіх у публіки. Особливо глядачам сподобався «Танок німф» – оркестровий фрагмент твору, що контрастував популярному в той час «Танку годинників» з опери «Джоконда» Амількаре Понк’єллі. Але вже через кілька місяців, у травні того ж року Італія побачила першу веристську оперу – «Сільську честь» П’єтро Масканьї. До того ж критика знову почала звинувачувати Каталані у вагнеризмі. На довершення усього видавець відмовився виплачувати композитору гонорар за оперу.

Та все це буде згодом. А тоді, 1888 року композитор замислюється над новим сюжетом. Цього разу його привабив роман німецької письменниці Вільгельміни Гіллерн «Валлі-стерв’ятниця» («Die Geier-Wally»). Твір зацікавив композитора ще й тому, що події роману перегукувалися з перипетіями його власного життя: він розриває стосунки зі своєю 18-річною кузиною заради старої пасії Терези Юнк – дружини близького друга, з якою, насправді, не мав жодних шансів. Внаслідок душевного потрясіння кузину спіткає тяжка хвороба.

Свою останню оперу «Валлі» («La Wally») на лібрето Луїджі Ілліки композитор закінчив у 1891 році. У процесі роботи над нею, аби зрозуміти природу персонажів майбутнього твору, Каталані, попри погіршення здоров’я, виїздив до Тіролю. У зв’язку з цією поїздкою у його доробку з’явилися Вальс для фортепіано у чотири руки і Гімн альпіністів для духового оркестру та хору.

Тим часом Джуліо Ріккорді зацікавився останньою роботою Каталані. Після прослуховування «Валлі» вражений видавець погодився одразу ж виплатити композиторові гонорар у розмірі 20 000 лір. Ця винагорода давала Каталані певну фінансову свободу і можливість приїздити туди, де відбувалися постановки його опер.

Прем’єра «Валлі» у театрі «Ла Скала» припала на 20 січня 1892 року. Головну роль виконала відома румунська сопрано Харіклея Даркле. Цей останній твір Альфредо Каталані мав гучний успіх, постановки пройшли у містах Лукка, Генуя, Палермо. 1893-го у Гамбурзі «Валлі» захоплено диригував Густав Малер, котрий відгукнувся про неї як про «найкращу італійську оперу». Такий успіх молодого композитора не сподобався Джузеппе Верді й славетний італійський маестро назвав опери Каталані «німецькими» та «без душі й серця»!

Лібрето опери «Лорелея», 1890 р.

Повернувшись до Італії, композитор дізнається про успіх «Манон Леско» Джакомо Пуччині у туринському «Реджіо». У його планах – написання нової опери «У лісі» («Nella Selva») на лібрето Луїджі Ілліки; він викладає у Міланській консерваторії. Але здоров’я митця погіршується. 7 серпня 1993-го у 39 років Альфредо Каталані помирає на очах Артуро Тосканіні. До слова, того ж року світ залишили Петро Чайковський і Шарль Гуно.

Отак на музичному небосхилі впевнено і гордовито засяяла зірка тосканського композитора. Альфредо Каталані прожив коротке життя; напевне, якби прожив довше, повів би італійську оперу іншим шляхом. Та все ж в історії музики, на нашу думку, він теж має власне почесне місце між видатними композиторами Італії кінця XІX – початку ХХ століть Джузеппе Верді та Джакомо Пуччині.

Аліна Грегуль,
Dino Modafferi Condò. Italia

На центральному фото: Опера «Валлі». Постановка Женевського театру, 2014 р. Режисер-постановник – Чезаре Льєві (Cesare Lievi), диригент – Евеліно Підо (Evelino Pidò)

Share Button