Олександр Щетинський. Моя версія «Енеїди» Лисенка

103
Share Button

Відомий сучасний український композитор, лауреат численних міжнародних конкурсів і премій, автор багатьох творів різних жанрів, розповідає про свою спробу звернення до оперної спадщини видатного вітчизняного класика, презентуючи власний цікавий і оригінальний підхід до осягнення його творчості

Оперу Миколи Лисенка «Енеїда» згадують мало не всі підручники, але майже ніхто не знає її музики, за винятком хіба що «Вальсу Венери», який увійшов до концертного й навчального репертуару.

Прем’єра опери відбулася 1910 року в Києві у Театрі Садовського і мала значний резонанс, однак невдовзі зійшла зі сцени (отже, цьогоріч виповнюється 110 літ з моменту першої постановки. – Ред.). Її кілька разів ставили у 1920–1930-х роках у різних українських містах силами невеликих театральних антреприз. Про ті спектаклі збереглося дуже мало інформації.

Дещо більше ми знаємо про постановку 1959 року в Київському оперному театрі за участі тодішніх корифеїв – Дмитра Гнатюка, Єлизавети Чавдар, Лариси Руденко. Попри успіх, цю виставу зіграли лише кілька разів. Подейкували, що партійне начальство запідозрило в її сатиричних мотивах натяки на сучасну владу і розпорядилося зняти спектакль з репертуару.

Сьогодні важко сказати, якою мірою це правда і чи були інші причини нетривалого сценічного життя постановки. Бо й до сьогодні жоден із театрів не звертався до «Енеїди» Миколи Лисенка. Мені захотілося знайти пояснення цьому факту, адже політичні перестороги вже давно зникли, клавір опери виданий, а однойменна поема Івана Котляревського не раз привертала увагу драматичних театрів і літературознавців, отже її актуальність – поза сумнівом.

Олена Петляш у ролі Дідони

Ознайомившись із виданими нотними матеріалами і рукописами, що зберігаються у Меморіальному будинку-музеї Лисенка в Києві, я дійшов висновку, що сучасні оперні театри не ставлять «Енеїду», зокрема, через явні драматургічні й літературні вади лібрето. Його автором помилково вважають Садовського. Насправді ж його уклала Людмила Старицька-Черняхівська – цей факт переконливо доводить Роксана Скорульська (див. ст.: «Енеїда» – до авторства лібрето // Музика. – 2000. – № 6. – С. 28, 29). Відсутність авторської партитури також посилює «недовіру» до твору: оркестрування в 1910 році зробив київський контрабасист і аранжувальник Богуміл Воячек, а 1959 року оперу поставили в оркестровій редакції Володимира Нахабіна.

Стосовно самої музики, мене не полишає відчуття, що автор, пишучи твір, був чимось скутий, не міг вільно розгорнути задум. Оскільки Лисенко не мав доступу до оперних театрів, він мусив прилаштовуватися до творчого складу театру Садовського, який був по суті не оперним, а музично-драматичним. Окрім кількох професійних і навіть видатних співаків, усі інші його актори, а також хор і оркестр, що складався лише з півтора десятка музикантів, перебували в музичному сенсі на аматорському рівні.

Життєві обставини композитора також негативно впливали на його працю, адже в цей період майже 70-річний Лисенко заради заробітку мусив мало не щодня по багато годин давати уроки фортепіанної гри. До створення музики він повертався пізно ввечері або вночі, виснажений денною роботою. У результаті опера вийшла надто строкатою – поряд із яскравими, виразними епізодами і мелодичними зернами в ній є чимало нейтральної, прохідної музики, написаної втомленим пером.

Денис Мироненко в ролі Бахуса

Аналіз твору, а також його сценічна доля підказали мені, що потрібно знайти нестандартний хід, аби врятувати «Енеїду» Миколи Лисенка від забуття. В мене постала ідея заново переписати і музику, і лібрето, використовуючи все вдале та цінне, що є в першоджерелі, але беззастережно відмовляючись від нецікавого або того, що сьогодні виглядає застарілим і неактуальним.

Щось подібне, хоча і з інших причин й геть в інакшому змістовому напрямі, вчинив Іван Котляревський з однойменною поемою Вергілія. Обидва автори дають чимало матеріалу для нової драматургічної і текстової основи опери.

На музично-стилістичному рівні тут ідеться не про осучаснення і не про стилізацію – обидва підходи я вважаю хибними й поверховими. Мене цікавить інше: залишитися в рамках стилю епохи і мислити цим стилем, наче своїм власним.

Серед його складників, окрім Лисенкового стилю, я бачу доволі широкий стильовий спектр, адже оперу написано на початку ХХ століття, у період активного засвоєння ваґнерівських новацій та одночасно з творами Густава Малера, Джакомо Пуччині, Ріхарда Штрауса, Клода Дебюссі, Олександра Скрябіна, пізнього Миколи Римського-Корсакова і навіть раннього Арнольда Шенберґа. Дуже важливим є й інший аспект: віднайдення точок дотику різних мистецьких течій того часу із музичними ідеями Лисенка, а також утворення стилістичного синтезу без ознак поверхової еклектики.

22 березня 2012 року, в день народження Миколи Лисенка, у Харківському національному академічному театрі опери та балету імені Миколи Лисенка відбулося перше концертне виконання Прологу і Сюїти з опери «Енеїда». Обидва твори написані мною за мотивами однойменної опери Лисенка і за задумом мають увійти до її нової версії. Цією роботою мені хотілося би спровокувати неупереджене, позбавлене стереотипів осмислення Лисенкового доробку.

Фото надані Музеєм Миколи Лисенка

На головному фото: Після прем’єри «Енеїди» 28 травня 1958 року (зліва направо) – Рада Лисенко, Лариса Руденко (Афіна), Галина Миколаївна Лисенко, Дмитро Гнатюк (Еней), Єлизавета Чавдар (Венера), Остап Миколайович і Марія Тимофіївна Лисенки

Друковану версію статті див.: Музика. – 2013. – № 1. – С. 58, 59.

Share Button