15 червня виповнюється 102 роки від дня народження київського композитора, викладача-теоретика, музичного редактора кількох видавництв і, загалом, цікавої людини – Олени Федорівни Андрєєвої. У 2014 році мали б відзначити 100-річний юбілей, але ніхто й не згадав про нього, утім, можливо, було не то того… Однак насправді, річ тут в іншому: «не згадувати» Олену Федорівну почали, на превеликий жаль, ще за її життя – вже на початку 1990-х її твори не виконувалися, підручники не перевидавалися, творчі вечори не проводилися…
Про таких, як Олена Андрєєва, наразі кажуть: «Прожила нелегке, але цікаве, насичене подіями життя…» Та «нелегкість» і не дивує, – адже представникам творчої інтелігенції, які народилися на початку XX століття і виховувалися на прикладах високої культури, довелось жити й працювати у реаліях зовсім іншого суспільного устрою.
Зізнаюся, ще рік тому це ім’я мені було зовсім невідомо. У листопаді позаминулого року я опрацьовувала документи колишнього Центрального російського архіву літератури і мистецтва СРСР, зокрема листування удови професора Московськой консерваторії Дмитра Романовича Рогаль-Левицького – Ольги Миколаївни Дурасової з однією цікавою її знайомою – збирателькою матеріалів про музичне життя дореволюційного Чернігова Оленою Іванівною Олександровою. В одному з листів за 1963 рік, де йшлося про фото Дмитра Романовича «на згадку» й пролунало прізвище Андрєєвої як «композитора з Києва», котра певний час тому сфотографувала подружжя із домашнім улюбленцем – котиком.
Ось так спрацював фактор випадку! Написала б Ольга Миколаївна якось у дусі «зачекайте трохи, фото вишлю з оказією» (як це найчастіше буває), не згадай вона про Олену Федорівну, – хто й зна, як би все склалося. Але про все послідовно…
Згідно з відомостями офіційної біографії, Олена Федорівна Андрєєва народилась 15 (2) червня 1914 року в Санкт-Петербурзі у родині робітника Федора Федоровича та швачки Пелагеї Іванівни Андрєєвих. Де жила у період раннього дитинства дівчинки сім’я, яким було її оточення і коло інтересів – інформація відсутня.
У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається особистий фонд Олени Федорівни Андрєєвої – нечисленні листи, світлини різних років (здебільшого повоєнні), нотні рукописи. І серед усього цього – такий собі «фрагментик» дитячої книжечки «Казка про вовка та семеро козенят», іще старим шрифтом. На обкладинці у куточку – надпис: «Маленькій кузиночці від кузена Петра, 1919 рік». Одразу ж замислюєшся: як співвідносяться такий, як то кажуть, інтелігентний подарунок із, вибачаюся, відверто пролетарським походженням батьків? Адже нас, кілька поколінь школярів, навчали, що представники пролетаріату та їхні рідні не в змозі були вчитися, та й узагалі не мали за що купити ту дитячу книжку, бо голодували і таке інше… Але ж не називали діти робітників один одного кузенами й кузинами, скоріше, братиками і сестричками! Така от дилема…
Десь наприкінці 1919 року п’ятирічна дівчинка опиняється із батьками у Дебальцевому. Найвірогідніше, довелося бігти з охопленого революцією і її наслідками Петрограда на спокійнішу Україну.
Із цього періоду біографії Олени відомо не набагато більше: після тимчасовового перебування у Дебальцевому, переживши-таки частину страхіть громадянської війни, сім’я переїжджає до Луганська, де батько, працевлаштувавшись на паровозобудівному заводі, придбав старенький будиночок на околиці міста, у Робітничому провулку.
Життя трохи покращало в часи НЕПу, коли мати відкрила невелику швейну майстерню. І тут ось такий ще цікавий факт. Кілька років по тому, у 1928-му, батько Олени подав заяву на отримання патенту за винахід «Лінійка креслення крою виробів для шиття» (цей документ, до речі, Олена Федорівна зберігала все життя) ще й занотував на одному з робочих паперів, що ідея розробки належить Пелагеї Іванівні. Для якогось простуватого заводського робітника, скажу вам, це доволі складна фахова робота (консультувалася з чоловіком-інженером), – адже пристрій, прилад тощо потрібно не тільки «винайти», а й оформити, правильно описати, підготувати відповідні креслення…
Луганськ, місто дитячих мрій і перших усвідомлених вражень Олени, дав поштовх до розвитку її творчих здібностей. Саме луганським періодом і датується її перший музичний твір – п’єса без назви, до мажор. Ще незміцнілою дитячою рукою старанно виведено: «21 iюня 1921 года. Сочіненіе № 1». У п’єсі всього 4 такти, а самій авторці цього дня якраз виповнилося 7 років.
Вальси «Мрія», «Пустунка», п’єса «Колоски», марш, присвячений мамі, написані упродовж кількох наступних місяців, поповнюють творчий доробок. Цікаво, що на звороті одного з таких нотних аркушів записано пісню, вочевидь із репертуару хору місцевої музичної школи тих років (нотні лінійки накреслено від руки – брак паперу?), тобто часів якщо й не розквіту культу особи Сталіна, то, щонайменше, його зростання. Мушу навести рядки цього «шедевра». Отже, «Пісня про похід Серго» (слова Л. Зимного, музика К. Богделавского – нерозбірливо):
«У темних лісах між дубами осіння негода гула.
Товариш Серго із бійцями ішов, поспішав до Орла.
Південному фронту підмога на Сталінський виклик ішла.
Щоб білим закрити дорогу й відкинуть назад від Орла.
Не знав він в поході утоми, бо ленінська воля вела,
І вчасно, в строю бойовому полки він привів до Орла.
Він кинув у бій свої сили, дивізія місто взяла…
Розгромлена армія біла, тікала в ті дні з-під Орла.
Живе його слава між нами й легенда про нього сплела –
Товариш Серго із бійцями ішов, поспішав до Орла».
Як то кажуть, «Сталін і Ленін – близнюки-брати…», й мелодія – відповідна.
У віці 14 років, тобто у 1928-му, дівчинка пише, не багато ні мало, дитячу оперу під назвою «Лісова казка». Нотний текст твору, на превеликий жаль, не зберігся, але є досить вдало віршоване лібрето з нотатками, – це дуже цікавий, насамперед з історичної точку зору, документ. Стосовно побудови майбутньої музично-сценічної композиції, – усе, як слід: і сольні партії, і хорові, акценти що і як виконувати помічені.
Сюжетну лінію упорядковано навколо святкування Масляної в якомусь далекому селі. Місцеві жителі радіють наближенню весни, танцюють, співають пісні на лісовій галявині. Причому, як зазначає авторка, «почти все пьяны»… І тут звідкілясь вилітає люта відьма й усіх зачакловує. Нещасні люди лякаються, втрачають шлях і неспроможні вертатися додому. Але добро завжди перемагає зло – і тут, як водиться у казках, з’являється добра фея, проганяє відьму й рятує героїв.
Такий от милий дитячий сюжет. І не було тут про що згадувати, коли б не вердикт чи то вчительки, чи то якогось комсомольського вожака-цензора на полях: «Що це за нісенітниця!..»
Бідна дівчинка пише новий текст. Фактично додається лише пролог, де піонерський ватажок збирає у коло молодь у клубі: «Ми сьогодні добре попрацювали, треба й відпочити. Розкажу я вам одну історію…» І далі – за текстом із тими ж казковими персонажами, відьмою і доброю феєю. Наприкінці всі учасники скандують: «П’янству – бій!»
Але й цей варіант тексту цензор забракував. Мовляв, до чого тут узагалі ті казкові персонажі, – буржуазні витівки. От коли б усюди були переодягнені піонери, але наприкінці це з’ясувалося…
Чи корегувався нотний текст задля більшої інтонаційної відповідності оновленому лібрето – наразі невідомо. За спогадами самої Олени Федорівни, оперу таки поставили на шкільній сцені, де дівчинка водночас була й режисером.
Приблизно у 1929 році Олена закінчила неповну середню школу і, щоб допомогти рідним, пішла працювати на виробництво, вочевидь, до батька. В одній із газетних публікацій 1960-х років я знайшла згадку про навчання Олени Андрєєвої у музичній школі для дорослих, яка розташовувалася, мабуть, при заводі.
Те, що трапилося далі, – якась наступна загадка. Не маючи жодної базової музичної освіти (за спогадами самої Олени Федорівни, мама трохи займалася з нею в дитинстві) та провчившись у цій загадковій вечірній школі для дорослих робітників лише 1 рік (!), у 1936-му дівчинка вступає до Музичного технікуму в Києві (сьогодні – Київський інститут музики імені Рейнгольда Глієра), та одразу на 4 курс! Як таке можливо?
Фантазії тут можуть бити через край, але мене це не дивує! Уважно роздивляюся рукописи з авторської папки «Мої твори». 1932, 1933 рр. – п’єси для фортепіано, «Полька», «Мазурка», досить складний прелюд, і, з поміткою 1935 рік, абсолютно чарівна «Пісня без слів» (назву вказано французькою мовою) для скрипки та фортепіано. Абсолютно фахово розкладені голоси в партіях, і на додатку – партитура окремо. Чи може такому навчали при заводі?
У 1937 році Олена Андрєєва успішно здає іспити на композиторський факультет Київської консерваторії. Її другом і порадником на все життя стає викладач – Левко Миколайович Ревуцький.
Уже на першому курсі Олена Андрєєва – автор цікавих обробок українських народних пісень: «Бігло, бігло козенятко», «Колискова», «Бігла киценька», патріотичної пісні «Луганська бойова» та інших творів.
Хотілося б звернути увагу на деякі маловідомі факти того часу. Нещодавно в особистому фонді Левка Ревуцького в уже згадуваному Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України я звернула увагу на подарунково оформлений рукопис. На обкладинці з бархатистого картону надпис: «Сюїта для фортепіано. Автор – Олена Андрєєва. Київ, 1942 рік».
Друга Світова війна. Київ – у німецький окупації. 29 грудня 1941 року в житті Левка Ревуцького стається особиста трагедія – від рук агента НКВС гинуть рідні – брат Дмитро і його дружина. Левко Миколайович із сім’єю тоді перебував далеко, в евакуації… Але Олена Андрєєва – у Київі. Особисте враження (а мені довелося почути цей твір на вечорі її пам’яті 21 квітня у неперевершеному виконанні народної артистки України Людмили Марцевич): Олена Федіровна бажала якось особливо підтримати Вчителя, хоч і на відстані…
Сюїта складається із п’яти частин: «Імпровізація», «Прелюд», «Ескіз», «Листок з альбому» та «Скерцо», – абсолютно різних за тональним рішенням, темпом і загальним характером. Цікаво, що твір було надруковано лише у 1966 році, а 1979-го навіть перекладено для оркестру народних інструментів.
Так склалося, що у 1950-ті роки Олена Федорівна отримала нову квартиру в центрі Києва – у будинку Спілки композиторів. Вони із Левком Ревуцьким стали сусідами. Після смерті Учителя Олена Андрєєва опікувалася його рукописами…
Авторитетний київський музикознавець Валентина Кузик згадувала, що «основний масив рукописного архіву Л.М. Ревуцького у 1990 роки був упорядкований українським композитором О.Ф. Андрєєвою, відомою багатьом як високопрофесійний музичний редактор видавництва “Музична Україна”. О.Ф. Андрєєва скрупульозно розклала рукописи у 10 цупких картонних папок із ручками-шнурками, відомих школярам музичних шкіл минулого століття.
Розсортувала їх за жанровими визнаками – симфонічні твори, фортепіанні, хорові, романси, обробки народних пісень, роботи з оркестровки, гармонії, поліфонії тощо». Олена Андрєєва також сформувала реєстр рукописів, які зберігаються в інших установах – архівах, бібліотеках, музеях, а це дуже важка та скрупульозна робота!
Але повернімося до наших хронологічних меж. Із повоєнного періоду біографії Олени Андрєєвої насамперед слід згадати початок її роботи у Спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка. Там Олена Федорівна за 20 років підготувала ціле сузір’я відомих сьогодні музикознавців і композиторів: Тетяну Бондаренко, Лесю Дичко, Тетяну Швачко, Юлію Гуріну та багатьох інших.
У 1947 році Олена Андрєєва розпочала епохальну працю над своїм підручником «Основи музичної грамоти», який зазнав багато перевидань.
Із музичних творів Олена Федорівна пише у цей час ліричний романс на ранній твір Максима Рильського «Піднялися крила». Романс було видано у 1947 окремим зошитом. Можна лише здогадуватися, що з Максимом Тадейовичом познайомив саме Левко Миколайович, обидва подружжя довгі роки товаришували.
Ще один цікавий документ з особистого фонду Олени Андрєєвої періоду Музичної школи імені Миколи Лисенка. Початок 1950-х, програма з хору для різних класів. Отже, 1 клас: Вериківський. «Дороге ім’я»; Косенко. «Пісня про Сталіна». 2 клас: Косенко. «Пісня про Сталіна»; Козицький. «Наша армія Червона»; Сандлер. «Пісня про Сталіна». 3 клас: Компанієць. «Пісня про Сталіна»; Вериківський. «Пісня жовтенят». 4 клас: Ревуцький. «Пісня про Сталіна»; Вериківський. «Жовтневий марш»; Дремлюга. «Спасибі Сталіну за нас»; Компанієць. «Жовтневим вождям». 5 і 6 класи: Ревуцький. «Пісня про Сталіна»; Верьовка. «Пісня про Костю Кравчука». Далі, не вірю очам: Глинка. «Не щебечи, соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі» закреслено олівцем і замість цього – Козицький. «Про батька рідного» та «Про Зою Космодем’янську».
Десь у цей час Олена Федорівна й сама напише «Пісню про Сталіна» на слова Валентина Бичка, на котру отримає позитивний відгук Спілки радянських композиторів України: «Песня о Сталине композитора Е.Ф. Андреевой написана в живом, радостно-веселом характере украинских народных хороводов. Главная тема хора – почти танцевального склада, выразительна своей мелодической певучей легкостью. Она естественно подхватывает образ радости жизни, заложенный в тексте: “Ой как стало зелено, весело кругом, ой как стало радостно жить в селе родном!”»
Паралельно Олена Андрєєва працює над перекладенням для камерного оркестру «Пісні про Сталина» Арама Хачатуряна. Була своя «Пісня» і в багатьох інших відомих композиторів. Такий уже був час: хочеш жити – пиши про «вождя народів».
На щастя, ця епоха скінчилася, й одразу, в перші часи відлиги, Олена Федорівна пише кілька романтичних романсів. А особисто мене просто зачарувала жвава пісенька івановських ткачих під назвою «Впізнаю свою роботу»:
«Йшла красуня білолиця,
йшла в легкій сукенці з ситцю».
Сама Олена Андрєєва не раз підкреслювала, що дуже полюбляє цю пісню, написану влітку 1953-го. І мені здається зрозуміло чому.
На жаль, ми не маємо змоги розказати про Олену Федіровну все, але матеріли є, вони дуже цікаві й чекають на своїх дослідників.
Наприкінці хочеться сказати кілька слів про Олену Андрєєву як талановитого художника. Не мавши спеціальної освіти, вона все життя малювала – людей, пейзажі, квіти, героїв своїх музичних образів тощо.
Композиційно складна робота «Професор Вільконський веде урок», на жаль, збереглася лише у вигляді фотографії. Але вона дає можливість зробити висновок про художні здібності автора.
21 квітня 2016 року в Музеї історії Києва нарешті відбувся вечір памяті Олени Андрєєвої. Він зібрав учнів і шанувальників її композиторського й художнього талантів.
Олено Федорівно, ми вас пам’ятаємо!
Олена МАЛИШКО
Фото надані автором статті
