Олена Бєлкіна: «Я майже завжди дуже впевнено почуваюся на сцені»

0
Share Button

«Бальзам для слуху і відрада для очей», «хвилююче мецо», «блискуча, чарівна» – такими епітетами нагороджує західна преса нашу співвітчизницю, співачку Олену Бєлкіну. Вже сім років вона тріумфально виступає на кращих європейських сценах, співпрацюючи з видатними диригентами, режисерами та співаками. Донедавна за її успіхами можна було спостерігати здалеку, чути її магічний голос хіба на відеохостингах. І нарешті – Олена Бєлкіна у Києві: вона приїхала, щоб виступити на концерті пам’яті її педагога Євгенії Семенівни Мірошниченко та у виставі «Попелюшка» Джоаккіно Россіні у Національній опері. В інтервалі між цими імпрезами вдалося зустрітися з Лєною. Розмова – про її вчителів в Україні та за кордоном, доленосні зустрічі, незвичний концертний досвід в Івано-Франківську, про табу, про бажання, які давно хочеться здійснити, і звісно – творчі плани

-Чи виходили Ви раніше на київську оперну сцену?
-Ні, до цього моменту я була в нашому оперному лише глядачем. Пригадую, як щовечора приходила сюди – по студентському квитку Київського інституту музики імені Р.Глієра можна було відвідувати вистави безкоштовно. Навіть на дорогі концерти, коли тут виступали Володимир Співаков, Джессі Норман та інші зірки, мені вдавалося проникати у залу: охоронці знали мене як постійну відвідувачку і завжди пропускали. Один з них якось запропонував сісти у ложу світла. Я ніколи не забуду це відчуття – освітлювальна лампа, я і музика! Повна відстороненість від навколишнього світу! Навіть тоді, коли місць в залі було достатньо, я все одно забиралася нагору, до лампи. Одного разу я, в черговий раз проходячи повз охоронця, сказала йому, що мені дуже хотілося б заспівати у нашій опері, на що він недбало відповів: «Та заспіваєш ще!» Цікаво, чи працює він в театрі, чи пам’ятає мене? Я його добре запам’ятала!

-Ваші батьки пов’язані з музичними професіями?
– Моя мама музикант, закінчила музично-теоретичне відділення Ташкентського інституту культури. Викладала у школі, зараз на пенсії. Я народилася в Ташкенті, але цього міста не пам’ятаю, бо поїхали ми звідти, коли мені було півтора-два роки.

-Пам’ятаєте своє найсильніше дитяче музичне враження?
-Я співала завжди – на шкільних святах, вдома. Коли до нас приходили гості, ми з сестрою завжди мали щось заспівати чи віршик продекламувати. Дідусь нас заохочував – давав цукерки або гроші. Мама розказувала, як ми з сестрою (вона старша за мене на два роки) виконували вірш Агнії Барто «Бичок»: сестра читала, а у мене була роль бичка, оскільки на той момент я ще не зовсім добре говорила. Але на словах «ох, дошка кінчається, зараз я впаду!» незмінно красиво падала – глядачі аплодували. Мама дуже любить розповідати подібні історії з дитинства. Загалом, саме тоді, під час цих сімейних перформансів на табуретках вона помітила, що дитина музикальна, чисто інтонує, і почала мене направляти до занять музикою.LBelkina

Яскраве враження вже у свідомому віці – коли я почула на диску голос Марії Каллас. Він мене зачарував! У кримському Джанкої, де я росла, люди дуже приблизно уявляли, що таке опера. Тому саме академічним вокалом я почала займатися завдяки мамі. Будучи школяркою, підлітком, більше була захоплена естрадою і джазом. Але мама наполягла: «Якщо хочеш вчитися музики, співу, то – тільки класика!» Я їй заперечувала, мовляв, наді мною сміятимуться, це так непопулярно. Багато хто з нашого оточення в Криму в результаті так і не зрозуміли, куди поїхала Бєлкіна (мені було тоді 15 років), навіщо, на кого вона у Києві вчиться.

-Як почали вчитися співу?
-Чималим я зобов’язана моєму першому педагогу з вокалу Миколі Івановичу Горбатову, викладачеві Сімферопольського музичного училища. Мама возила мене з Джанкоя до нього на заняття раз на тиждень, по суботах. Від нього я дізналася, що, виявляється, існує техніка співу! За півроку ми підготували програму, я поступила з нею, отримавши найвищий бал, до Київського інституту музики імені Р.Глієра. Вийшло так, що Горбатов з сім’єю переїхав до Києва, почав викладати в Глієра, і я продовжила займатися у нього в класі. У нього був невеликий клас – всього шість учнів, але він дуже дбав про нас, плекав. Зі мною він займався навіть в позаурочний час, кожного дня по дві години. Говорили, що це багато, що він все зіпсує. Спочатку говорили, що я сопрано, потім – що не сопрано, але що саме – незрозуміло. Люди люблять говорити і давати поради. А він навчив мене нікого не слухати. Він сказав: «У тебе є педагог, а ти або довіряєш, або не довіряеш йому». Я йому повністю довірилася. Він розумів і відчував усі нюанси мого голосу. Але найважливіше – Горбатов вселяв у мене впевненість, що я зможу вступити до консерваторії (перша сходинка), що зможу виграти на конкурсі (друга), що гідна співати в кращих театрах. На уроках він говорив: для училища це нормально, але для консерваторії – замало. Коли я вже робила успіхи у навчанні, він говорив, що в консерваторії це буде звучати гідно, але в Ля Скала (він любив згадувати цей театр!) тобі скажуть «до побачення». Я тоді думала: я ж тільки в училищі займаюся, а він уже говорить про Ля Скала! А він ще тоді мені високу планку ставив! Тому коли після перемоги на конкурсі імені Бориса Гмирі у Києві мені запропонували попрацювати в Німеччині, у мене не було страху – страху нового, побоювань, що щось може піти не так.belkina1

– У Євгенії Семенівни Мірошниченко Ви встигли провчитися лише два роки – останні роки її життя. Що можете згадати про той час? Що встигли у неї взяти як у педагога?
– Микола Іванович за чотири роки інтенсивних занять дав мені основу вокальної техніки. Євгенія Семенівна її розвинула – вона відкрила мої «верхи», я була єдиним мецо-сопрано в її класі. Вона давала своїм учням твори, які в консерваторії ніхто не співав: вишукувала ноти рідко виконуваних арій Баха, Генделя, концертні арії Моцарта. Для мене особливо важливим стало й інше: я побачила, як живе оперна діва. Мірошниченко була блискучим педагогом, але водночас до кінця своїх днів не забувала, хто вона. Уміння подати себе – дуже важлива якість, особливо в світі співаків.

-У неї вчилося багато по-справжньому яскравих, успішних нині артистів: Сусанна Чахоян, Тамара Ходакова, Олена Арбузова, Тетяна Ганіна і багато інших …
– Вона дуже любила своїх учнів, багатьом допомагала. Якось і мені сказала, що може організувати прослуховування в Національній опері. Але одразу додала: «Потрапивши туди, ти повинна співати, а тобі співати там нічого». Насправді, в Національній опері немає репертуару, на якому я зараз спеціалізуюся, в якому колоратурне мецо-сопрано може себе проявити – Россіні, Моцарт, Белліні, Доніцетті. Будучи студенткою, я не знала цього, але вона вже тоді це передбачала.

-Євгенія Семенівна була дуже прозорливою, у хорошому сенсі прагматичною, і таким чином могла допомогти, правильно зорієнтувавши співака.
-Вона була а в курсі усього, що відбувається у світі оперного виконавства, мислила широко, перспективно, європейськи орієнтовано. Їй не раз, ще за часів Радянського Союзу, пропонували працювати за кордоном. Але вона залишилася на батьківщині.

-У Вас рідкісний голос – колоратурне мецо-сопрано, яке ще називають россініївським. Це було видно від початку, або ж виявилося в процесі занять, у роботі з певним репертуаром?
– Євгенія Семенівна відразу сказала мені: «У тебе дуже широкий діапазон голосу, але ти не сопрано, але і не драматичне сопрано або контральто. Тому і вибір репертуару для тебе набагато багатший». Це зараз існує детальна диференціація голосів, і практика ця розпочалася після появи опер Верді, Вагнера. А за часів Моцарта, Россіні партії поділялися лише на чоловічі та жіночі. Россіні всі головні партії у своїх операх віддав мецо-сопрано, вони створювалися в розрахунку на його улюблену Ізабеллу Кольбран. Загальновідомо, що і Розіна з його знаменитого «Севільського цирульника» теж писалася для мецо, що зумовлено самим її характером: це не піднесена лірична героїня (традиційне амплуа сопрано), а чарівна і спритна хитруля, яка точно знає, як обдурити свого опікуна і домогтися всього, чого прагне. Хоча у нас Розіну співали переважно сопрано.Cenerentola_11

– Диплом Ви отримували вже за кордоном, закінчивши 2012 року Лейпцизьку вищу школу музики і театру імені Ф.Мендельсона-Бартольді по класу вокалу. Тому можете порівнювати вокальні школи.
– В Лейпциг я повинна була їхати за контрактом з оперним театром, а в Києві у Національній музичній академії закінчувала третій курс. На жаль, Євгенії Семенівни не стало, іспит я співала вже без неї. Потім довелося обирати, де закінчувати навчання. Я вибрала Лейпциг, бо це дало мені можливість поєднати навчання і роботу.
З повною упевненістю скажу, що наша школа вокалу набагато сильніше німецької. У Лейпцигу я займалася в класі Роланда Шуберта, але паралельно брала уроки в Мюнхені у мецо-сопрано Марги Шимль, яка багато років була солісткою Баварської опери. Вона навчила мене співати колоратуру. Євгенія Семенівна встигла лише відкрити для мене цей шлях. А далі я націлено шукала співачку, яка володіє цим мистецтвом і може мене навчити. Пам’ятаю, як мені запропонували виконати неймовірно складні колоратурні арії Генделя на відкритті фестивалю його імені в Галле, але у мене ще не було досвіду виконання такої музики. І Марга ґрунтовно підготувала мене до цього виступу. А потім ми взяли з неї і Секста з «Милосердя Тита» Моцарта, і Розіну, і Анджеліну з «Попелюшки» Россіні.

-У Вас також було чимало майстер-класів з відомими європейськими співаками.
-Усі вони були пов’язані з Фестивалем молодих співаків у Зальцбурзі. Нам тоді дозволили бути присутніми на репетиціях, спостерігати за роботою видатних диригентів, співаків, режисерів. Тоді ж відбулись майстер-класи Крісти Людвіг, Олафа Баера, Томаса Еллена. Всі вони – яскраві артисти, професіонали. Але, як мені здається, вокалом потрібно займатися системно, вибравши педагога, котрому довіряєш, з яким зможеш розкритися. Два-три заняття за великим рахунком нічого не вирішують.

-Розкажіть, як Ви познайомилися з Карло Вердоне.
-Це був справжній подарунок долі, диво – як у казці! Я поїхала в Москву на конкурс Пласідо Домінго «Опералія», пройшла у півфінал. Співала колоратурну арію Секста з «Милосердя Тита». Після виступу до мене підійшов продюсер Андреа Андерманн і запитав, чи знаю я арію Анджеліни з «Попелюшки» і чи зможу заспівати її завтра о десятій ранку. Звичайно ж, я погодилася, хоч це було авантюрно: я вчила цю арію з Маргою Шимль, але ніде її на публіці не співала, тому чимало в ній призабула. Виручив мене тоді знайомий піаніст-концертмейстер, який дістав ноти фінального рондо і кілька разів пройшов його зі мною ще до прослуховування (ми репетирували вже з восьмої ранку). Потім мене завели до зали, заставленої відеокамерами, і пояснили, що крім мого вокалу їм важливо також бачити, як я виглядаю в кадрі у різних ракурсах. Мовляв, готується дуже серйозний кінопроект, зазвичай ми співпрацюємо із зірками, але зараз переглядаємо претенденток на роль Анджеліни, яким до тридцяти років (так як зіркам найчастіше вже за сорок). Те, що я брюнетка, виявилося перевагою, адже вони шукали італійську Попелюшку.Cenerentola_22

Незабаром мене запросили до Риму на знайомство з режисером Карло Вердоне. Вердоне – улюблений і шанований італійцями комедійний актор, режисер-комедіограф – в Римі як король. Мене зустріли, поселили у шикарний готель, в не менш шикарному ресторані я розмовляла з Карло Вердоне. Він говорив по-італійськи, але я розуміла лише окремі слова і фрази, і думала: Боже, яка ганьба! Утім, я сподобалася, мене затвердили, дали місяць на підготовку. Андерманн винайняв для мене квартиру недалеко від Ватикану, оплатив курси італійської мови, запросив актора, який щодня займався зі мною, ставив вимову. І це – окрім репетицій та зйомок, які проходили щодня протягом чотирьох місяців. Було дуже важко, бо в жодному театрі такого немає: репетиції йдуть максимум шість тижнів. Але я з величезною вдячністю згадую цей час. Коли знімалися фінальні сцени в Палаццо Реале (Королівському палаці) у Турині, я відчувала себе справжньою принцесою!

-В яких ще постановках «Попелюшки» Ви брали участь, крім фільму?
– У Празькому національному театрі в січні цього року. Це був мій єдиний сценічний досвід в цій опері. Не секрет, що в Європі контракти з артистами підписуються заздалегідь (наприклад, вже зараз я планую свій графік на сезон 2018-19). До «Попелюшки» Вердоне вже був підписаний контракт з Віденською державною оперою (мені тоді було 22 роки), за яким робота ще не почалася, оскільки я допрацьовувала у Лейпцигу. Коли фільм вийшов на екрани, посипалися пропозиції з різних театрів світу, переважно на партії Попелюшки, Розіни. Але чимало проектів (в тому числі і три «Попелюшки» з різними режисерами) я повинна була відхилити через штатні вистави у Відні. У двох постановках мені все-таки вдалося узяти участь – заспівала Керубіно у «Весіллі Фігаро» Моцарта в Новому національному театрі Токіо і Королівському театрі в Мадриді. Керубіно був також моїм дебютом у Віденській опері. Ще один виняток – россініївський фестиваль в Пезаро, який проходить у серпні, в театральне міжсезоння: у 2014-му році я заспівала партію перського принца Арзаче з «Авреліана у Пальмірі», а в 2015-му – Піппо з «Сороки-крадійки».NozzeFigaro_Кerubino1

-У Вашому репертуарі декілька партій травесті: Секст, Арзаче, Керубіно, Піппо. Перші дві створювалися Моцартом і Россіні у розрахунку на співаків-кастратів, Керубіно і Піппо – для жінок мецо-сопрано. Як це – перевтілюватися на молодих героїв протилежної статі?
– Це нелегко. Я відчуваю себе на 100% жінкою, в моїй зовнішності та манері триматися немає ніяких натяків на мужність. Комфортніше і впевненіше мені саме в жіночих, жіночних образах. Але я намагаюся вживатися у ці ролі, намагаюся розібратися в мотиваціях героїв, їх психології. Хлопчаків зрозуміти простіше. Наприклад, паж Керубіно – гормони у нього грають, він метушиться, бігає за кожною спідницею, пісні співає, з вікна стрибає. Набагато складніше з серйозними ролями Секста, Арзаче. Зараз на партії, які колись призначалися для сопраністів, нерідко запрошують контратенорів. Але, наприклад, у Пезаро надають перевагу мецо-сопрано як голосам багатшим за тембром. Тут величезне значення має підбір партнера. Моєю Зенобією – володаркою Пальміри – була приголомшлива австралійська співачка, колоратурне сопрано Джессіка Пратт. Але поряд з цією ставною, фактурною жінкою я виглядала її сином, а не коханцем. Критики, високо оцінивши вокально-технічну сторону мого виступу, не обійшли увагою цей недолік.

arzache1-А як вийшло, що Ви співали Арзаче з каденціями видатного співака-кастрата Джованні Баттісти Веллуті, для якого Россіні, власне, і написав цю партію?
– Веллуті був одним з останніх видатних співаків-кастратів, що виступали на сцені. І як всі великі віртуози того часу, вставляв у партію свої каденції. Відомим є і той факт, що Россіні часто використовував в нових творах чималі фрагменти з раніше написаних: дует Арзаче та Зенобії – це майбутня арія Танкреда, дует Авреліана та Зенобії – дует Ельміри і Дездемони, стретта з величезної двадцятихвилинної сцени Арзаче – знамените «Una voce poco fa» Розіни в орнаментальному варіанті Веллуті. До постановки «Авреліана у Пальмірі» – практично забутої опери Россіні – італійці підійшли ґрунтовно: запросили кінорежисера Маріо Мартоне, ввели в оперу знайдені в архівах каденції Веллуті, зняли спектакль на відео. Ця робота була визнана кращою у номінації «Rediscovered Work» на International Opera Awards 2015.

– Кажуть, що музика Россіні, Белліні, Доніцетті благотворно впливає на голос. Чи так це?
– Абсолютно вірно. Цю музику не заспіваєш, не маючи хороших технічних навичок: необхідні великий діапазон, розвинене дихання, витримка. У Белліні важлива кантилена. У Россіні – і це мені особливо близько – неймовірне розмаїття нюансів. А ще він нерідко ставить «підніжки»: музичні акценти і сильні долі переносить з наголошених складів на ненаголошені. Тому я завжди будую фразування у його музиці з огляду на текст. Люблю робити філіровки на високих нотах – починати з тихого, обережного piano, поступово посилюючи звук і потім так само поступово зменшуючи його силу. Публіка на це дуже жваво реагує.

-Чути, як  секунда за секундоюрозкриваються темброві фарби голосу, немов аромати в дорогому парфумі, – кайф!
-Так! Музика, якщо вона зроблена з душею, дає ні з чим не зрівнянне задоволення! Але в ній так само багато раціонального. Я переконана, що потрібно обов’язково обдумувати кожен музичний крок.

-На сцені, де б Ви не виступали і що б не виконували, Ви випромінюєте непорушний, величний спокій. Можливо, це моє суб’єктивне відчуття?
– Зізнаюся: я майже завжди дуже впевнено почуваюся на сцені. Але властивість ця – від служіння музиці. Мій педагог у Лейпцигу говорив: коли співає Бєлкіна, я не хвилююся. Потрібно підготуватися, щоб доставити радість слухачам. Якщо не підготувався – навіщо виходити? Якщо я не готова, то і вони не готові. Хвилювання перед виходом на сцену, хвилювання для створення образу, звичайно ж, присутні. Але вони мені більше заважають, а не допомагають. Для мене набагато важливіше показати, що я приготувала, до чого я готова.

– Хотілося б поговорити про майбутню «Попелюшку» в Національній опері.Cenerentola_Kyiv_Afisha
-Спектакль ставив італійський режисер Італо Нунціата, прем’єра відбулася 2011 року, але я її не застала, бо на той час вже виїхала з Києва. Для мене тут все нове. Та й театра я не знаю, тому що була в ньому тільки як глядач.

-Один з Ваших партнерів у київській «Попелюшці» – Тарас Штонда.
-З Тарасом Штондою я познайомилася в Мальмьо, де співала Ольгу в «Євгенії Онєгіні», а він – Грєміна. Для мене було великою радістю це знайомство, оскільки доти я бачила його лише на сцені нашого оперного театру, захоплювалася його майстерністю і харизмою. І ось – ми знову партнери по сцені. Причому Штонда блискучий не тільки в серйозних ролях, але і в комічних амплуа. Дон Маньїфіко буде чудовим!

-Незадовго до концерту пам’яті Євгенії Мірошниченко у Будинку вчених Ви співали в Івано-Франківську на фестивалі Porto Franco Gogolfest. Концерт проходив на вокзалі!
– Домовлялися про концерт ще у квітні. Ніхто й слова не сказав, що потрібно буде виступати на вокзалі! Я б, зрозуміло, обурилася і не сприйняла це всерйоз. Але зрештою дуже задоволена тим, як усе вийшло. Камерний оркестр «Harmonia Nobile» – прекрасні музиканти, рівень програми – явно не вокзальний: Бах, Гендель, Перселл, Вівальді. Але в цьому-то і полягав задум.porto franco belkinaL1

-Як реагувала публіка?
-Тепло і захоплено! Людей прийшло дуже багато, вони ледь помістилися у великій прохідній залі, що веде від входу у вокзал до перону. Сам зал красивий, з чудовою акустикою, там навіть люстра, як в оперному театрі. Я співала розгорнуті арії, деякі з них – по десять хвилин, але публіка слухала дуже уважно, а потім довго аплодувала. Я щаслива, що мала такий незвичний досвід, дуже вдячна за нього організаторам фестивалю – Роману Григоріву, Іллі Разумейку. Я також познайомилася з Владом Троїцьким, мала можливість побачити інші захоплюючі проекти цього фестивалю.

porto franco vokzal_– З Іллею Разумейком Ви готуєте концерт вокальної музики для Днів української культури в Зальцбурзі. Ви давно знайомі з цим композитором?
– Ще зі студентських часів. Ілля якось попросив виконати на іспиті з композиції його романси. Я подивилася його музику, зрозуміла, що мені це подобається, що це буде цікаво. Іспит пройшов успішно, романси Іллі були високо оцінені. А потім він продовжував писати для мене. У Віденській державній опері є концертна серія, в якій солісти театру презентують камерну програму у Малому залі. Коли я запропонувала романси Іллі, публіка спочатку відреагувала скептично – мовляв, сучасний молодий композитор, авангард. Але коли я провела концерт, слухачі були в захваті, викликали на «біс». Для Зальцбурга я склала програму з українських народних пісень, романсів (Федір Надененко, Михайло Жербін), буду співати також вокальні цикли Іллі Разумейка, він виступить як концертмейстер.

– Згідно з календарем ваших майбутніх виступів, плани у Вас наполеонівські: спектаклі, камерні концерти. А влітку 2017 року – ще й «Кармен» Бізе на фестивалі у Брегенці, відомому своїми видовищними грандіозними постановками на величезному сценічному майданчику у воді, на Боденському озері…
– Це дійсно унікальний open-air фестиваль. 7000 глядачів можуть бути одночасно присутніми на виставі! Цього літа я їду туди дивитися «Турандот» Пуччіні. А на партію Кармен у Брегенц мене запросила директор цього фестивалю, почувши мене в «Cosi fan tutte» Моцарта в Мюнхені – сказала, що, на її думку, в Моцарті мого голосу було забагато, що він уже розвивається для партій іншого плану.

Режисером «Кармен» у Брегенці буде датчанин Каспер Хольтен – колишній директор Датської королівської опери, нинішній директор лондонського «Ковент Гарден». Хто мої партнери по сцені – поки не знаю. Але зі мною вже домовилися про один момент. За задумом режисера, у фіналі не буде удару ножем: Хосе зіштовхує Кармен в озеро, і вона тоне. Я спочатку розхвилювалася: заплановано десять вечірніх вистав, вода в Боденському озері навіть влітку прохолодна. Мене відразу заспокоїли, сказавши, що попередньо зі мною проведуть курс підводного плавання, під сценічне вбрання одягнуть гідрокостюм, щоб уникнути переохолодження, а під водою під час репетицій і вистав мене чекатимуть водолази-рятувальники – для повної безпеки.

-Ви брали участь у багатьох європейських оперних постановках. Що зараз найбільш актуальне, затребуване?
-Дуже важлива картинка – у європейських оперних театрах правлять бал режисери. Важлива мобільність актора, його гнучкість у передачі ідеї режисера. Діяти як раніше – на високій ноті підняти руку вгору – не вийде. Потрібно бути співаком-актором, розуміти, що від тебе вимагається. А глядачам важливий переконливий образ, вільний від кліше.

– На що б Ви ніколи не погодилися?
– Ніколи б не роздяглася на сцені. Зараз це практикується. Правда, переважно не зі співаками, а зі статистами: якщо режисер хоче бачити у своїй виставі оголені тіла, знаходяться люди, які за гроші роздягаються. Але я вважаю це зайвим. Ще не погоджуся на те, що пов’язано з ризиком для життя і здоров’я, може спричинити травми. На Porto Franco, до речі, на вокзалі я мала співати, стоячи на платформі крана. Я, звісно, відмовилася.

-Вам траплялося співати два неймовірно складних в емоційному плані вокальних цикли – «Пісні про померлих дітей» Малера і «Пісні й танці смерті» Мусоргського…
-Це твори дійсно особливі. «Пісні про померлих дітей» Малер написав, коли в його житті все було в порядку – його діти були живі і здорові. Як це зрозуміти? Можливо, у нього був якийсь страх, він намагався від нього звільнитися, а вийшло, що притягнув до себе те, чого найбільше боявся. Можливо, він щось передчував. Великі поети, художники, музиканти володіють загостреною інтуїцією і силою думки, при яких можливо матеріалізувати те, у що віриш. Коли мені в Лейпцигу запропонували заспівати цей цикл, зізнаюся, стало якось не по собі. Але я погодилася: я обожнюю музику Малера, а відмовившись зараз, я не заспіваю Kindertotenlieder, коли у мене з’являться власні діти. «Пісні і танці смерті» Мусоргського я виконала на прохання моєї колеги – вона народила дитину, а у неї вже давно був запланований концерт саме з цим циклом. Перша пісня там – «Колискова», смерть заколисує хвору дитину. Моя колега в той щасливий для неї момент, само собою, не могла співати таке, я її виручила. Мусоргського буду співати вдруге у Монте-Карло.

-А як Ви з цим справляєтеся?
-Підхожу до цього, як до акторської роботи, намагаюся перевтілюватися.

-Як найчастіше буває – Вам пропонують виконати щось, а Ви приймаєте пропозицію, відмовляєтеся або пропонуєте щось своє?
-Я відхиляю пропозиції лише тоді, коли не можу знайти вільне місце у своєму робочому графіку, або ж якщо відчуваю, що не готова виконати музику, яку мені пропонують. Нещодавно мене звали в Америку на Еболі у «Доні Карлосі» Верді – я відмовилася, розуміючи, що не готова переходити на такий репертуар. Але завжди з радістю співаю камерну музику, даю зараз Liederabend з романсами Рахманінова, Чайковського, Брамса, Дворжака. У планах – вечір камерної музики спільно з Тарасом Штондою у київській філармонії.

-У Вас буває відпустка?
-Я сподівалася трохи відпочити в Пезаро минулого року під час фестивалю – адже там Адріатика, сонечко. Не вийшло. Справжній, повноцінний відпочинок у мене був в Іспанії в 2012-му році. Але я й під час поїздок, гастролей намагаюся використовувати для відпочинку вільні години, дні. Буває достатньо просто пройтися парком, погуляти по місту.

-Чи є щось, що вже дуже давно хочеться здійснити, але ніяк не вистачає часу?
-В липні у мене намічається невелика перерва в концертах, тож буду здавати іспити на водійські права. У лютому були два вільні тижні, і я відвідувала курси французької мови. Завжди обираю корисні інвестиції.

-Сім років Ви живете за кордоном. Чи відчуваєте себе повністю адаптованою?
-Мабуть так. Так склалося, що з самого початку і в Німеччині, і в Австрії у моєму оточенні не було російсько- чи україномовних. Переміщуючись по Європі під час гастролей, я спілкуюся з багатьма людьми і сприймаю їх передусім в людському плані, а не як представників певних культур. Місце мого постійного проживання – Відень. Дуже імпонує те, що австрійці з особливою повагою і трепетом ставляться до людей мистецтва. Мені це не раз допомагало. Дуже приємно також, що мої друзі-австрійці пишаються мною, цінують мене.

-А якби не музика, то чим би ще Вам хотілося зайнятися в житті?
-Стільки усього цікавого! Але, мабуть, я би зупинилася на професії дизайнера – люблю створювати красу.

Розмовляла Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Фото – Джулія Спікер, Міша Бланк, Хав’єр дель Реал, Rossini Opera Festival, Андрій Гриньків

 

 

Share Button