П’єтро Масканьї і його безсмертна опера

82
Share Button

Рік, що минає, є знаковим для шанувальників творчості видатного італійського композитора, диригента і педагога П’єтро Масканьї (7.12.1863–2.08.1945), якого по праву вважають одним із найяскравіших представників музичної культури Італії кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. У травні виповнилося 130 літ від дня прем’єри опери «Cavalleria Rusticana» («Сільська честь»), а у серпні – 75 років як він залишив цей світ

Уперше опера «Сільська честь», яка принесла автору світове визнання, прозвучала на сцені Римської опери 17 травня 1890 року. Прем’єра викликала справжню сенсацію, започаткувавши новий музичний напрямок – веризм.

Термін «веризм» у перекладі з італійської означає «справжній», «правдивий». Представники музичного веризму прагнули відобразити на сцені переживання простих людей, показати їхнє життя із глибокими особистими переживанням радощів чи турбот. Окрім П’єтро Масканьї, до веристів належали такі видатні композитори, як Джакомо Пуччині, Руджеро Леонкавалло, Альфредо Каталані, а також Умберто Джордано та Франческо Чилеа.

Оперні сюжети веристів були зрозумілі глядачам, бо їхні герої назавжди полишили олімпи, палаци та лицарські замки, оселившись у простих будинках, страждали від нерозділеного кохання, ревнощів і зради, здійснювали шляхетні вчинки… Змінилася й музика вистав: на зміну бельканто з численними руладами та віртуозними пасажами прийшла інша стилістика, яка змушувала співаків концентруватися не на блискучому володінні голосом, а здебільшого на глибоких емоціях та акторській майстерності.

Перші спроби відобразити в опері реальні події з життя робилися ще задовго до веристів, зокрема в операх «Травіата» Джузеппе Верді (1853) та «Кармен» Жоржа Бізе (1875). Однак, враховуючи незаслужене фіаско, яке на прем’єрі потерпіли обидва оперних шедеври, напрошується висновок, що публіка на той момент явно не була готова сприймати такий відвертий «натуралізм» на театральній сцені.

Амількаре Понк’єллі з учнями П’єтро Масканьї та Джакомо Пуччині

Час минав, і вже через 10-15 років дух реалізму поступово почав утверджуватися спочатку в літературі, а потім і в музиці… Саме до представників літературного веризму належав Джованні Верга, автор однойменної новели «Сільська честь», яка була інсценізована і з величезним успіхом ставилася в Італії з видатною акторкою Елеонорою Дузе в головній ролі. Цей сюжет і надихнув молодого, нікому невідомого тоді композитора з невеликого містечка Ліворно, котрий після навчання у Міланській консерваторії (у Амількаре Понк’єллі, автора опери «Джоконда») працював диригентом у провінційному місті Чериньолі.

Побачивши у газеті оголошення про конкурс для молодих композиторів, що організувало у 1888 році видавництво Едуардо Сонцоньо, П’єтро Масканьї вирішив випробувати долю, відклав роботу над трагічною оперою на 4 дії за повістю Генріха Гейне «Вільям Раткліф» і за 2 місяці написав одноактний опус за твором Верги. Лібрето йому допомогли скласти молоді поети та друзі Джованні Тарджоні-Тодзетті та Гвідо Менаші.

В останній момент композитор, вважаючи свою оперу написаною наспіх, слабкою і недосконалою, на конкурс її не відправив, але попросив дружину адресувати партитуру його близькому другові, молодому композитору та однокурснику Джакомо Пуччині, щоби той висловив зауваження та корективи. Однак дружина Масканьї Ліна, яка ще в процесі написання твору була просто в захваті від чудової музики, не сумніваючись у таланті чоловіка, таки відіслала в останній день ноти на конкурс.

Коли оголосили результати, 26-річний композитор став світовою знаменитістю. За право ставити прем’єру цього шедевра змагалося чимало європейських театрів.
«Cavalleria Rusticana» дуже високо оцінив сам Джузеппе Верді. Він називав П’єтро Масканьї своїм мистецьким спадкоємцем, говорячи, що тепер є кому продовжити його справу в музиці, з честю увічнити славетні традиції великої італійської опери. Надзвичайно палким шанувальником творчості молодого італійця був і Петро Чайковський, який відзначав неабияку обдарованість автора «Сільської честі» й вдалий вибір сюжету.

Таким чином, опера Масканьї і сьогодні залишається однією із найпопулярніших у світі, а геніальне Інтермецо з неї часто звучить і сьогодні не лише в концертах, а й фільмах. Як тут не згадати славнозвісну картину «Хрещений батько» та її знамениту фінальну сцену? Оперу кілька разів екранізували, зокрема видатний італійський режисер Франко Дзеффіреллі з усесвітньо відомими співаками Оленою Образцовою і Пласідо Домінго у головних ролях.

Цікавою особливістю «Сільської честі» є те, що компактність форми опери та неабиякий успіх її у глядачів, спонукали багатьох оперних композиторів-сучасників Масканьї повернутися до цього жанру. Перед тим одноактні опери писали переважно в епоху бароко та, як правило, у комічному стилі. Серед найяскравіших прикладів – «Служниця-пані» Джованні Баттіста Перголезі, «Директор театру», «Бастьєн і Бастьєнна» Вольфганга Амадея Моцарта і деякі зразки Гаетано Доніцетті…

На тривалий час про одноактну оперу забули, і лише після «Сільської честі» вона відродилася у таких зразках, як «Іоланта» Петра Чайковського, «Моцарт і Сальєрі» Миколи Римського-Корсакова, частинах триптиха Джакомо Пуччині – «Плащ», «Джанні Скіккі», «Сестра Анжеліка», «Алеко» й «Франческа да Ріміні» Сергія Рахманінова, «Дитя і Чари» Моріса Равеля та інші.

Говорячи про «Сільську честь», слід згадати про те, що чимало сучасних музикознавців помилково називають П’єтро Масканьї автором однієї опери, який нічого цінного більше не створив. Однак ця думка є абсолютно хибною. За життя композитор написав іще 15 опер, багато симфонічної музики, чимало романсів, творів для фортепіано, різних інструментів та ансамблів, а також кілька кантат, мес і духовних творів.

Перший успіх Масканьї здобув ще навчаюсь у Музичному інституті в Ліворно у молодого італійського композитора Альфредо Соффредіні. Ці твори дали йому змогу в подальшому розпочати навчання у Міланській консерваторії. Серед відомих – кантата «In filanda» («У шовкопрядильні»), яка успішно виконується в Італії і сьогодні. Одним із найкращих взірців камерної музики є Меса «Gloria» фа мажор (1880), особливо зворушливе соло скрипки «Elevazione» («Присвята Богоматері») – своєрідне інтермецо твору.

Зберігається інтерес до іншої ранньої опери «Друг Фріц», написаної роком пізніше за «Сільську честь» (1891). У ній П’єтро Масканьї за контрастом обрав надзвичайно ніжний і зворушливий сюжет роману французького письменника Еміля Ерікмана, в основі якого – ліричне кохання дівчини Судзель і старшого за неї сусіда холостяка Фріца, котрі довгий час змушені приховувати почуття.

Критики після успішної прем’єри писали, що в цій опері Масканьї продовжив традиції славнозвісного Гаетано Доніцетті (йдеться про «Любовний напій»). Серед шлягерних номерів – знаменитий «Вишневий дует», арія Судзель «Son pocchi fiori» та Інтермецо до ІІІ дії, які часто виконуються на багатьох сценах світу.

Вершиною своєї композиторської спадщини засновник веризму завжди вважав трагічну оперу «Вільям Раткліф» (1895). Ідея створити її за шотландською трагедією Генріха Гейне виникла у композитора ще в 15 років, а робота над музикою була дуже складною, драматичною і принесла авторові не одне гірке розчарування.

Ще навчаючись у консерваторії, Масканьї показав Інтермецо до опери диригентові Ла Скала. Партитура зацікавила маестро новаторськими ідеями, але, знаючи про заборону виконувати твори студентів консерваторії, що існувала тоді в Італії, він попросив узгодити питання з дирекцією вишу. Коли ж очільник закладу, знаменитий скрипаль-віртуоз Антоніо Бацціні, ознайомившись із партитурою, назвав опус Масканьї «музикою для божевільних», обурений молодий композитор із гучним скандалом залишив навчання незадовго до випускних іспитів.

Робота над оперою тривала ще понад десятиліття – до 1893 року. Однак, попри чудову музику, вона й сьогодні виконується рідко, насамперед через відсутність виконавців головної тенорової партії. У Раткліфа за клавіром є три складні драматичні монологи з величезною кількістю верхніх нот, кожен із яких триває понад 10 хвилин!

За всю історію оперу ставили лише кілька разів. Чи не найуспішнішим виконавцем надскладної партії героя вважався російський тенор Владислав П’явко, який виконував її у постановці до 100-річчя твору (1995).

Вельми популярним фрагментом «Вільяма Раткліфа» є Інтермецо, з яким музикознавці пов’язують досить цікавий епізод. Одна з основних тем опери мелодично та ритмічно надзвичайно подібна до приспіву знаменитої пісні «Somewhere over the rainbow» із фільму «Чарівник країни Оз» із прекрасною Джуді Гарланд у головній ролі. Пісня – володарка багатьох престижних нагород, її навіть названо серед найкращих у ХХ сторіччі. Італійці й сьогодні люблять кепкувати: мовляв, Країною Оз разом із юною Дороті гуляв сам Маестро Масканьї…

Серед інших яскравих творів композитора слід згадати чудові опери «Паризина» (лібрето видатного поета Габрієле д’Аннунціо) та «Лодолетта» («Жайворонок»). Успішне виконання партії Лодолетти кришталево чистого сопрано Тоті даль Монте принесло її прекрасному голосу світове визнання.

Говорячи про творчість Масканьї, варто згадати той факт, що саме він першим узяв за основу японський сюжет для своєї опери «Ірис». Вважається, що це надихнуло Джакомо Пуччині написати «Мадам Баттерфлай».

«Ірис» має риси символізму. Вона починається і закінчується дивовижним хоровим «Гімном Сонця», який відтворює картину світанку. Не випадково він – один із найкращих хорових фрагментів з італійських опер – відкривав у 1960 році Олімпіаду в Римі…

Попри те, що П’єтро Масканьї увійшов в історію мистецтва насамперед як оперний композитор, його інтермецо до опер «Вільям Раткліф», «Ізабо», «Аміка» та інші є справжніми шедеврами італійського симфонізму кінця ХІХ – початку ХХ століть. Майстерність і неабияке обдаровання дозволяли йому яскраво відображати в музиці різні картини й ситуації: велич Рима (оркестрова сюїта «Вічне місто»), природні явища (сніжна стихія у горах з опери «Аміка», народження нового дня і світанок в операх «Іріс» та «Аміка»), найтонші людські почуття і стани (Мрії Раткліфа, «Visione Lirica» – симфонічний твір, де композитор передає враження від знаменитої скульптури Джованні Лоренцо Берніні «Екстаз Святої Терези»), закоханість і пристрасть (Інтермецо до опери «Ізабо», захопленість і перші очікування юної учасниці балу у творі «Мій перший вальс») і навіть проста прогулянка з власним собакою (мініатюра «Томіна», яку композитор присвятив домашній улюблениці).

Можливо саме завдяки винятковій майстерності втілювати найпотаємніші нюанси та прояви людської душі, з появою перших німих фільмів у 1915 році італійський режисер Ніно Оксілія запропонував саме П’єтро Масканьї створити музику для німого кіно «Rapsodia satanica» («Сатанічна рапсодія») з легендарною акторкою Лідою Бореллі. Сюжет дуже схожий на нове причитання легендарного гетевського «Фауста», де немолода італійська аристократка продає душу Дияволу в обмін на вічну молодість і красу…

Із фільму “Сатанічна рапсодія”

Під час роботи над фільмом композитор часто скаржився у листах до дружини, що це дуже нудна, кропітка й тривала праця: творити музику не за роялем, а біля екрана, переглядаючи по сто разів одні й ті самі сцени, щоб музика ідеально збігалася з тим, що відбувається. Попри сумніви автора, результат вийшов дуже вдалим, а критики навіть відзначили, що музика до фільму стала новим утіленням симфонічної поеми в музиці…

Повертається інтерес слухачів до комічної опери «Маски», яку спочатку сприйняли досить неоднозначно. Це так звана комедія дель арте за участю улюблених героїв італійців: Арлекіна, Коломбіни, Панталоне та інших (1901). Враховуючи неабияку популярність композитора, за право поставити нову оперу билося чимало провідних італійських театрів. Маестро не хотів псувати відмовою стосунки з провідними імпресаріо, тому прем’єру водночас слухали в шести містах Італії: Мілані, Римі, Венеції, Генуї та Неаполі. На жаль, окрім Мілана, де диригував Артуро Тосканіні, та Рима, де за пультом був сам автор, опера зазнала потужне фіаско, яке посилила трагічна звістка про смерть великого Джузеппе Верді.

Музичні оглядачі вбачали в останніх подіях поганий знак, наперебій пишучи про «чорні дні, що настали для італійської опери». Проте щодо провалу вистави думки розділилися: дехто звинувачував слабке лібрето й відсутність дотепних жартів у поета Луїджі Ілліки, а інші грішили на композитора, котрий у прагненні втілити комічну оперу надто нагадував Джоаккіно Россіні.

Опера “Маски”. Листівка

Сьогодні це одна з небагатьох опер Масканьї, яка майже не ставиться та не записується повністю. Однак велику популярність у публіки має чудова Увертюра, яка нагадує твори бароко, та арія Тартальї, де композитор уперше відтворив персонажа-заїку. Цей монолог – коронна бісівка у репертуарі багатьох сучасних баритонів…

Абсолютно новаторською є також ідея композитора зробити вступ до камерної одноактної опери «Дзанетто» у вигляді хорової прелюдії а cappella. Ця чарівна і дуже світла музика, неначе занурює глядачів у стару добру казку…

До речі, «Дзанетто» (1898) – вельми популярна опера композитора. Створено її було не для великої сцени, а для студентів, коли композитор очолював Музичний інститут у Пезаро. Це короткий твір для 2-х жіночих голосів тривалістю 40 хвилин про випадкову зустріч стомленої від життя куртизанки Сильвії і закоханого в неї Трубадура, який, співаючи серенаду, випадково зайшов до її саду…

У творчому доробку композитора є ще чимало цікавих та яскравих сторінок, але неможливо обійти увагою і той факт, що П’єтро Масканьї був одним із провідних італійських диригентів. Його сходження на диригентський олімп розпочалося з диригування власних опусів. Як зазначали сучасники, він дуже прискіпливо ставився до виконання своїх творів, тому часто диригував сам.

Обкладинка журналу

Нащадки митця згадують кумедний епізод. Якось Масканьї був присутній на репетиції Артуро Тосканіні у Ла Скала. Автор робив йому постійні зауваження щодо нюансів, темпів, і розлючений Тосканіні покинув театр, заявивши, що ніколи в житті не диригуватиме жодним твором П’єтро Масканьї. Той у відповідь заявив: «Що ж, передайте Маестро, що мені дуже шкода. Я б, у свою чергу, мав би за честь із радістю диригувати будь-якою оперою Тосканіні, шкода, що він їх не пише!»

Наділений від природи неабияким артистизмом і темпераментом, Масканьї-диригент мав шалений успіх у публіки, а численні європейські журнали публікували ряд фотографій, де митець показує оркестру різні нюанси виконання. Його часто запрошували диригувати операми й симфоніями інших композиторів. Він зазначав, що свою музику завжди виконує досить прохолодно, аби не вважали його шарлатаном, однак твори інших авторів, як писав у спогадах, «диригую з гарячим серцем, настільки тонко і глибоко я здатний її відчувати». Зокрема, саме він відродив постановку опери Джоаккіно Россіні «Мойсей», уперше виконав симфонію «З Нового світу» Антоніна Дворжака, під його керівництвом відбулося чимало прем’єр сучасників.

Саме Масканьї представив «Патетичну» симфонію Петра Чайковського в Італії у 1897 році. Під час гастролей у Росії (на початку 1900-х) він познайомився з Миколою Римським-Корсаковим і композиторами «Могутньої купки». До слова, музику Модеста Мусоргського, Олександра Бородіна, Цезаря Кюї і Миколи Римського-Корсакова, яка була тоді ще не видана і мало відома в Європі, він виконував на світових сценах.

У 1920-х роках, після прем’єри опери на революційну тематику «Маленький Марат», композиторові дорікали, що він звернувся до музичної стилістики Модеста Мусоргського, на що митець відповів, що нікому з видатних композиторів ще не вдавалося так точно й правдиво передати сцени народної драми та народного бунту, як російському генію.

Критика відзначала успішні виступи диригента у Відні в 1901 році, де на вшанування пам’яті великого Джузеппе Верді П’єтро Масканьї виконував Messa da Requiem. Уже в зрілому віці (1927) він був запрошеним диригентом на фестивалі до 100-річчя від дня смерті Бетховена, диригував операми Пуччині на фестивалі його пам’яті (1924) у рідному місті композитора Луцці.

З журналу Vanity Fair. 1912 р.

У рамках численних світових турне Масканьї не раз виступав у країнах Європи, Сполучених Штатах, Мексиці та Південній Америці, де в аргентинському театрі «Колон» у 1911 році з успіхом пройшла прем’єра його опери «Ізабо» – своєрідне нове прочитання середньовічної легенди про Діву Годіву.

На жаль, існує мало записів, де можна побачити Маестро за диригентським пультом, але надзвичайно цінним є запис «Сільської честі» до 50-річчя з дня прем’єри, де автор звернувся до радіослухачів. Збереглися й епізоди з прем’єри останньої опери Масканьї «Нерон» із театру Ла Скала у 1935 році. Є також аудіофрагменти опер Верді та Россіні під орудою Масканьї. Завдячуючи цим записам, можна уявити як звучав оркестр, очолюваний легендарним композитором і диригентом.

Про становлення і творчий шлях композитора у 1952 році було знято художній фільм «Безсмертні мелодії», де партію Турідду у фрагментах вистави «Сільська честь» виконує один із найкращих тенорів ХХ століття Маріо дель Монако.

Говорячи про творче життя Масканьї, потрібно згадати про нього як педагога. Серед його учнів – відомий італійський композитор Рікардо Дзандонаї, автор відомої опери «Франческа да Ріміні», який продовжив традиції вчителя вже в середині ХХ століття, засновник футуризму в італійській музиці Франческо Баліллі Прателла, а також кузен композитора, диригент Маріо Масканьї, який тривалий період був музичним керівником оперного театру в Сієні.

Отже, П’єтро Масканьї був одним із найбільш знаних музикантів свого часу. Публіка не лише захоплювалася його творами, а й вважала справжнім денді та іконою стилю. Завдяки ефектній зовнішності й елегантності він був надзвичайно популярним серед жінок, а чоловіки наслідували його манеру одягатися – носили краватки-пікаділлі та вишукані вишиті жилети. Саме йому приписують моду на виголене обличчя без бороди й вусів та зачіску alla Mascagnana, яка була популярною до середини 1960-х років.
У музей композитора в його рідному місті Ліворно родичі передали деякі речі та предмети гардеробу з приватної колекції Маестро. П’єтро Масканьї був одним із перших класичних музикантів, представлених на сторінках журналів багатьох модних видавництв, зокрема Vanity Fair.

З дружиною Ліною, синами Доменіко, Едоардо та донькою Емілією

Композитор мав надзвичайно цікаве особисте життя. Проживши у шлюбі з Ліною Карбоньяні понад 50 років, він виховав 3-х дітей, однак ніхто з них не став музикантом. Старший син Доменіко (Мімі) був адвокатом; доля другого сина Едоардо (Діно) була короткою і трагічною, – пов’язавши життя з автомеханікою, він трагічно загинув у 1936-му під час конфлікту у Сомалі; дочка Емілія (названа на честь матері композитора, яка пішла з життя, коли П’єтро було 9 років) була успішною письменницею та журналісткою. Її син П’єрмарчелло (Бубі) Фарінеллі – перший і найулюбленіший онук Маестро обрав шлях спортсмена, дуже відомого у світі регбіста.

Анна Лоллі

Попри міцний багаторічний шлюб, у 1910 році композитор закохався у прекрасну хористку Анну Лоллі, яка стала його таємною музою і коханням усього подальшого життя. Саме їй, Аннучі, композитор присвятив опери «Ізабо» та «Паризина», багато романсів і фортепіанних мініатюр. Митець написав Анні близько 5 тисяч листів з освідченням у коханні. Після смерті Масканьї, уже в зрілому віці Анна Лоллі заснувала його музей, куди передала зразки епістолярію, фотографії, портрети, прикраси та інші цікаві речі, які є безцінними для дослідників і шанувальників таланту видатного італійця.

Пам’ять композитора сьогодні вшановують онуки і правнуки, які створили спеціальний фонд. Вони не лише активно пропагують творчість П’єтро Масканьї в Італії, а й часто відвідують концерти й прем’єри вистав по всьому світу.

Незважаючи на повсюдну диригентську й композиторську славу, жоден із шедеврів П’єтро Масканьї не зміг повторити успіх геніальної «Сільської честі». І хоча його наступні опери були більш зрілими, багато в чому досконалішими та завжди мали високий інтерес публіки, сам Маестро в кінці життя із сумом відзначав: «Мене коронували в музиці задовго до того, як я став королем».

П’єтро Масканьї залишив цей світ 2 серпня 1945 року у фешенебельному римському готелі Plaza di Roma, де мешкав останні 15 років життя. За кілька днів до смерті, коли тяжко хворий він уже не міг підвестися з ліжка, старий Маестро попросив свого друга музиканта, який провідував його, зіграти йому на роялі знамените Інтермецо з опери «Сільська честь», щоб в останній раз насолодитися цими чарівними звуками…

Тетяна АСАДЧЕВА

Share Button