До 110-річчя від дня народження митця пропонуємо матеріал з архіву друкованого журналу «Музика», мінімально адаптований до сьогодення
Цьогоріч 8 січня виповнилося 110 років від дня народження відомого українського композитора та музичного діяча Аркадія Філіпенка (1912–1983). А наступного року буде 40-ліття його кончини. Жодних спеціальних акцій із цього приводу не відбувалося і не планується. У наш час, коли кожен тиждень виявляється вщерть наповненим подіями й різноманітною інформацією, ці дві цифри – 40 і тим паче 110 років – та й сама постать митця здаються аж надто віддаленими у часі. А поза тим його творчість і різнобічна організаторська діяльність, із якою пов’язана не одна яскрава сторінка історії вітчизняної Спілки композиторів, заслуговують на окрему згадку і слова подяки.
Від токаря до композитора
Творча біографія Аркадія Філіпенка складалася не зовсім типово з погляду нинішнього покоління академічних митців, проте – дуже подібно до шляху, який проходили у той час обдаровані юнаки і дівчата, які мріяли стати музикантами. Не було звичного для професійної музичної освіти послідовного проходження щаблів – музичної школи, училища, консерваторії. Буремні, надзвичайно складні в українській історії 1920–1940-ві роки, а також непроста юність хлопця із селянської родини, який у 9 літ утратив батька, вибудували свою черговість етапів професійного становлення. Його першим музичним інструментом була сопілка, яку він узяв до рук, працюючи підпаском (перша робота, аби хоч якось допомогти осиротілій родині). Згодом навчився грати на балалайці, мандоліні, гітарі, разом із товаришами організував у школі оркестр народних інструментів.
Далі було навчання у фабрично-заводському училищі (ФЗУ) при Київському суднобудівному заводі, де він працював токарем. Разом з одногрупниками Філіпенко брав участь у гуртках художньої самодіяльності. Саме за путівкою училища він став актором створеного у Києві ТРАМ’у – Театру робітничої молоді, – де грав у виставі за п’єсою Олександра Корнійчука, отримав можливість слухати лекції з літератури, філософії, історії музики і театру.
Повернутися до свого давнього і найсильнішого захоплення – музики – Аркадію Дмитровичу допоміг випадок. Одного літа він працював кочегаром на пароплаві «Комунар», що курсував по Дніпру. У вільний від роботи час юнак ішов до салону і, коли там нікого не було, підбирав на фортепіано знайомі мелодії. Тут його й помітив Гнат Юра – знаний український режисер, керівник Театру імені Івана Франка. Він порадив юнакові ґрунтовно зайнятися музикою.
Восени 1931 року Філіпенко вступив на робітничий факультет (чи, як тоді він називався, робфак) Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, окремі відділення якого згодом увійшли до складу відновленої Київської державної консерваторії. У консерваторії вчителями Аркадія стали корифеї української музики ХХ століття Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Віктор Косенко.
Після закінчення консерваторії у 1939 році молодого музиканта призвали до армії, де його і застала війна. Граючи у військово-духовому оркестрі, диригуючи і аранжуючи популярні у той час марші та фронтові пісні, композитор засвоював нові для нього інтонації музики воєнного часу. І лише по закінченні Другої світової війни Аркадій Філіпенко зміг уповні присвятити себе творчості. Вже у 1951 році його твори (Кантата на вірші Павла Тичини і хор «Мати-Вітчизна, в дружбі ти прекрасна» на вірші Миколи Нагнибіди) звучали під час Декади української літератури і мистецтва у Москві зі сцени Большого театру.
Його композиторський доробок становлять дві симфонії, сім квартетів (у тому числі Квартет-сюїта на теми Миколи Леонтовича), величезна кількість пісень (прославно-патріотичних, ліричних). Досвід роботи в театрі допоміг йому в написанні музики до драматичних вистав для театрів імені Івана Франка в Києві та московського Малого, а також власних творів для музичного театру. Великий успіх і довге сценічне життя мали оперети Філіпенка «Голий президент», «Сто перша дружина султана» та «Зоряний час» (останню написано за участю його сина, композитора Віталія Філіпенка, який нещодавно, 31 січня 2022 року, на жаль, пішов із життя).
Яскравий дар мелодиста, народнопісенна основа музичної мови, спирання на класико-романтичні стильові засади – всі ці прикмети композиторського стилю митця якнайкраще відповідали вимогам так званого методу соціалістичного реалізму, провідної мистецької ідеології в СРСР. Однак їх аж ніяк не можна назвати кон’юнктурою – з огляду на те, яким щирим у всіх висловлюваннях і діях був цей митець. Саме як цільна й оптимістична особистість він постає у творчості, а також у спогадах сучасників.
Коло мистецьких інтересів Аркадія Дмитровича, окрім власне музики, було надзвичайно широким, – він захоплювався поезією, художньою літературою, скульптурою, живописом (сам добре малював), безмежно любив театр. Завдяки таким різноманітним зацікавленням доля сприяла його зустрічі й співпраці з поетами Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою (на їхні вірші написано чимало пісень), Максимом Рильським, драматургом Олександром Корнійчуком, художником Сергієм Григор’євим, скульптором Олександром Ковальовим, кінорежисерами Олександром Роу (до його фільмів «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Королівство кривих дзеркал» і «Варвара-Краса, довга коса» Аркадій Філіпенко написав музику), Юлієм Райзманом, Віктором Івченком.
Величезну кількість часу й сил він віддав також копіткій і здебільшого невдячній організаторській роботі: був відповідальним секретарем Спілки композиторів УРСР, головою секції дитячої музики, очолював музичну секцію Товариства дружби із зарубіжними країнами.
На жаль, нині залишилися одиниці з тих, хто особисто знав і співпрацював із композитором. Тому їхні спогади є особливо цінним доповненням до творчого портрета, який дає нам наявна музикознавча та мемуарна література про митця.
«Аркадій Дмитрович Філіпенко залишив по собі добру пам’ять і вдячність багатьох, – розповідає народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, професор кафедри скрипки Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, перша скрипка Квартету імені Миколи Лисенка Анатолій Баженов. – Я мав щастя спілкуватися з ним у “золоту добу” Квартету імені Лисенка – 1970-ті роки. Тоді українські композитори захопилися камерною музикою, зокрема квартетним жанром. Квартети писали всі: і поважні метри, і молоді тоді Валентин Сильвестров, Іван Карабиць, Євген Станкович, свій Фортепіанний квінтет виконував з нами Олександр Канерштейн. Філіпенку треба було витримувати цю свого роду негласну творчу конкуренцію – адже його твори звучали у контексті опусів молодих. І йому вдавалося! У нього було дивовижне, властиве далеко не кожному композиторові відчуття квартетного письма. Його квартети добре звучали і надовго утримувалися у репертуарі.
Він із великою повагою ставився до виконавців, дуже уважно сприймав усі їхні зауваження та побажання. Він розумів, що доки не прозвучить бодай одна нота з того, що він написав, усе це – макулатура. То були партнерські відносини. Свої Третій, Четвертий, П’ятий квартети він створив у співпраці з нами.
Цей чоловік виріс у дитбудинку, пройшов величезну життєву школу – і при цьому залишився оптимістом, життєрадісним, відкритим для спілкування. Його регалії, посади, зрештою, статки аж ніяк не були для нього “постаментом”.
Він ніколи і нікому не перейшов дороги (явище, загалом, рідкісне у світі творчих особистостей), ніколи не сказав нічого поганого про молодих композиторів. Безумовно, він мав власну думку про їхню творчість, але жодного разу її не озвучив. Мовляв, “колега перебуває у пошуку”. Дуже розсудливою людиною був. Багатьох молодих композиторів він гаряче і щиро підтримував (наприклад, Євгена Станковича, Івана Карабиця, Володимира Зубицького)».
Концерти дружби
Чимало сил та енергії віддав Аркадій Філіпенко, працюючи на чолі музичної секції Товариства дружби й культурних зв’язків із зарубіжними країнами. Нинішньому поколінню, яке з дитинства вільно подорожує за кордон і з двох-трьох «кліків» отримує в інтернеті практично будь-яку інформацію, важко уявити колишню ситуацію «залізної завіси», тотальної цензури та люстрації інформаційних потоків, їхнього ідеологічного переорієнтування. Тож можна лише здогадуватися, яких зусиль Аркадію Дмитровичу вартувала організація поїздок наших композиторів навіть у так звані країни соцспівдружності й прийомів у Києві іноземних колег, коли щонайменші деталі візитів потрібно було погоджувати з партійним начальством у Києві та Москві.
«Протягом усіх років його керівництва, – згадує професор кафедри історії зарубіжної музики НМАУ Лариса Неболюбова, – секція проводила у Києві покази музики композиторів країн соціалістичної співдружності. Пам’ятаю концерти з творів композиторів Чехословаччини, Польщі, Болгарії, Югославії, окремо – Сербії, Німецької Демократичної Республіки (НДР). Аркадій Дмитрович сам відбирав твори для виконання, запрошував зарубіжних гостей до Києва. Багато хто, до речі, саме тут і мав нагоду вперше почути свою музику. Моя роль полягала у тому, щоб підготувати до кожного з цих концертів вступне слово тривалістю рівно 15 хвилин. Я повинна була проаналізувати твори (за вчасним надходженням партитур теж слідкував Аркадій Дмитрович) і включити висновки своєї аналітичної роботи у повідомлення поряд із біографічними відомостями.
Ці концерти, які, на превеликий жаль, припинилися зі смертю Аркадія Дмитровича, давали насправді масштабну, вичерпну панораму розвитку композиторських шкіл у країнах соцспівдружності. Виконувалися і твори метрів, і композиції авторів молодших поколінь. Скільки цікавої, різноманітної музики тоді прозвучало! Важливо (але й дивовижно, як для того часу), що ці мистецькі акції не були політично заангажовані.
Виняток становив лише концерт, присвячений річниці Словацького національного повстання (якщо взагалі можна розцінити як політичний ангажемент історичну подію повстання словаків проти фашистського режиму 1944 року). І в цьому я вбачаю теж заслугу Аркадія Дмитровича. Великою мірою завдяки йому відбувалися подібні творчі поїздки наших музикантів за кордон – він дбав і про зміцнення встановлених зв’язків.
Ще раз наголошу, що концерти були регулярними, – жодних зривів, переносів, замін. Виконання – теж на найвищому рівні: він приходив на всі репетиції і стежив за тим, як ішла підготовка до концерту.
На окрему згадку заслуговує і його манера спілкуватися. Він був надзвичайно інтелігентним, тактовним, ввічливим. І при цьому – ніякої зверхності у тоні, навіть ненавмисного підкреслення свого статусу (я – поважний професор, ти – молодий музикознавець). Він був найкращим організатором з усіх, із якими мені довелося мати справу.
Іще слід згадати ось що: на його ім’я до консерваторії багато років поспіль надходили ноти, партитури, клавіри з-за кордону, що суттєво поповнили фонд бібліотеки. Новий музичний матеріал спонукав музикознавців до написання дипломних робіт і дисертацій. Ці ноти й дотепер зберігаються у бібліотеці НМАУ і доступні для роботи».
Посмішка дитини
Біографи композитора розповідають, що він почав створювати музику для дітей, побувавши на початку 1950-х років на одному шкільному святі, де його вразила бідність пісенного репертуару і загалом музичної складової у програмі. Адже саме враження, отримані нами у дитинстві, залишаються на все життя. Як важливо, щоб музика, яку чують діти вже змалечку, була якісною і водночас доступною! Зрозуміла дитині пісенька, яка подобається і яку можна гарно виконати, запалює у маленької людини любов до музики на все життя, може стати у подальшому сходинкою до зацікавлення класичними шедеврами та їхнього кращого сприйняття. Усвідомлення цього і привело Аркадія Дмитровича до дитячої пісні, спонукало постійно акцентувати увагу інших композиторів на необхідності такої праці. Згодом ця творчість, а також спілкування з юними виконавцями і слухачами стали для нього духовною потребою.
Скільки чудових дитячих пісень (а їх близько 500!) він написав у співавторстві з поетами Тетяною Волгіною, Марією Познанською, Платоном Вороньком, Іваном Неходою, Лідією Компанієць! «По малину», «Сніг-сніжок», «Новорічний хоровод», «Тане сніг», «Зимушка хрустальная», «Веснянка», «Здрастуй, літо», «Ти, Вітчизна-сонечко», «Гуцулята», «Пісня про бабусю», різноманітні ігри-інсценування і навіть дитяча опера «У зеленому саду» – їх і досі можна почути на музичних заняттях і святкових ранках у дитсадках, молодшій школі. «Що не пісня – то яскравий промінчик!» – так влучно охарактеризувала цю музику вихователька одного з дитячих садків у листі до Аркадія Дмитровича. Таких листів вдячності, а також зроблених руками дітей подарунків, що й донині зберігаються у Філіпенків удома, – сотні.
Відповідальність Аркадія Дмитровича, котра виявлялася в усіх його справах, при написанні музики для дітей ставала іще більшою. Адже діти – найвимогливіша, але і найвдячніша аудиторія.
Згадує Юлія Пушкарьова, керівник Дитячого академічного хору «Орлятко»:
«Дитячий хор “Орлятко”, який дістався мені “у спадок” від діда, чудового хормейстера Миколи Лубенського, і яким керую вже не одне десятиліття, свого часу був справжньою творчою лабораторією, у якій створювалися і перевірялися фактично всі дитячі пісні Аркадія Дмитровича. Фірма “Мелодія” свого часу випустила дві платівки з його піснями у виконанні нашого хору: до першого диска увійшли твори для дітей старшого віку в супроводі Державного симфонічного оркестру УРСР під орудою Федора Глущенка, другий складався з репертуару для малят. Його твори виконував також дитячий вокально-інструментальний ансамбль “Веселка” (“Радуга”), який очолював мій чоловік, Валентин Пушкарьов. Він же й робив аранжування пісень Аркадія Дмитровича для ансамблю.
Жодного твору для дітей зі свого доробку Аркадій Дмитрович не показував у концертах і не видавав, доки не перевірить у нашому хорі. Він відвідував репетиції, завжди цікавився чи зручно співати, слухав, як написане ним звучить у виконанні дітей, вносив виправлення, постійно вдосконалюючи твір. Недарма його музика так подобається юним хористам – вони вже після перших програвань починають її наспівувати, адже мелодичний рух є природним, кожна музична фраза – лаконічна і максимально виразна. Пригадую, як на одному з фестивалів-конкурсів дитячої пісні хор “Орлятко” виконував одразу дві пісні Філіпенка (за умовами конкурсу – без зазначення імені автора). І обидві вони – “Качечка-прачечка” та “Машенька” – здобули призове перше місце.
А скільки радості давав кожен його візит до нашого хору! Це завжди було справжнє свято, щирі емоції дітей і композитора, гамір, пожвавлення, непідробне захоплення одне одним, – загалом важко підібрати слова, щоб змалювати атмосферу цих зустрічей. В останні роки життя його, бувало, дуже ображали колеги, і він шукав розради в дітях, відпочивав із ними душею.
Аркадій Дмитрович був дуже скромною людиною – ніколи не нав’язувався на інтерв’ю, радіопередачу чи зустріч із публікою. І при тому його постійно і скрізь запрошували, – очевидно, завдяки його позитивності, тим світлим емоціям та енергетиці, які він випромінював.
Він дуже допомагав і моїй родині, і хору “Орлятко”, був нашим захисником. У часи, коли через різні причини хору довелося залишити стіни Палацу піонерів, Аркадій Дмитрович доклав максимум зусиль, щоб влаштувати нас якнайкраще. Саме завдяки йому протягом 36-ти років ми працювали при Будинку культури Київського авіазаводу (це, до слова, були найкращі роки історії нашого колективу!). Коли його не стало, утворилася пустка. Його і досі дуже не вистачає».
«Він любив людей і вірив їм», – сказано у передмові до збірки статей і спогадів про композитора. Ці слова дуже вдало вміщують усі деталі його творчого і людського портрета. Швидко плине час, змінюються естетичні пріоритети, соціальні та інституційні координати буття музичного мистецтва. Але навряд чи перестане бути актуальним те, що твориться з ЛЮБОВІ.
Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ
Друкований варіант статті див.: Музика. – 2012. – № 6. – С. 12–15.
