Панорама української саксофонової музики

120

Саксофоніст Роман Фотуйма не потребує окремого представлення у київських музичних колах. Його імʼя на афіші завжди є запорукою якісного концерту з вдалою програмою та не менш яскравим її втіленням. 28 жовтня Роман запросив меломанів на концерт «UNA VOCE: українська музика для саксофонів соло»

Якщо зазвичай він виступає у складі Київського квартету саксофоністів або в дуеті з піаністкою Дар’єю Шутко, то цей концерт був його сольним. Нехай навмисно виділене курсивом як в афіші, так і в цій статті слово «саксофонів» не спантеличує читача. На сцені Київської організації Національної спілки композиторів України цього вечора можна було побачити чотири інструменти з сімейства саксофонів: сопрано, альт, тенор і баритон, кожен із яких був однаково віртуозно продемонстрований.

Роман Фотуйма, відомий насамперед як виконавець сучасної української музики, представив цілу панораму творів для саксофона соло українських авторів. Розпочала концерт «Пастораль» для саксофона альта Сергія Пілютікова, написана на початку 2000-х років. Опус видався більше пародією на пастораль у її класичному розумінні. Утім відокремлені інтервали, активні пасажі та дисонуючі перетиснуті звуки саксофона виявилися влучними засобами для передачі образу природи в її стихійності.

Далі – дві світові премʼєри з цікавими історіями. Перша з них – «Етюд-постлюдія» Сергія Леонтьєва. Роман Фотуйма – незмінний адресат і виконавець саксофонової музики композитора (серед яких Сонатина для альтового саксофона та фортепіано, «Адажіо» для саксофона, фортепіано та струнних, «Ноктюрн» для саксофона, фортепіано та струнних тощо), тому не дивно, що активна попередня співпраця митців утілилась і в цій п’єсі. Справа в тому, що вони разом переклали для саксофона соло вже існуючий твір – «Постлюдію» для клавесина Сергія Леонтьєва. Таким чином, притаманна етюду жвавість та енергійність поєдналась із ліричним висловлюванням, доповнюючи його. А влучно підібраний тембр саксофона-сопрано підсилив особистісний характер твору.

Другою світовою премʼєрою стало виконання твору Ренати Сокачик «Dopo le Fermate» для саксофона-альта. Таке «сусідство» композиторів відсилає до минулорічного концерту в Національній філармонії України під назвою «Шлях». Тоді після творів Сергія Леонтьєва (до слова, у виконанні Романа Фотуйми та Дар’ї Шутко) також звучали композиції Ренати Сокачик. Контраст між композиторськими стилями обидвох авторів спрацював як тоді, так і цього вечора.

Згадка про концерт «Шлях» не випадкова. Саме під час підготовки до згаданої імпрези – відбулося знайомство Ренати Сокачик і Романа Фотуйми, результатом якого і стало написання твору «Dopo le Fermate». Сама назва (котра з італійської перекладається як «Після зупинки») одразу апелює до філософського боку музики: після зупинки для рефлексії – подальший рух. Це й відобразилось у різнохарактерних розділах твору, які відмежовувались тими самими, як здалося, «зупинками для рефлексії». Змістова багатоплановість, активне використання розширених виконавських технік і потреба педантично прораховувати тривалість кожної фермати робили твір чи не найважчим. Але це не завадило Роману Фотуймі передати весь спектр емоційних станів, закладених авторкою, – від розгубленості до активної дієвості.

Центральним твором стали не анонсовані раніше «Старосвітські гуцульські награвання» (2000) Левка Колодуба. Ця пʼєса давно вже є обовʼязковою частиною репертуару саксофоністів. Причини такої популярності зрозумілі – поєднання різних сфер народного музикування не може залишити осторонь українського виконавця. Протяжна пісня переходить у жваву коломийку, захоплюючи увагу та уяву слухача.

Продовжила концерт ще одна світова премʼєра – «Рапсодія» для саксофона-альта Євгена Геплюка. Композитор звертається до традиції чергування повільних і швидких епізодів. Так, зосереджена тема саксофона поволі розвивається, доходить до вершини й… зривається. На зміну їй приходять активні пасажі на пентатоніці, які розкручуються, секвенціюються та поступово підводять до нової пари контрастних фрагментів.

«Homo Ludens I» для саксофона-баритона (1991) Володимира Рунчака –– ще одна відома репертуарна пʼєса. Вона насичена найрізноманітнішими нетрадиційними прийомами, які повʼязані зі сполученням тембру інструмента й людського голосу. Таким чином, виконавець – «Людина, яка грає» – має відкинути одноголосну природу саксофона задля створення багатоголосся, де одним із голосів у буквальному сенсі стає сам музикант.

Концерт завершив твір Івана Тараненка «В пошуках шляху» (2003). Ця композиція підсумувала програму концерту, що продемонструвала українську саксофонову музику різних років – з 1991-го до сьогодення. Спектр творів тут настільки широкий, що дійсно виникає потреба в «пошуку шляху».

Опус Івана Тараненка просякнутий почуттям невизначеності, що виявляється у різких змінах тематизму, динамічних і тембральних рішень. Утім звучання видозмінених початкових інтонацій наприкінці твору, можливо, натякає на необхідність саморефлексії та самоаналізу задля віднайдення шляху.

Роман Фотуйма, представляючи програму концерту, відзначив ідею взаємодоповнення творів, – щоб вони «не конкурували між собою, а створювали цілісну картину української саксофонової музики». Тож поява нової музики, яка стала приводом для організації цього заходу, виявилася чудовою нагодою озирнутися назад і підсумувати вже наявний досвід.

Олександра ЧЕБОТАР