Співає Хор Українського радіо

2
Share Button

29 жовтня у Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України відбулася визначна подія. У виконанні Заслуженого академічного симфонічного оркестру і Академічного хору імені Платона Майбороди Національної радіокомпанії України прозвучала сценічна кантата Карла Орфа «Карміна Бурана» під орудою заслуженого діячя мистецтв України Володимира Шейка

Цей видатний твір має велику популярність у світі, але звучить не часто, бо потребує неабиякої майстерності від усіх виконавців – оркестру, хору, солістів, диригента. Його підготовка є своєрідним лакмусовим папірцем насамперед для керівників колективів. Ми вирішили скористатися нагодою і поговорити про непросту роботу хормейстера з художнім керівником і головним диригентом Хору Українського радіо, заслуженою артисткою України Юлією Ткач.

Віра Самойленко: Шановна Юліє Сергіївно, з вересня 2010 року ви очолюєте один із найкращих професійних колективів держави – Хор Українського радіо. Якщо можна, коротко розкажіть, як ви вперше зустрілись із цим колективом? Що було особливого в ньому, і що запам’яталось вам найбільше?

Юлія Ткач
Юлія Ткач

Юлія Ткач: Перші зустрічі з хором Українського радіо я пам’ятаю ще з дитинства, коли дуже часто по радіо і телебаченню можна було почути і побачити великий красивий хор. І ніхто навіть не міг припустити – ні я, ні моя родина, що з цим славетним колективом буде пов’язане моє творче майбутнє.

Я народилась і виросла в Києві, мої батьки – теж кияни, а от бабусі та дідусі – це вже Київська область. Мій прапрадідусь був священиком у селі на Київщині, їхню родину розкуркулили, лишивши ні з чим. Сім’я дідуся дуже важко пережила Голодомор, утративши трьох маленьких дітей. Дідусь розповідав, як вони сиділи за чаном їжі – батько, мати, дев’ятеро дітей, і в хату увірвалися люди, зібрали все до останньої крихти й пішли геть. І розповідав, як малі діти (а дідусь був старший) кричали «Мамо, хочу їсти! Мамо, хочу їсти…» Аж страшно, що пережили наші люди. Але завжди у нас була дуже життєрадісна і співоча родина.

Добре співала моя бабуся, дідусі грали на гармошці та скрипці. Тоді взагалі були такі часи, що люди тяжко працювали (це були і довоєнні, і післявоєнні часи), а потім збиралися всі увечері, співали, танцювали, насолоджувались і раділи життю. Це була така потреба і, можливо, спасіння. І зараз моїй бабусі 86 років, дай Бог їй здоров’я і многоліття. Вона дуже добре співає, причому красивим тембром, міцно тримає і підбирає другий голос, хоча спеціальної освіти не має.

Професійною музиканткою стала і моя мати, яка співала в професійних колективах і викладала музику й співи в школі. Тому зовсім не дивно, що моє життя пов’язано зі співом та музикою. Хоча в дитинстві, років у шість, я навідріз відмовлялася йти до музичної школи, аж поки мені не приснився дивний сон. Після нього я майже вблагала моїх здивованих батьків відвести мене на музику. В музичній школі, навчаючись по класу фортепіано, дуже добре пам’ятаю мої концерти. Педагоги відмічали: «Ти знаєш, що під час виступу ти змушуєш себе слухати?» Я дійсно відчувала, бо мені здавалось, що зал ніби завмирав, коли я грала на роялі.

А потім сталося все волею долі – навчання у консерваторії, зустріч із великими митцями-викладачами, які давали не лише знання, а й набагато більше: творчу силу, впевненість, віру і, головне, любов до хорового співу. Мої Вчителі Віктор Дженков, Павло Муравський, Євген Савчук, Володимир Рожок і всі мої викладачі, завдяки яким я знаю, що хоровий спів – це найунікальніше явище в усьому мистецькому просторі. Я вдячна Богу, моїй родині й педагогам за можливість бути причетною до мистецтва хорового співу, за здатність щиро любити цю справу.

Мирослав Скорик, Ігор Щербаков, Юлія Ткач і Володимир Шейко
Мирослав Скорик, Ігор Щербаков, Юлія Ткач і Володимир Шейко

Навчаючись у консерваторії, я почала працювати хормейстером і керівником у різних аматорських колективах. Була хормейстером у хоровій капелі «Світоч» Будинку вчителя, яку очолював визначний український хормейстер, музикознавець Мстислав Юрченко. Саме він навчив мене на практиці чути справжній хоровий унісон з кількома обертонами. Доручав мені самостійно готувати програми, часто працювати з хором. Потім керувала Студентським хором Національного лінгвістичного університету. Директором була Ірина Ренгач. Це були прекрасні часи. Хор був чи не центральною ланкою життя університету. Ректор Галік Ісакович Артемчук усіляко підтримував нас, був справжнім любителем хорового співу. Також я викладала диригування на Музпеді та в десятирічці. Після смерті Віктора Антоновича Дженкова я продовжила вести його учнів у школі імені Миколи Лисенка. Мої перші випускники десятирічки – Денис Крутько, Руслан Кірш, Олексій Омельчук, Сергій Біда. Усі вони зараз співаки, хормейстери.

Друга, вже справжня зустріч із Хором Українського радіо відбулась після закінчення консерваторії і вступу в аспірантуру. Це був мій перший аспірантський концерт, що проходив у Малому залі консерваторії. Я диригувала Академічним хором Національної радіокомпанії України! І це було почесно й відповідально!

Звичайно, що до концертного виконання я мала певну кількість репетицій із хором. І от саме на них я вперше познайомилась з Хором як з творчою одиницею. Перше, що мене вразило, – це дуже тепла, доброзичлива атмосфера між усіма учасниками хору. Таке було враження, що я попала в свою сім’ю, яку знала протягом багатьох років. По-друге, я, як молодий хормейстер, незнайома для колективу, готувалась до різної реакції, критики. Але отримала, навпаки, величезну підтримку, міцний контакт і бажання творити разом. Із першої нашої спільної репетиції артисти бездоганно та з великим натхненням виконували всі мої зауваження і побажання, сприймаючи мене як зрілого музиканта. Після репетиції підходили, дякували, запрошували до подальшої співпраці. Це була справжня «любов із першого такту»!

В. С.: Ви працювали пліч-о-пліч із попереднім керівником хору Віктором Скоромним. Які моменти вашої особистої співпраці запам’ятались?

Ю. Т.: Так, у 2003 році, невдовзі після аспірантського концерту, мене запросили на посаду хормейстера Хору Українського радіо. Сім років я працювала під керівництвом Віктора Скоромного – непересічної, унікальної, сильної особистості. На мою думку, творчість не може народжуватись під тиском, для неї має бути певна свобода та відсутність меж. Так от якраз я хочу подякувати Віктору Петровичу за надану мені творчу свободу ще на початках моєї праці в колективі. Він ніколи не втручався у мою роботу з хором, не тиснув, не виставляв рамок. І для мене це було найцінніше. Віктор Петрович дозволяв мені готувати самостійно програми, диригувати на концертах, а також робити записи до Фонду Українського радіо.

zal

Я дуже добре пам’ятаю свій перший фондовий запис – «Подячний молебень» Миколи Леонтовича (для мене це було дуже символічно), на який мене благословив Віктор Скоромний. Ми записали чотири основні фрагменти молебну. І, от на Художній раді слухають мій запис. Звичайно, в мене все всередині охололо, завмерло. Прослухали. Голова Художньої ради Микола Миколайович Аммосов, хормейстер і унікальний музикант-критик, вигукує: «Браво! Молодець! Який ансамбль, унісон, які тембри! Молодець!» Я, чесно кажучи, була по-справжньому вражена. Так пройшло моє перше бойове хрещення у студійній роботі з хором.

А потім були Концерт Максима Березовського, авторські твори Володимира Стеценка, Ігоря Шамо, українські народні пісні, що отримували відзнаку Художньої ради. Так, за часів моєї хормейстерської роботи в хорі народився мій перший компакт-диск «Академічний хор імені Платона Майбороди НРКУ. Диригує Ю. Ткач». І все це завдяки тій творчій свободи і підтримці, що надав мені Віктор Петрович Скоромний.

В. С.: Уже п’ятий рік ви – художній керівник і головний диригент Хору Українського радіо. Я особисто знаю, що ви проводите значну, постійну роботу з підвищення якості виконання, пропаганди хорового мистецтва. Що вдалося наразі? Які зміни відбулися в колективі під час вашого керування?

Ю. Т.: Для мене хоровий спів – особливе, унікальне явище. Бог, любов і хоровий спів. Я так до нього ставлюсь і вимагаю такого ж ставлення від співаків. Для мене є певним святотатством, коли під час настроювання хору відчиняються двері й заходить із запізненням людина, або коли неохайно береться звук, або коли сидить співак і бездумно працює, ніби він відсутній на роботі. Тому, перше, що я хотіла донести до артистів, очоливши колектив, – це велику повагу і любов до хорової справи. Без неї нема чого робити ні в хорі, ні в музиці.

Після виконання "Карміна Бурана" Карла Орфа
Після виконання “Карміна Бурана” Карла Орфа

Творча дисципліна має бути обов’язковою в колективі. На моє глибоке переконання, найбільшу користь країні ми можемо принести, тільки якісно виконуючи свою роботу. Хтось якісно, рівними стрічками шиє одяг, який приємно носити; хтось професійно кладе цеглу, і в цьому будинку приємно і затишно жити; хтось професійно лікує і тим самим зберігає здоров’я та життя людей. І ми маємо відповідально ставитись до своєї справи, бо вона врешті решт утримує націю на належному культурному рівні. Це наш обов’язок і почесна місія. Цього я вимагаю і від себе, і від співаків.

Зміни в колективі, звичайно, відбулись. Хор Українського радіо, і це думка музичної еліти країни, професійно виріс, він підвищує майстерність і стає конкурентоспроможним серед найкращих професійних колективів України. По-перше, активізувались гастролі по Україні. Збільшилась кількість концертів. Поширилася співпраця з провідними оркестрами і диригентами. Нас стали залучати до визначних урядових концертів, престижних фестивалів. Наприклад, ми завершували наприкінці 2014 року святкування 200-річчя Шевченка в Національній опері України. У 2012 році Хор Українського радіо відзначив потужний 80-річний ювілей у Національній філармонії. До нього проведено серію концертів, створено фільм про історію і діяльність хору «Молитва над обрієм» чудовим режиссером Оленою Ілляшенко; випущено компакт-диск «Господи, Господи, силою Твоєю» (соліст – Тарас Штонда). Хор з’явився у соцмережах: Фейсбук, Ютуб, став партнером Музик-Ревю.

В. С.: Чи є для вас особисто різниця у диригуванні хором на записі, на концерті, прямому ефірі на радіо і телебаченні? Чи відрізняється відгук хору, настрій співаків, якість звука в різних комунікаційних ситуаціях? Що вам ближче?

Ю. Т.: Так, специфіка виконання, звичайно, різна. У будь-якому виконанні має бути чистота, злагодженість, щирість і всі потрібні професійні компоненти. Але, на відміну від концерту, запис повинен бути бездоганним. Якщо на концерті вплив на слухача відбувається за рахунок сильного емоційного піднесення, цілісності, неповторної миттєвості, то в запису важливі деталі, їх не можна сховати за емоціями. А в цих деталях не загубити цілісність, виконавський стан і характер при повторі дублів, потребує великої майстерності. І якраз наші артисти володіють цим, це наша специфіка.

Не можна думати, що студійна робота, – це запис, грубо кажучи, нот. Все лишається «на плівці» – настрій, думки, енергетика. І я завжди настроюю на це хор. Наскільки в кожному дублі буде емоційно-змістовна віддача, настільки сильніший він буде мати вплив на слухача. Прямий телевізійний ефір, як і концерт, тільки в збільшеному форматі, – це обличчя, очі, стан і все решта.

Чесно кажучи, я щаслива, що маю змогу поєднувати різні виконавські форми. Кожна з них для мене особлива і самодостатня.

В. С.: Якщо розглядати диригента як головного управителя процесом передачі музичного твору від композитора до слухача, якими рисами він має володіти та які функції виконувати?

zal2

Ю. Т.: Мені дуже подобається вислів, якщо не помиляюсь, Володимира Кожухаря стосовно диригента: «Диригент – це енергетичний центр усього виконавського процесу». Я можу додати, що не тільки енергетичний. Усі думки, настрій, інтелект, змістовність або незмістовність, щирість або штучність, душевність, духовність (усіх якостей, як поганих, так і добрих, не перерахувати) потрапляють до слухача через колектив. Хор ніби віддзеркалює (особливо хор, бо там є спів) внутрішню сутність диригента, а з нею і його розуміння, і тлумачення твору. І наскільки глибше, талановитіше особистість диригента, настільки переконливішим буде виконання, незважаючи на те, який колектив чи який склад на сцені. Таке ж можна сказати і про інших музикантів, наприклад, за грою піаніста з перших звуків можна визначити його інтелект, глибину, обдарованість. Тільки в диригуванні це більш масштабно.

Ще в диригуванні хором є такий феномен, як звук. Кожен диригент, із яким би колективом він не працював, має свій звук. І це неможливо пояснити логічно. Наприклад, це дуже відчутно на іспитах чи методиці роботи студентів із хором консерваторії. Я викладаю на кафедрі хорового диригування в рідній Аlma Mater і є постійним свідком того, що в кожного студента один і той самий хор звучить по-різному. Навіть на обговореннях на кафедрі педагоги дуже часто помічають: «Студент стає до хору, нічого особливого не робить, а хор звучить чисто, багато, злагоджено. В нього руки з “вухами”». Вся справа в особистості диригента.

Диригент має бути особистістю, якій вірить колектив, бо «грає» він на унікальному інструменті. Тому моральним обов’язком диригента, що дає право вести за собою колектив, є постійне збагачення свого інтелекту, душі, духу, етики тощо.

В. С.: Якої ви дотримуєтесь тактики: демократія чи авторитаризм?

Ю. Т.: Я дуже чітко розмежовую для себе творчість і людські відносини в колективі. У першому – керує той, хто відповідає! По-іншому бути не може. Диригент не має питати в артистів, яким ми сьогодні будемо співати звуком більш затемненим чи світлим, наприклад? На то він і диригент, щоб керувати, підкоряти своїй волі, добиватися результату, який він очікує. А в повсякденному спілкуванні, звичайно, демократія, тільки доброзичливість, людяність, взаємодопомога.

В. С.: Які особливості співпраці з композиторами? Як приймаються твори художньою радою НРКУ?

Ю. Т.: Ми завжди були і лишаємося (це вже наш девіз) творчою лабораторією сучасних українських композиторів. Звичайно, що замовлень дуже багато. Але погодитись на всі у нас просто немає фізичної можливості. Пріоритетом у виборі творів є їхня художня цінність. У нас існує щорічний план фондових записів, який ми обов’язково маємо виконати. Після запису та монтажу ці твори потрапляють на Художню раду НРКУ.
Уже, здається, 40 років її очолює визначний музичний діяч, керівник фондів Українського радіо Микола Миколайович Аммосов. Його принциповість, унікальна творча інтуїція, широка ерудованість і тонке розуміння кожного музичного твору, стилів, епох дозволяють прийняти до фонду найкращі музичні зразки, як у композиційному, так і у виконавському аспектах. Я часто присутня на Худраді, беру участь і спостерігаю за обговоренням. І завжди дивуюсь точності, тонкості розуміння специфіки кожного твору. І можу з усією відповідальністю сказати, що Худрада має дуже конструктивний вплив на діяльність Хору. За останні роки наші записи були відмічені як «Взірець», зокрема, обробки Миколи Леонтовича, концерт Максима Березовського «Не отвержи мене…», Бориса Лятошинського «Тече вода в синє море», «Із-за гаю сонце сходить», концерти Дмитра Борнянського та ін. Також художні фонди всіляко підтримують записи високомистецьких творів із різними колективами столиці, наприклад, «Глорія» Антонія Вівальді, «Реквієм» Олександра Щетинського з «Київськими солістами», «Стабат Матер» Ігоря Щербакова із «Київською камератою».

В. С.: Що, на вашу думку, являє собою хоровий спів? Що головне у хоровому виконавстві?

Ю. Т.: Хоровий спів, без перебільшення, – це потужніший інструмент впливу на суспільство! Виховний інструмент! Це те, що облагороджує, розвиває, гармонізує людей. Недарма в розвинутих європейських країнах, наприклад, у Прибалтиці хорове виховання невід’ємне від життя. Це те, на чому повинна виховуватись молодь, – на народних піснях, духовних творах, класичній музиці. Звичайно, поруч естрада. Але… Як сказав Павло Муравський: «Суспільство повинно виховуватись на серйозній музиці. А естрада розважає, і це добре, нормально, так має бути. Але розважає вже вихованих людей!» Ось у чому різниця. Дуже хочеться вірити, що, наближаючись до європейських цінностей, наша країна наблизиться і до розуміння надважливості підтримки професійного хорового мистецтва як основного стратегічного чинника збереження і розвитку країни.

В. С.: Що би ви хотіли змінити в сучасному ритмі життя колективу? Які творчі плани та які потенційні перепони на шляху їхньої реалізації?

Ю. Т.: Покращити матеріальну базу для артистів хору, бо вони на це заслуговують, це по-перше. По-друге, активізувати гастрольні поїздки. Гастрольні подорожі зміцнюють і розвивають колектив.

В. С.: Що таке для вас Хор Радіо? Яким був, є і має бути цей колектив у загальнодержавному, культурному аспектах?

Ю. Т.: Хор Українського радіо особисто для мене – це велика частина мого життя. У нього я вкладаю всю себе і вимагаю такої ж віддачі від колективу. Хор зростає професійно і творчо. Мені не соромно за результати нашої роботи, скажу більше – я пишаюся ними, тому що їхня переважна більшість зроблена якісно, професійно, талановито. Тільки я і колектив знаємо, якою ціною іноді вдається відтворити ті чи інші виконавські тонкощі. Але це наш труд: кропіткий, складний, виснажливий, і справжньою винагородою за нього є результат – чистий спів, щире виконання, красиве, благородне звучання хору, естетичне і духовне збагачення.

Хор Національного радіо в будь-якій розвинутій країні – це душа і візитівка держави. Так, принаймні, є в Європі. І дуже сподіваюсь, що наш колектив – Хор Національного Суспільного радіо України, який по праву може пишатися своєю понад 80-річною історією і творчими здобутками, буде всіляко підтриманий і пошанований державою.

Віра САМОЙЛЕНКО

Фото Юрія ПРИЯЦЕЛЮКА

Share Button