1 червня видатному українському співакові й педагогу, солісту Національної опери, народному артистові України Степану Фіцичу виповнилося б усього 65! А 8 червня – настане друга річниця відтоді, як його не стало

Бувають в житті періоди, коли тяжко. Важко знайти себе, власний шлях. За якимось дивом, саме у часи найбільшого емоційного відчаю Господь посилає нам людей, котрі своєю позитивною енергією, талантом, вірою у краще осяюють наше життя. Одним із таких неосяжних подарунків долі була для мене зустріч зі Степаном Миколайовичем Фіцичем.

…Ще років із дев’ять-десять тому, я, тоді ще студентка консерваторії, почула на прослуховуванні у капелу «Думка» дівчину з чудовим приємним голосом. Мені чомусь інтуїтивно дуже сподобалася її вокальна школа. Хоч це було трохи дивно, однак я підійшла, познайомилась і спитала ім’я її викладача. Дівчина Мирослава (то була співачка Мирослава Солов’яненко. – Ред.) розповіла про свого педагога Фіцича, чиє прізвище видалося мені незвичним. Дізнавшися номер його класу в університеті культури та графік занять, я попрямувала на прослуховування.

П’ять поверхів сходами. Знаходжу клас. Тихенько підслухую під дверима заняття зі студентом, намагаюся знайти листок, де написано ім’я та по-батькові педагога… У паузі набираюся сміливості й заходжу: «Добрий день, – кажу, – я шукаю Фіцича. Це не ви?» На мене з посмішкою дивиться чоловік – кремезний, із веселим і добрим поглядом, дуже артистичний у кожному своєму русі. Відповідає: «Доброго дня. Я Фіцич». А я йому й розповідаю про себе, що дуже хочу співати. Він погоджується мене прослухати.

Отже, Степан Миколайович розспівує мене, паралельно робить деякі зауваження. Однак вони не сухі, не образливі, а дуже влучні, óбразні, – такі, які спонукають до активної особистої роботи й пошуку. Починаю співати. За фортепіано сидить привітний концертмейстер, він із першої до останньої ноти підтримує мене музичним супроводом і позитивним ставленням. Це концертмейстер – Микола Чикаренко.

Так прослуховування перетворюється на довге творче заняття. Я відчуваю себе у такій невимушеній, але насправді творчій атмосфері, що все здається мені сном. Наприкінці я чую вирок: «У вас чудовий голос, польотний. Вам треба займатися. Приходьте у вівторок на заняття». А я стою і нічого не розумію. Не вірю. «Як? Ви мене берете у клас?» У відповідь зовсім просто: «Так, я працюю по вівторках і четвергах». Я: «А… Скільки коштує заняття?» І знову дуже просто: «Мені нічого не потрібно платити».

Ми ще довго розмовляли, я намагалася домовитись про ціну занять, однак мені це не вдалося. Надалі, якщо я навіть приносила коробку шоколадних цукерок, то довго вислуховувала зауваження щодо марної витрати грошей.

…Чомусь так буває. Може я чимось у житті заслужила це, можливо доля надала мені той дарунок як аванс на майбутнє. Однак я, як мале дитя, раділа: зі мною займався відомий талановитий оперний співак, і він повірив у мене! Я вдячна Богу за це!

Розпочалися регулярні репетиції. Жодного разу я не бачила Степана Миколайовича під час роботи з учнями відстороненим, він працював на повну силу, цілком віддаючися справі. Кожна нота, що не подобалася маестро, до останнього ним виборювалась. У хід ішли неймовірні приклади, метафори. Він міг запропонувати учням мукати чи ревти, як молодий бугай, уявити себе скрипкою зі срібним звучанням. Коли приємні метафори закінчувалися, міг змусити повторити механізм блювотного рефлексу, що, до речі, дійсно відкриває гортань.

Фантазія Степана Миколайовича не мала меж, як і час роботи. Якщо вчитель не поспішав на репетицію або виставу в театрі, заняття могли тривати годину, а то й дві. Він завжди приділяв увагу красивому тембру, диханню, чистоті інтонації, грамотному опрацюванню тексту, артистизму. Шукав певний сенс у кожній фразі та цілому творі й привчав до цього нас.

Степан Миколайович ніколи не просив повторювати його манеру співу, навіть забороняв це робити. Найголовніше, на мій погляд, у його стосунках із учнями – величезне бажання навчити, направити, допомогти знайти у вокалі, та й загалом у житті – саме своє.

Для мене заняття зі Степаном Миколайовичем були не лише уроками з постановки голосу. Це були уроки з постановки сильної й творчої особистості на життєвому шляху. Заняття із безкорисливого добра.

Він вірив у своїх учнів, у тому числі й у мене. Був тією рушійною силою, що спонукала до дії.

І я, як могла, рухалася вперед. Поступово напрацьовувала репертуар. Почала брати участь у філармонійних концертах, співати сольні партії із Хором Українського радіо під керівництвом Віктора Скоромного (пізніше – Юлії Ткач), Національним академічним оркестром народних інструментів під керівництвом Віктора Гуцала, хором Вознесенської церкви на Деміївці, озвучувати твори сучасних композиторів, робити сольні записи до фонду Українського радіо, зокрема й спільно з Тарасом Штондою.

У 2010 році я отримала звання дипломанта конкурсу вокалістів у Москві, була прийнята до відродженого Московського Синодального хору під керівництвом Олексія Пузакова з перспективою сольного співу. Однак у зв’язку з сімейними обставинами знову повернулася до Києва і наразі продовжую активно співати сольно й у хорі, пишу музикознавчі та історичні розвідки про академічне мистецтво, захистила кандидатську дисертацію, видала книгу про Хор Українського радіо.
Степан Миколайович був яскравою людиною – доброю, талановитою, артистичною від природи. Здавалося, він ніколи не зупинявся у самовдосконаленні, працював над вокальною формою, цікавився різними аспектами суспільного життя і культури. Він умів бути зібраним, серйозним, однак у будь-яку мить міг розсмішити дотепним жартом.

Пам’ятаю, як він переповідав діалог із Павлом Муравським, коли патріарху української хорової культури було біля дев’яносто п’яти років, а Фіцичу – під шістдесят. Зі слів Степана Миколайовича, їхні дачі були поруч. Якось зустрілись вони, а Павло Іванович каже: «Коли ми з тобою постаріємо і підемо на пенсію, то будемо тут садити часничок…» Ми всі заходилися від сміху. І хто ж міг тоді подумати, що життєвий шлях цих двох геніальних людей завершиться в одному й тому самому році. Душу наповнює світлий сум.

Розповідав Степан Миколайович і про свої поїздки на Святу Землю на Пасху. Було помітно, що ця тема його дуже хвилювала.

Степан Миколайович не був простим, але завжди щирим. Він умів співпереживати, давати цінні життєві поради. Якось, коли ми разом із Миколою Чикаренком виступали у філармонії, Степан Миколайович відвідав концерт і подарував нам квіти. Цей момент подиву, натхнення, захвату і вдячності Учителеві залишиться у моїй пам’яті назавжди. А ще я згадуватиму очі Степана Миколайовича – веселі, добрі, з м’якою, ніби батьківською, теплотою. І голос – сильний, енергетично наповнений, природний і живий…

Кілька років тому я присвятила Степану Фіцичу вірш і подарувала йому. Нехай цей вірш прозвучить як епілог мого спогаду про цю дивовижну Людину. Світла йому пам’ять!

«Есть такое слово
Милое, простое,
Тихое и светлое –
Доброта.
Где-то тихо каплет,
Где-то бьет фонтаном,
Где-то разливается
В синие моря.

Ветры землю сушат.
Палит землю солнце.
Влага испаряется.
Духота.
Люди оглупели.
Ценят только деньги.
Хоть вдохнуть нет мочи –
Е-рун-да.

Глупость, только глупость
Правит их сердцами.
Дай бы Бог упала с них
Жара пелена…
Но среди безумства,
Средь бумажной пыли
Бьют ключи живые
И цветет Земля!

Несмотря на зноя
Липкие законы,
Есть такое слово
Доброта!
И в любой пустыне
С силою фонтана
Льётся пусть Ваш голос,
Пусть поёт душа!»

Тетяна КОРОБКА

Фото Юрія ПРИЯЦЕЛЮКА і надані автором статті