«За музикою має стояти гідна особистість», – ці слова швейцарського диригента Симона Камартіна з інтерв’ю для інтернет-газети «Збруч» прозвучали як своєрідне запрошення на концерт «Симфонія зізнання», що відбувся 12 вересня у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика
Вони відгукуються, мабуть, не лише мені. Їхня значущість зростає, адже насправді тільки людина з високими цінностями здатна передати вічні сенси геніїв різних епох і зрозуміти найвидатніших мислителів суспільства.
Очікування були високими, особливо з огляду на прем’єру твору, який понад 40 років чекав виходу в світ. Тож пригадаймо цей концерт і ті різні стани душі, якими нас зачаровували виконавці.
Програма складалася з двох частин. За словами самого Камартіна, це були дві «червоні лінії», які об’єднали твори різних стилів і навіть епох.
У першій прозвучала симфонічна поема «Водяник» Антоніна Дворжака. Ніжна й водночас страхітлива тема, оповита жорстким остинатним ритмом, мандрувала оркестром, набуваючи різних відтінків. Земля тремтіла в кульмінаційні моменти, а невідворотна доля наздоганяла персонажів, ведучи до трагічного фіналу. Здавалося, що це – найемоційніше випробування вечора, але попереду чекало більше.
«Ісповідь» сестри Марії Слєпченко. На початку чути стукіт совісті у партії фортепіано, тривога зростає, аж раптом пробивається «Богородице Діво, радуйся» – мов рятівна рука, що виводить із гріховного світу. Наприкінці звучать сурми – заклик до боротьби зі злом і несправедливістю. У цей момент, здається, кожен у залі переглянув свої вчинки за ціле життя.
«Гімн справедливості» Альберіка Маньяра. Твір нагадує про справу капітана Альфреда Дрейфуса, боротьбу Еміля Золя та французьке суспільство, що піднялося проти несправедливості. Це потік енергії, який змушує діяти й не залишає байдужим.
«Павана на смерть інфанти» Моріса Равеля. Легке й граційне прощання, яке відводить душу від болісних спогадів, залишаючи місце для світлих акордів – як теплих споминів про близьких. Стримана артикуляція й витонченість зробили сум піднесеним.
Концерт для фортепіано з оркестром Ганни Гаврилець став серцевиною вечора. Важко повірити, що цей майстерний твір був написаний у студентські роки. Блискучі каденції у виконанні Віоліни Петриченко затамували подих залу. Диригент тонко вловлював кожну деталь оркестру, немов керуючи ляльковим театром, де все було підпорядковане єдиній ідеї.
Завершив програму, за словами Камартіна, «найсумніший твір Баха» – як спільний акт скорботи за Ганною Гаврилець, яка пішла з життя на початку повномасштабного вторгнення.
Сімон Камартін – диригент, що створив програму, здатну зворушити навіть найчерствіші серця. Хто ж вони, ті «гарні люди», про яких він згадував? Його жести були такими чіткими, що й із залу можна було зрозуміти як має то звучати.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії. Попри окремі моменти, колектив зміг утілити загальну концепцію і зробив це достойно.
Фортепіано – Віоліна Петриченко. Вона вкотре вразила публіку, досягнувши сердець тонкістю туше, динамічними градаціями та глибоким розумінням кожної ноти.
Особистий висновок простий: той, хто пропустив цю подію, втратив багато, насамперед – унікальний слухацький досвід. Такі масштабні прем’єри для фортепіано з оркестром у наш час трапляються не часто. Єдиним нюансом можна назвати те, що програма могла здатися складною для непідготовлених слухачів. Але досвідчені поціновувачі музики оцінили її гідно.
Анна-Марія КРЕТ
Фото надані філармонією
