Валентина Степова: «Співак – сам собі конкурент»

2
Share Button

«У мене є певні амбіції: не маю права опуститися нижче свого вчорашнього професійного рівня, а завтра повинна піднятися на щабель вище, ніж сьогодні». Це – кредо народної артистки України Валентини Степової. Нині вона ділиться своїм професійним досвідом зі студентами. А читачам журналу «Музика» погодилася розповісти про деякі моменти професійного становлення

НЕ ХОЧУ ВАШОЇ СКРИПКИ!

 – У чому, на Ваш погляд, секрет успіху співака, вокаліста?

Може, це не оригінально, але, на моє переконання, – у постійній праці над собою. Ніколи не слід зупинятися на досягнутому – чи то в творчому плані, чи то в технічному. Треба завжди ставити собі нове творче завдання й виконувати його. І в жодному разі не звертати уваги на успіхи чи невдачі колег. Співак – сам собі конкурент, мусить постійно перемагати себе самого. Мабуть, у цьому – запорука професіонального зростання.

– Кого Ви вважаєте своїми вчителями в професії?

– Мені щастило на вчителів із самого дитинства. Та все ж таки першим своїм учителем я вважаю батька – Анатолія Леонтійовича Стельмаха (на жаль, уже покійного). Він помітив мої здібності та зацікавив музикою.

Коли мені було шість років, тато взяв мене з собою до друга. У того в домі стояло старовинне піаніно – дуже красиве, з канделябрами. Мені дозволили доторкнутися до клавіш… Я фанатично зажадала навчатися гри на фортепіано й сказала татові про це. А вранці (мені згодом про це розповіла мама), ще уві сні, я палко просила батьків, щоби дозволили мені займатися музикою. Так склалося, що саме тоді відбувався набір до музичної школи. Незважаючи на те, що я була абсолютно не підготовлена, усі випробування під час іспиту пройшла легко. Коли ж попросили заспівати дитячу пісеньку, я сказала, що не знаю таких. «А яку знаєш?» – запитали мене. «Била мене мати», – відповіла я.

Вчителі рекомендували батькам віддати мене до класу скрипки. Дізнавшися про це, я вельми обурилася: «Не хочу вашої скрипки! Я хочу грати на піаніно!» Та мене переконали, що вже за рік почнуться заняття із фортепіано. Батьки купили мені скрипку, а потім – піаніно.

Узагалі тато готував мене заздалегідь: коли він зрозумів мої уподобання щодо музики, приніс із клубу різні музичні інструменти, навіть тубу. Сам він, ще коли служив у війську, навчився самотужки грати на баяні, навіть вивчив ноти. І мені розповідав, що є такі сім нот: «До, ре, мі…» Тому я вважаю батька своїм першим учителем, що дав поштовх до подальшого навчання.

– А чому ж не пішла далі кар’єра скрипальки?

– Я відчувала, що скрипка – не мій інструмент, навчалася грати виключно для батьків. Та користь була: розвивався музичний слух. Я успішно писала диктанти, навіть брала участь в олімпіадах.

У цілому ж удома не звертали особливої уваги на мої здібності. Можу сказати, що зірку з мене в дитинстві не робили. У музичній школі почала співати в хорі, мені доручали сольні заспіви, це мені дуже подобалося. У 13 років виникло бажання стати співачкою. Оскільки в Хмельницькому музичному училищі не було вокального відділу (далеко від рідного міста батьки не відпускали), а на диригентсько-хоровому викладали сольний спів, я вирішила вступати. І не шкодую про це. Адже був вельми високий рівень підготовки, вимогливі педагоги, серйозне ставлення до сольфеджіо, теорії музики, гармонії. Думаю, якщо б я навчалася на вокальному факультеті, то багато би втратила!stepova_v1

– Батьки не відпускали далеко, а як Ви до Києва потрапили?

– Я змалечку мріяла тільки про столицю, жадала навчатися тільки тут. Коли вступила до консерваторії, потрапила в клас Євгенії Мірошниченко. Мої батьки – прості люди, ніхто мені не підказав, що треба писати якусь заяву із проханням включити саме до її класу. Це – доля, мабуть. Коли оголосили, що я – студентка професора Мірошниченко, була безмірно щаслива! Євгенія Семенівна – мій кумир із дитинства. Досі стоїть перед очима старенький чорно-білий телевізор. На екрані – тендітна красуня Мірошниченко співає «Соловейка» Аляб’єва. Неземний спів, унікальний тембр, професійне виконання! У Євгенії Семенівни була ультраколоратура, під час розспівування у молоді роки вона брала навіть «до» четвертої октави. А в репертуарі були твори із «ля-бемоль» третьої! Її спів, неповторний голос завжди викликав у мене невимовне почуття: не можу й досі слухати її записи без сліз.

Повертаючися до запитання про вчителів, хочу згадати педагогів оперної студії при консерваторії: диригента Льва Горбатенка та режисера Олександра Завіну. Пан Завіна був, як кажуть, зі «старих інтелігентів»: він ніколи не сідав на стілець, якщо студентки стояли, а нас виховував в аристократичному дусі. Показував, як треба сидіти красиво, як поводитися на сцені, давав професійні поради щодо сценічної майстерності.

Уже на третьому курсі я працювала на півставки в оперній студії. Пригадую один епізод. Під час репетиції «Фіалки Монмартра» Кальмана я – Віолетта – на авансцені, спиною до глядачів. Під час оркестрового програшу треба показати, що я плачу. Оркестр грає, я стою, плачу щосили – увійшла в образ, а вийти не можу… Раптом крик режисера: «Стоп-стоп-стоп!» Олександр Савич питає: «Дєточка, що ти робиш?» – «Плачу, бачите – сльози»… – «Якби тебе знімала камера, це було б нормально. Ти стоїш так, що маєш зіграти свої ридання спиною!» Яке щастя було вчитися й працювати з такими професіоналами! Панувало пов­не взаєморозуміння. Я так сумую за тим часом…

НОТИ ТРЕБА ОЖИВИТИ ГОЛОСОМ

– По закінченні навчання співак залишається наодинці зі своїми проблемами. Які моменти вплинули на Вас у професійному плані?

– Для мене одним із поворотних пунктів стали гастролі в Австрії, особливо перші, що відбулися 1997 року. Відень – світова столиця музичного мистецтва. Там усе дихає музикою. Я відчула цю унікальну атмо­сферу всім єством. Я занурилася в неї, жила нею. Європейська манера виконання кардинально відрізняється від слов’янської. Вона вишукана, делікатна, інтелігентна. Повернувшися на Батьківщину, я почала співати зовсім інакше. Я категорично проти нашої практики «перекрикування оркестру»! І щаслива від того, що є диригенти, які допомагають вокалісту співати. Сила співака – не в тому, наскільки міцний у нього голос, а в майстерності, у тому, як ти можеш донести твір до слухача.

– Від чого Ви, як досвідчений майстер, хотіли б застерегти молодих, котрі лише починають свій творчий шлях?

– Невідомо, як складеться доля нинішніх студентів, адже багато в житті залежить від Бога, від натхнення. Тим не менше, велике значення в становленні співака має педагог – він може допомогти голосу розвинутися або зіпсувати його, манеру співу. Тому треба бути дуже вимогливим у виборі педагога.

Дехто із молоді вважає, що є сенс брати уроки у кількох викладачів, аби від кожного узяти краще.

– Не можна вірити у кількох богів одночасно. Ти маєш абсолютно довіряти педагогові, адже у кожного викладача – своя методика. Я переконана, що ходити до різних педагогів водночас – конче неправильно.

Можу порадити як сама набувала досвіду: це класика. Потрібно слухати записи співаків світового рівня – і чоловіків, і жінок. Головне, щоб співали в інтелігентній благородній манері.

Останнім часом слухаю записи Джоан Сазерленд, Монсеррат Кабальє, Лучано Паваротті, Кірі Те Канава (вона приголомшливо співає – ніжно, красиво). Зауважу: ніхто з них не форсує звук. Звичайно, загальновизнаний ідеал – Марія Каллас. Техніка блискуча, кожен звук драматично наповнений, із неймовірною глибиною – жодної ноти заради ноти.

Узагалі я не люблю й не сприймаю співу в «інструментальній» манері, нехай він буде супервіртуозним. Сповідую принцип: ноти слід оживити голосом.

ЗАРАЗ НА ЧАСІ ДЖАЗstepova_v2

Чого ви навчаєте своїх студентів? Чи потрібні їм якісь навички професійного вокалу?

– Звичайно, я даю студентам базові поняття, такі «ази», як правильне дихання, дикція, фразування. Академічній манері, як ви розумієте, не вчу. Та не варто недооцінювати естрадний вокал. Це так тільки «з боку» здається, що співати в естрадній манері легше. Насправді – набагато складніше. Кожен артист має бути яскравою індивідуальністю. І тут важливо все: від стилю виконання до сценічного одягу, зачіски, костюму, хореографії та постановки. Мені дуже цікаво, адже кожен твір, над яким ми працюємо разом зі студентами, стає концертним номером.

– Ви спробували себе у багатьох жанрах: опера, оперета, пісня, романс, навіть рок. Як ставитеся до такого явища, як «формат»?

– У нього є різні сторони (як позитивні, так і негативні). Зрозуміло, кожна радіостанція чи телеканал має своє жанрове спрямування. І не треба пропонувати джазовій «ефемці» народні пісні. Як на мене, справа зазвичай навіть не у специфіці того чи іншого медійного каналу, а в обоймі розкручених виконавців. Якщо хочеш бути в форматі – мусиш іти в руслі моди.

Мені з моєю академічною манерою співу не кожен стиль підходить. Я працювала й працюю у різних стильових напрямках, – є така риса характеру, хочеться спробувати себе у чомусь новому, цікавому. Зараз на часі – джаз. Захотілося поспівати класичні стандарти. Відчула, що зможу: це оригінальний стиль, манера, подача…

ДОСЬЄ.  Валентина Степова народилася в місті Полонному Хмельницької області. Закінчила музичне училище у Хмельницькому (диригент–хормейстер), Київську державну консерваторію (нині Національна музична академія України) імені Петра Чайковського по класу Євгенії Мірошниченко. Працювала в ансамблі «Поділ­ля», в оперній студії при консерваторії, була солісткою Національного театру опери та балету імені Тараса Шевченка. Виступала з сольними концертами в Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України, в Національному палаці мистецтв «Україна», гастролювала в багатьох країнах світу – Австрії, Греції, Німеччині, США, Канаді, Аргентині та інших. Випустила сім компакт-дисків із різноманітними програмами – аріями з класичних опер, народними та сучасними українськими піснями, романсами Сергія Рахманінова, класичними шлягерами в сучасному аранжуванні, духовними творами. Завідувач кафедри естрадного вокалу Національної академії естрадного та циркового мистецтва. Народна артистка України.

Вікторія МУРАТОВА

Друковану версію статті читайте: Музика. – № 1-2. – С. 50–53.

Share Button