«Вавилон»: опера-блудниця

1794

Шалена і геніальна, вульгарна і духовна, драйвова і концепційна, й узагалі, врешті-решт, – сучасна і опера! Опера-цирк, як писалося в афішах, хоча, для прискіпливих, формально це і не опера, і не цирк. Може й так, але я думаю, що «Вавилон», яким би він не був, – безцінний для сучасної української культури. Це – найцікавіше та найпровокативніше театральне дійство цього року

Отже, опера-цирк «Вавилон» – нове дітище відомого тандему композиторів Романа Григоріва й Іллі Разумейка із Владом Троїцьким. Її прем’єра стала кульмінацією і центральною подією цьогорічного, вже дев’ятого «ГогольФесту». Що ж це за «Вавилон», як він зроблений, як це виглядало і як звучало?

Опера-цирк «Вавілон». Реж. Влад Троїцький. Музика — Роман Григорів, Ілля Разумейко. ГогольFEST 2016, Арт-завод платформа, Київ, Україна © repor.to/serbin
Опера-цирк «Вавилон». Реж. Влад Троїцький. Музика — Роман Григорів, Ілля Разумейко. ГогольFEST 2016, Арт-завод платформа, Київ, Україна © repor.to/serbin

Вертикальний сюжет (ідея)

Біблійна історія в основі оперного сюжету – норма і вікова традиція. Але про який саме сюжет ідеться у цьому «Вавилоні»? Про башту, царство Навуходоносора чи жінку на семиголовій звірині? Тут є про все це і навіть більше, – є ще й про сучасний, наш нинішній Вавилон. Немає звичного сюжету – є загальна ідея. Ідея-символ Вавилона як утілення гріха, богозневаги, розпусти, нечисті й гидоти. Символ – він абстрактний, багатовимірний, об’ємний, але не конкретно-подієвий як сюжет.

Вавилон у Разумейка і Григоріва – це не пласка картинка і не лінійна оповідь. Це вертикальний зріз усієї історії, – від найдавніших часів через сьогодення аж до апокаліпсиса. Це оголена сутність головних духовних проблем людства і не тільки сучасного. Це іронія на саме людське буття. На осіб, які будують собі усякі земні твердині, підмінюють духовне матеріальним, а любов – егоїзмом, тобто самі себе обманюють.

Опера-цирк «Вавbлон». Реж. Влад Троїцький. Музика — Роман Григорів, Ілля Разумейко. ГогольFEST 2016, Арт-завод платформа, Київ, Україна © repor.to/shuvayev
© repor.to/shuvayev

Башта – місто – культура – нація – цивілізація. Це біблійний і оперний Вавилон у всій його повноті та багатозначності. Парадокс у тому, що всі ці категорії є ніби найвищими досягненнями, нашою доброю метою. Але водночас – це та сама всесвітня мати зла, одна п’яна кров’ю блудниця з Об’явлення. Проблему показано в опері, але вона залишається відкритою, стосується абсолютного кожного з нас. Ми – учасники цієї вічної історії. Ми живемо у Вавилоні, а Вавилон живе в нас, ми самі буваємо Вавилоном.

Вежа і колаж (ідея народжує форму)

Композиція опери дещо подібна до структури Вавилонської вежі з картини Пітера Брейгеля-старшого (її використано при постановці у відеодекораціях). Це блокова структура, дуже впорядкована і послідовна. Загальний принцип побудови – нанизування один на одного контрастних розділів-блоків (боюсь назвати їх номерами чи сценами), якістановлять сталевий композиційний каркас.

Але одночасно виникає ефект колажу, а то й навіть хаосу. На сцені було все, що тільки може бути в опері, і воно постійно й динамічно рухалося. Були інструменти, музиканти, актори, акробати, ідоли та, наповзаючі аж на залу, дим, відео і світлові ефекти. Сама сцена, таким чином, розмикає рамки замкненого вдалині простору і ми стаємо учасниками шоу.

© repor.to/serbin
© repor.to/serbin

Змішання мов (ідея програмує музику)

Музика Вавилона – це реальне звукове звалище. Тут ціла світова збірна із високої Європи та великого Сходу, із древності й авангарду. Саме музика втілює той вертикальний позаісторичний стильовий зріз, закладений ідеєю.

Музичні мови «Вавилона» – цілеспрямована переробка різнонаціонального фольклору, року, попси, барокових, романтичних, авангардних і постмодерністських музичних елементів. Усі вони об’єднують в одне ціле сучасне і минуле, що робить «Вавилон» живим, правдивим, справжнім. Вавилон – це все, що є, було і буде: вся історія та культура, ми самі – колись, зараз і завтра.

Приклад такого вертикального стильового синтезу – квазіарія Навуходоносора, золотої голови всіх народів. Андрій Кошман співає її із піднятими руками, стоячи на колісниці (типова бойова позиція для виконавців барокових арій), із героїко-трагічним пафосом Сусаніна. Перед нею – тривіальна валторнова мелодійка плюс банальний попсовий супровід. Виходить приблизно такий ефект, нібито Сусанін сповідується у клубі. Непоєднуване поєднання – це і є вертикальне сполучення минулого і сучасного, однієї миті для вічності.

А ще така мішанина різних мов, як у біблійній історії, так і в опері, доводить, що навіть геніально структурована будівля-вежа ще не гарантує порядку духовного. Сьогодні людство будує тисячі веж, вищих і досконаліших за вавилонську, але чи добре ми зараз розуміємо один одного, наскільки ми єдині?

© repor.to/shuvayev
© repor.to/shuvayev

Ненормальні виконавці

Музикантів було небагато, але яких! Неадекватна зміна тембрів, щонайтонше пророблені нюанси артикулювання, геніальна детонація – це я про те, як співала Мар’яна Головко, – браво ! А ще Анні Марич, Євгену Рахманіну, Руслану Кіршу та Андрію Кошману – п’ятьом нереальним універсалам, котрі співають усе що завгодно і як завгодно – від шипіння до пищання, від істеричного сміху до пронизливого крику, від фольклору до барокової арії, від романсу до пісні, на кшталт таких, які бувають на Євробаченні.

Віолончелістка Жанна Марчинська, без перебільшення, – вавилонський скарб, рідкісний віртуоз, в арсеналі якої є уся жорстко-провокаційна авангардна смичкова техніка. Саме вона спокійно і без пафосу творила неабиякий відсоток ірреального звукового фону опери. Вона і ще Роман Григорів (диригент і контрабасист), Назар Спас (валторніст), Артем Шестовський (кларнетист), Андрій Надольський (барабанщик) та Ілля Разумейко (піаніст). Названі виконавці грали ненормально в буквальному значенні – вони експериментували, випробовували інструменти нестандартними прийомами: ревли, гули, рипіли, скрипіли, фальшивили, довбали і завмирали. Вони робили це і тонко, і грубо, і професійно, і пристрасно.

© repor.to/serbin
© repor.to/serbin

Неіснуючий жанр

За силою експресії «Вавилон» близький до рок-концертів. Ви поринаєте у транс, із якого потім важко вийти. Це драйв, який досягається невпинною розкруткою остинатних монотонних ритмів із крещендуючою динамічно-тематичною накачкою.

За масштабом видовища «Вавилон» дорівнюється до циркових вистав, за спецефектами – до естрадних шоу. Якщо говорити про цирк у «Вавилоні», то він сприймався, швидше, як бордель, аніж дитяче шоу, а танці акробатів, – радше, як відверто експресивний і чуттєвий стриптиз, аніж гімнастика.

Не завжди було легко пов’язати дію живих ляльок, ідолів з очима інопланетян, відеосупровід і музику. Виникало багато неочікуваних паралелей і поєднань. Але, можливо, в цьому є свій смисл. Адже це Вавилон і тут усякий сенс, якщо він був, – утрачається, це базар, де все купується і продається – речі й душі. Вавилон неоднозначний, не простий і приречений.

Енергетика «Вавилона» – це диявольський екстаз, усесвітній хаос, болісний плач і колисання наших спустошених душ. Це пафосне і перенасичене іронічно-трагічне шоу. Іронія в тому, що наша земна історія – цирк, бо вся вона – як один момент, усе – в одній проблемі, затягнутій на віки, з якої ми не можемо самі вийти. Трагедія – в усвідомленні цього, у приреченості людства без духовності, без любові, без Бога.

© repor.to/shuvayev
© repor.to/shuvayev

У фіналі опери стомлено прозвучала тиха монгольська колискова. А колискова у фіналі, після грандіозного і строкатого годинного звукового шквалу, – це як колискова хворому і спустошеному людству в період кризи й перед кінцем.

Із такої позиції Вавилон у Влада Троїцького, Романа Григоріва та Іллі Разумейка сприймається дуже органічним, саме таким, яким повинен бути. Такою мірою зібраним і акуратним, якою тільки може бути Вавилон. Він тут живий, символічний, парадоксальний, і його доля ще не закінчилася.

«Вавилон» – це мистецтво на грані, самодостатній, масштабний, видовищний, високопрофесійний і глибококонцептуальний сучасний музично-драматичний арт.

Р. S. «Кожна наступна опера має бути іншою, дивувати – це мета авторів і виконавців наших творів», – банальний пост у Фейсбуці на сторінці «Нової Опери» і не банальна істина. Чи не є це частинкою тієї самої вавилонської пожадливості, на яку хворіємо всі ми? Реальність – вона така, і ця реальність народила концепцію.

© repor.to/shuvayev
© repor.to/shuvayev

Р. Р. S. Чому опера-блудниця? Окрім внутрішньої концепції про велику блудницю, це пов’язано також із зовнішньою формою. Тут опера, у класичному її розумінні, не просто відходить від академічних традицій, а зраджує їм, як блудниця із книги Єзекіїля. Вона зрадила традиціям оперного виконавства, оперної сцени, зрештою, оперному театру та його публіці. Нова опера йде власним непростим шляхом. І не просто йде, а блукає – блудить…

Марина ГАЙДУК
Фото надані авторкою статті

На головному фото – картина “Мала” Вивилонська башта Пітера Брейгеля-старшого