Володимир Рожок і Конкурс імені Стефана Турчака: «Імпульс для майбутнього»

256
Share Button

З 26 листопада до 1 грудня 2017 року в Києві проходитиме Третій Міжнародний конкурс диригентів імені Стефана Турчака. Конкурс носить ім’я видатного українського диригента, якому у лютому 2018‑го виповнилося б 80. Свого часу видатний іспанський віолончеліст Гаспар Кассадо дав Стефанові Турчаку ім’я «пікколо Тосканіні», а легендарний австрієць Герберт фон Караян подарував свою диригентську паличку, визнавши «феноменальним»! Інтелігентний, глибокий, експресивний, вимогливий, заворожуючий, невгамовний, фантастично працездатний, унікальний інтерпретатор музично-сценічних і симфонічних творів, жагуче відданий музиці, сцені, диригентській справі… Саме таким зі спогадів сучасників постає «сонячний Маестро», який на довгі роки став символом української диригентської школи.

На святкуванні 50-річчя Стефана Турчака на запитання журналіста, що Маестро ще не встиг зробити, диригент відповів: «Рівно стільки, скільки вже зробив…» Завдячуючи старанням колег, соратників пам’ять про геніального музиканта продовжує жити і сьогодні. Багато в чому – завдяки доктору мистецтвознавства, професору, народному артисту України, академіку Національної академії мистецтв України, ректору Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Володимиру Рожку, який у 1980-ті співпрацював зі Стефаном Васильовичем у Київському оперному театрі. Саме це спонукало Володимира Івановича до написання низки науково-публіцистичних статей, а згодом дисертації і монографії про творчість диригента.

Напередодні відкриття конкурсу ми зустрілися з ініціатором ідеї проведення в Україні такого масштабного заходу, професором Володимиром Рожком

Володимир Рожок

Шановний Володимире Івановичу, незважаючи на те, що в інтернеті створено офіційну сторінку Конкурсу диригентів імені Стефана Турчака, де вміщено багато інформації, хочеться все ж почути відповіді із перших вуст. Спочатку розкажіть, як виникла ідея проведення конкурсу диригентів?

Про Стефана Васильовича Турчака я дізнався ще у студентські роки, десь 1968-го (навчався тоді у Харківській консерваторії). Турчак приїхав на гастролі до Харкова, він був іще дуже молодим, проте слава про нього уже гриміла як про яскравого диригента, на котрого чекало видатне майбутнє.

Харків мав свою диригентську школу, там працювали прекрасні майстри: Євген Дущенко, Анатолій Калабухін і багато інших. Ми, студенти, прорвалися у філармонію, яка знаходилася на вулиці Сумській (цікаво, що на першому поверсі був овочевий магазин, під ним склад, а на другому-третьому поверхах – філармонійний зал із дуже гарною акустикою!). Турчак диригував Харківським симфонічним оркестром – звучали Шоста симфонія Петра Чайковського і твори харківських композиторів (Стефан Васильович дружив з Віталієм Губаренком, який жив тоді у Харкові й присвятив диригентові свою Другу симфонію). Але коли ми подивилися на манеру диригування, у нас стільки виникло запитань…

Я навчався на диригентсько-хоровому факультеті й запитав у педагога, професора Костянтина Миколайовича Греченка, чи можна так незвично диригувати. Він відповів, що це дуже талановитий хлопець, його рухи і сценічна експресія не викликають заперечень, він працює над кожним тактом, а головне – над розкриттям надзавдання твору, закладеного композитором.

Стефан Турчак мене вразив. Я навіть подумати не міг, що через багато років доведеться працювати разом із ним.

Після закінчення консерваторії я працював у різних установах Харкова, потім мене перевели на роботу до Києва, де я закінчив стаціонарну аспірантуру Інституту імені Максима Рильського Академії наук України.

1981 року мене призначили заступником директора з творчих питань Київського театру опери і балету імені Тараса Шевченка. У колективі було 12 народних артистів СРСР, у тому числі – головний диригент Стефан Турчак, головний режисер Дмитро Смолич, головний художник Федір Нірод, головний хормейстер Левко Венедиктов, головний балетмейстер Роберт Клявін, потім Валерій Ковтун, тобто сузір’я видатних імен…

Коли я почав ходити на репетиції і вистави, які проводив Стефан Васильович, був уражений до глибини душі: переді мною був зрілий майстер.

До 1986 року я працював разом із ним: планування репертуару, введення солістів у вистави, гастрольно-концертна діяльність, прослуховування і прийом на роботу молодих виконавців, – жодного творчого питання я не міг вирішувати без обговорення й погоджування із головним диригентом. Пам’ятаю, як нинішнього завідувача кафедри сольного співу нашої академії Олександра Дяченка одразу після закінчення консерваторії узяли в трупу, – коли Турчак почув його блискучий голос у партії Ленського, то сказав, що іншого співака йому не потрібно…

Стефан Турчак мав магнетичний вплив на музикантів оркестру і коли ставав за пульт, усі підпорядковувалися лише йому.

Мабуть, ми дещо подібні з ним: обидва з села, без початкової музичної освіти вступили до училища, потім до консерваторії. Ця близькість доль можливо й спонукала мене писати про нього багато статей із розумінням того, що переді мною великий музикант ХХ століття.

Стефан Турчак – перший, хто вивів українську оперу на міжнародну арену. У 1982 році ми вперше вивезли на всесвітньо відомий Вісбаденський фестиваль, який щороку проходить у Німеччині, оперу «Тарас Бульба» Миколи Лисенка – і вона прогриміла на весь світ. Дирекція фестивалю не хотіла її включати до програми, але коли німці у 1981-му приїхали прослуховувати репертуар (йшлося ще про «Катерину Ізмайлову» Дмитра Шостаковича, «Хованщину» Модеста Мусоргського, «Лючію ді Ламмермур» Гаетано Доніцетті), Турчак сказав, що ставитимемо «Тараса Бульбу». Директор фестивалю мадам Шльоссер заперечила, на що Маестро відповів: «У такому разі Київська опера на фестиваль не поїде». Зауважу, що тоді ще не було такої демократії, як зараз, але Турчак не побоявся, проявив характер, силу волі й мужність істинного українця. Коли виступ на фестивалі відбувся – 20 хвилин не могли закінчити виставу, це був грандіозний успіх геніальної української опери.

Таким чином, ми і співпрацювали, і товаришували. Про Стефана Турчака я написав три книги, одна з яких вийшла 2013о у видавництві «Либідь» і стала «книгою року». Я захистив докторську дисертацію по творчому методу Турчака і став ініціатором та організатором конкурсу диригентів імені великого Маестро.

Хто допомагав реалізувати задум, надавав ідейну, матеріальну, врешті-решт, моральну підтримку?

Перший національний конкурс – це 1994 рік (Турчак помер у 1988-му, невдовзі після свого 50-річчя). Дуже допомагало Міністерство культури (я тоді був начальником музичного відділу й заступником начальника главку Міністерства культури України), підтримали мене також в Адміністрації Президента – Леонід Кучма особисто посприяв тому, щоб Конкурс імені Стефана Турчака відбувся. Другий національний конкурс у 1998 році вже легше було організовувати.

Будучи заступником міністра культури України, я порушив питання у Кабінеті Міністрів про зміну статусу конкурсу на міжнародний. Так сталося, що президент призначив мене тоді на дипломатичну роботу: я працював радником Посольства України в Москві. Але процес контролював прем’єр-міністр Юрій Єхануров, який у 2005 році підписав Постанову Кабміну про започаткування Міжнародного конкурсу диригентів імені Стефана Турчака раз на чотири роки (засновники – Міністерство культури та Київська міська держадміністрація). Я гордий і щасливий з того, що ми провели у 2006-му Перший, а у 2010-му – Другий міжнародні конкурси. На жаль, 2014-го конкурс не відбувся, – адже саме тоді розгорталися трагічні події на Майдані Незалежності..

Розкажіть якою людиною був Стефан Турчак.

То був чоловік надзвичайно толерантний, м’який, із сонячною посмішкою, світлим ясним поглядом… Попри неймовірні витримку, виваженість дуже вразливий: навіть одним словом його можна було образити. Але коли працював з оркестром – перетворювався на Турчака-бурю, Метра, котрий веде за собою колектив. Для нього не існувало жодних темпоритмічних чи інтонаційних складнощів – він домагався від виконавців найвищого результату, вважаючи, що вони мусять долати будь-які труднощі, бо є віртуозами своєї справи. Умів об’єднати всіх, бо диригент – це лідер.

Гізела Ципола – відома на весь світ співачка, дружина митця згадує, що для Стефана Васильовича в усьому були важливими навіть найдрібніші деталі: ніколи не одягав уранці та ввечері одну й ту саму сорочку, мав багато диригентських паличок, серед яких обирав потрібну перед початком виступу… Як йому, перебуваючи постійно в центрі уваги музичної спільноти, вдавалося підтримувати стосунки в колективі, з колегами?

Гізела Ципола

Стефан Васильович був дуже дружелюбним. Вони з дружиною часто приймали гостей удома, де не раз бував і я (на вудиці Рєпіна, 4, зараз Терещенківській). Нині на будівлі знаходиться меморіальна дошка, яку ми урочисто відкрили під час Першого національного конкурсу. Серед присутніх на церемонії був Євген Станкович – один із його найкращих друзів, якого Турчак «втягнув» у театр (1982 року відбулася прем’єра геніального балету «Ольга» Станковича до 1500-річчя Києва). Близькими друзями Турчака були також Анатолій Шекера – талановитий балетмейстер, Іван Карабиць – композитор, співаки Юрій Гуляєв, Євгенія Мірошниченко, Володимир Федотов, інші режисери, актори, диригенти, художники… Коли Стефан Васильович йшов Хрещатиком, усі йому посміхалися, а він їм махав рукою, знімав перед ними капелюха. Здавалося б, звідки така шляхетність? Адже батьки померли рано, виховували хлопця дідусь і бабуся у селі під Львовом. Але ще в дитинстві у нього виявився дар перевтілення – хлопчик міг, за розповідями бабусі, переконливо зіграти якусь роль, – мав акторські дані. Отже, дитина була талановитою і з неї вийшов видатний майстер.

Викладачі академії, які були студентами у 1970-80-х роках, згадують, що частенько замість пар ходили на репетиції консерваторського симфонічного оркестру, котрим тоді керував Стефан Турчак, таким вражаючим, захопливим було це «дійство»… Відомо, що працювати зі Стефаном Васильовичем було нелегко, оскільки він відзначався гіперпрацездатністю, чого вимагав і від інших. А як будувалися ваші взаємини?

Ми мали довірливі стосунки. Як заступник директора театру, я мусив опікати головного диригента. Співпраця з ним була приємною. Пам’ятаю, ми повезли балет «Ольга» до Чехословаччини у 1983-му (мали чотири вистави: Прага, Брно, Братислава, Кошице) – грандіозна трупа на 200 осіб, великий оркестр… Якось під час перерви Турчак запропонував пройтися по музеях. Іншим разом, побачивши мене на уроці з хором, Стефан Васильович запросив до свого класу: «Я вбачаю у вас великий диригентський потенціал», – сказав він. Але на той час я вже пішов науковою стезею захистив кандидатську дисертацію.

Повертаючись до конкурсу, хочеться побувати трішки «за кулісами». Хто нині бере участь у його організації, забезпечує фінансову підтримку?

Міністерство культури, за що я дуже вдячний. Разом із членами журі від України Євгеном Савчуком і Володимиром Сіренком ми були у міністра культури Євгена Нищука. Він сказав: «Конкурсу бути!» Призначив дату 26 листопада і дотримав слова (це дуже важливо для молодого політика). Державній установі «Арт-Україна» на чолі з директором Оксаною Фещак, її заступником Валентином Козаченком було доручено зайнятися проведенням заходу. Мені з ними легко працювати. Я гордий з того, що конкурс нарешті відбудеться! Світле ім’я видатного українського диригента не «кане в лєту» . Йдеться про престиж української музичної культури! Я очолюю провідний музичний виш держави і повинен про це турбуватися. Безкоштовно надається зал, у заході беруть участь проректор із творчих питань Леся Олійник, науково-організаційний відділ на чолі з Ольгою Голинською, – ми все робимо, щоб було тепло, зручно, красиво, щоб конкурс пройшов на високому професійному й організаційному рівні.

Програма змагання варіюється, хоча обов’язкові твори лишаються усталеними, – щоб конкурсант зміг продемонструвати «школу». Як добиралися конкурсні твори?

Цим займалася ініціативна група на чолі з Євгеном Станковичем у складі Алліна Власенка, Володимира Сіренка, Сергія Голубничого і мене (але я більше довіряю симфонічним диригентам). Ми зважаємо на відповідність рівня, адже у міжнародному конкурсі беруть участь диригенти віком до 35 років, які вже 5-10 років працюють з оркестрами. У репертуарі твори Бетховена, Чайковського, Прокоф’єва, Малера, Колодуба, Скорика, Лисенка. Обов’язковий твір третього туру – «Симфонієта» Євгена Станковича, яскрава композиція, яка, мабуть, не всім буде «по зубах».

Хто з учасників попередніх конкурсів найбільше вам запам’ятався?

Віктор Плоскіна

Лауреатів перших премій знає тепер увесь світ. Мене вразив Віктор Плоскіна, котрий, отримавши другу премію на Першому національному конкурсі, став переможцем Другого (він диригував дуже складний «Карпатський концерт» Мирослава Скорика у фіналі в філармонії). Я у захваті від творчого зростання учасниці Першого міжнародного конкурсу Ольги Радчук, яка одержала другу премію. Дуже гарно показав себе Сергій Голубничий (нині головний диригент нашої оперної студії) – лауреат першої премії Другого міжнародного конкурсу. Олексій Богорад із Росії (друга премія на Другому міжнародному) – дуже професійний музикант, Рашид Нігматуллін (перша премія на Першому національному конкурсі) – диригент Ташкентського театру опери та балету. До речі, випускник нашої консерваторії, серб за національністю, Мікіца Євтіч став лауреатом першої премії на Першому міжнародному…

Цьогоріч у програмі конкурсу задіяні учасники та члени журі з понад тринадцяти країн. Чи існували якісь квоти при відборі конкурсантів?

Заявок було дуже багато. Проте до першого туру допущено 21 учасника (це максимум, оскільки за умовами кожен диригент у першому турі повинен 20 хвилин працювати з оркестром).

Сергій Голубничий

Коли конкурс став міжнародним, чи можна стверджувати, що він посів місце в ряду з такими музичними змаганнями світового рівня, як Безансонський міжнародний конкурс молодих диригентів (Франція), Конкурс диригентів Донателли Флік (Англія), Міжнародний конкурс диригентів імені Гжегожа Фітельберга (Польща) та іншими?

Голландський конкурс імені Кирила Кондрашина, Конкурс імені Джузеппе Верді в Італії, Міжнародний конкурс молодих диригентів імені Іллі Мусіна у Санкт-Петербурзі, переможцем якого була Вікторія Жадько… Наш конкурс нічим не гірший від названих.

Якими ви бачите перспективи подальшого розвитку конкурсу?

Конкурс диригентів – це імпульс для майбутнього. Я страшенно переживав, коли не відбувся конкурс у 2014 році. Загубити конкурс дуже просто – досить припинити його фінансування. Зберегти ж, примножити славу, розширити сферу, надати молоді можливість змагатися, а не «варитися у власному соку», їздити на конкурси у різні країни – це стимул. Тому нехай живе Конкурс імені Турчака, нехай живе оперно-симфонічне диригування – у нього дуже велике майбутнє. Люди мають відходити від маскультури, бруду інтернету, телебачення, вибирати кращі класичні зразки, і саме на таких конкурсах це можливо. Тому нехай перемагає найталановитіший!

Щиро дякую вам, Володимире Івановичу, за цікаву розмову. Сподіваємося, що Третій міжнародний конкурс диригентів імені Стефана Турчака стане справжнім музичним святом і чекатимемо від нього відкриття нових талантів!

Дарина ЧАМАХУД

Share Button