Володимир Шейко: «Поки йде війна, Україна має говорити з усім світом…»

205

11 липня у Великій концертній студії звукозапису Українського радіо в Києві відбулася непересічна подія – презентація масштабного музичного проєкту «Меседж з України». У яскравому, натхненному виконанні Заслуженого академічного симфонічного оркестру Українського радіо під орудою головного диригента і художнього керівника, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Володимира Шейка звучала західноєвропейська класика та українська музика. Після концерту нам вдалось поспілкуватися з автором ідеї Володимиром Шейком. Він розповів про історію, мету проєкту і найближчі плани

– Володимире Олександровичу! Розкажіть, будь ласка, як народився ваш проєкт «Меседж з України».

– Це сталося вже після початку війни. Багато музикантів виїхало за кордон. Хтось почав провадити там волонтерську діяльність, чимало митців віднайшло можливості виступати у благодійних концертах на підтримку України. Зокрема, Богдана Півненко, Олександр Пірієв, солісти, з якими ми завжди працюємо, прекрасні тенори, сопрано, інструменталісти, усіх годі й перелічити.

До мене звернулися телефоном іноземні колеги й запитали: чи можна зробити проєкт про Україну для закордону? То було ще 1 квітня. Ми почали працювати на цю тему. Насамперед я дізнавався щодо правил та юридичної процедури виїзду, допустимої кількості людей, – все ж таки йдеться про великий симфонічний оркестр. Потім стали підбирати програму.

Концепція, яка мусила відрізнятися від інших, вималювалася одразу. На емоційному рівні всі мої друзі, партнери в один голос казали, що ми маємо говорити про Україну обов’язково мовою України – засобами музики, живопису, кіно – загалом українського мистецтва.

Паралельно змінювався час. Адже ми перебували в розрізі реальної історії – тих страшних, жахливих подій, загибелі багатьох людей. Вже були Буча, Ірпінь, бомбардували Харків, Чергнігів, орків відігнали від Києва… І водночас накопичувався досвід величезної та активної світової підтримки, яка широко розповсюджувалася. І я вирішив: оскільки Україна у своїй боротьбі не одна, то слід говорити про Україну й світ.
Було бажання подякувати людям, країнам за самовіддану допомогу й солідарність. І в концерті цього проєкту ми спланували представити: в першій частині світове – європейське, американське, англійське, а в другій – українське мистецтво.

– А ви в Києві були весь час?

– Спочатку в Києві, потім на Західній Україні, після того повернулися… Ті сторінки ми вже перегорнули, але ніколи їх не забудемо.

…Вам може здатися, що я трошки відступаю від теми, однак хочу зауважити таке. Я думаю, що в часи тяжких випробувань – воєн, криз тощо –народжувалося найбільше видатних творів в історії людства. Згадаймо, приміром, кінець 1920-х – 1930-ті роки. Тоді багато було написано шедеврів, хітів… Серед музичних явищ у пам’яті спливають імена Джорджа Гершвіна, Дмитра Шостаковича, наших Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького та інших…

– А з чим, як гадаєте, це було пов’язано?

– Причин кілька. Слід враховувати, що на той час не так давно закінчилася Перша світова війна, почався тоталітаризм, репресії, розвився страх у людей – підсвідомий, тяжкий. А в Італії та Німеччині культивувався фашизм, ідеї національного самолюбування і величі нації. Там тоді відновили роботу театрів. В Італії був заснований знаменитий музичний фестиваль «Флорентійський травень». Тобто в тоталітарних нацистських режимах мистецтво підтримувалося.

– Бо воно слугувало цим ідеям.

– Так! А в інших країнах панували страх, хвилювання, залякування населення, яке потім вилилося в переслідування. У Радянському Союзі були жахи голоду, знов-таки залякування, розстріли, репресії. Тобто в наших митців було від чого писати сильні трагічні, а тому й героїчні твори. Ці видатні композиції – своєрідна реакція на потрясіння.

І, добираючи програму для проєкту, про який ми розмовляємо, я одразу зупинився на одному з сучасних таких шедеврів. «Меседж з України» Івана Небесного написано як результат глибокого шоку, пережитого автором, і датовано 2014 роком. Ми вперше виконали цей твір у рамках київського міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону».

– То був симфонічний концерт у Великому залі консерваторії. Але якось в інтерв’ю Іван зазначив, що музику було створено за деякий час до подій на Майдані.

– А я так і думав. Це відчувається в образно-музичній драматургії: ось-ось має щось статися, але ще нема трагедії. Творці, митці, особливо композитори часто звертаються не до конкретики, а до конфліктів – емоцій людини, входження і виходу з колізій. І ми маємо загальну картину втіленого змісту. Твір Небесного став пророцтвом, тому що митці є ясновидцями.

Цей «Меседж з України» мене приголомшив. Легенда про щасливу країну, яка прокидається серед квітів, співу птахів – серед краси. І потім відбувається вторгнення. Один, два, чотири рази стаються якісь просто обвали загрози і на цьому тлі виникають зловісні завивання електрогітари. Тут протиставлені симфонічний оркестр і електрогітара, що використана як диявольський голос.

На противагу цьому голосу постає хор ченців. Чоловічий хор співає молитву «Господи, помилуй нас…» Гітара солює, височить над усім, вона руйнує, атакує, домінує, а потім поступово затихає. Та ченці все йдуть уперед… Це дуже яскраво. Далі обвали завершуються, гітара замовкає, а хорал – звернення до Бога – лишається…

– Хресний хід…

– Так, так! І після цього звучить реквієм. Гітара вже має людський голос, що асоціюється із жіночим плачем, відчаєм, криком. Це мене неймовірно вразило. Такі пласти!.. Іван – унікальний, модерновий, дивовижно талановитий композитор.

Я виконував цей твір «Меседж з України» кілька разів. І коли ми формували концерт, я вирішив, що слід так назвати всю програму. Бо зараз Україна надсилає усім меседжі болю, страждань, прохання допомогти, а також героїчні слова, заклики до світу бути стійким у боротьбі за своє майбутнє, – таким як Україна. І це звернення стало знаковим.

– А як відбирали інші твори?

– Ми захотіли висловити щиру вдячність нашим друзям-країнам, котрі по-справжньому, дієво підтримують. Шукали твори форматом 5-7 хвилин, щоб це було цікаво. Але держав дуже багато й концерт не може містити понад 30 номерів. Ми почали їх об’єднувати в групи. Приміром, був такий концепт, що увертюра «Фінляндія» Яна Сібеліуса представлятиме північні європейські країни.

Утім варто враховувати, що йдеться про симфонічний концерт. Публіка приходить не на політичний мітинг або якусь подію на площі. Вона хоче почути художній продукт – програму, присвячену чомусь. І тому ми обрали хіти симфонічної музики різних країн.

З нашого українського надбання представили твори Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Ігоря Щербакова, Івана Небесного, Сергія Круценка.

Є у нас і відеоінсталяції. Їх поки що дві, тому що не можна перетворювати концертну студію на кінозал, а оркестр не повинен виступати в ролі тапера.

За основу першої взяли твір Івана Небесного. Це – легенда про Україну, красива казка, котра закінчується знаком запитання, бо ніхто не знає як і що буде далі. Ми віримо в перемогу, вкладаємо в її наближення всю душу, але через що для цього доведеться пройти і як довго – нам не відомо. Тому й зроблено цей публіцистичний хронікально-симфонічний фільм.

Потім виникла і наступна історія. Ми свого часу записували музику до кінофільму «Хайтарма» Ахтема Сеітаблаєва. Це – відомий актор, режисер, геніальна світла людина. Він склав справжню сагу про свій народ, Батьківщину, про історію кримських татар, які були депортовані за сталінського режиму. Стрічка у 2014 році отримала престижну міжнародну премію на кінофестивалі у Трієсті (Італія) як найкращий повнометражний фільм.

Музику до фільму написав Сергій Круценко, і симфонічну сюїту з цієї музики ми зіграли вперше при Президентові України 18 травня в День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Для нинішнього ж проєкту я попросив Сергія Круценка зробити відеофільм на цю сюїту.

На музику Івана Небесного відео готував Олег Павлюченков. Я до того процесу теж долучився, і ми разом відтворювали всі колізії. Робили це по тактах, по жестах, по криках…

– То було, мабуть, непросто. Адже музичний і відеоряд мали цілковито відповідати одне одному.

– Так! І не просто емоційно, а насамперед драматургічно. Я думаю, що в нас ця історія склалася. Там узяті кадри з фото- і телерепортажів різних каналів про нинішню війну в Україні. Ми вирішили не забирати їхні логотипи, аби було видно, що весь світ, буквально всі кричать про трагедію, плачуть і волають. Це було дуже важливо.

Щодо роботи Сергія Круценка, то ми не випадково згадали сильний фільм «Хайтарма», героїчне життя самого Сеітаблаєва і те, що він зараз воює на фронті. Депортація кримських татар – це історія 1944 року. Однак від неї простягається арка до теперішнього часу. Ми не показуємо цього, але всі знають, що депортація росіянами людей зі Сходу нашої країни відбувається прямо зараз і масштаби її жахливі! Перемістили вже мільйони – більше, ніж тоді кримських татар. Вони ж не розселяють людей на Кавказі, вони їх засилають у Якутію, на Далекий Схід, острови, – без права на виїзд.

– А дітей?

– У тому числі й дітей, причому багатьох віддають у чужі сім’ї. Це жах! Страждання українців далеко не завершилися. Україна всю свою історію потерпала від імперців. Я вже не кажу про раніші часи. А от лишень у попередньому столітті: то з’їзд кобзарів розстріляли комуністи, то голодом людей морили, то розкуркулювали, то репресували… Зараз українці вирішили покласти край цим поневірянням ціною своїх життів, і скільки те триватиме, – на жаль, ніхто не знає. Тому ця арка між трагедіями кримських татар і українського народу загалом зрозуміла.

– Це, безумовно, стане одним із сильних імпульсів проєкту «Меседж з України».

– Тепер щодо власне проєкту. Коли нині, на початку липня ми повернулися до роботи після перерви, то виникла ідея переформатувати усі наші концерти. У нас же в Об’єднанні «Музика» Українського радіо працюють різні колективи, багато чого заплановано наперед. Кожен артист мусить усіма силами й можливостями сприяти наближенню спільної Перемоги. І ми ухвалили колегіальне узгоджене рішення, що наші численні голоси повинні лунати як один і промовляти на весь світ про Україну. А отже проєкти «Шедеври», «Бенефіс», «Симфонічний мейнстрім» та інші віднині переходять у єдиний потік «Меседж з України».

– Тобто це не буде тільки п’ять концертів, як спершу планувалося?

– Наразі нам невідомо як усе далі складеться. Якщо ми повернемося до мирного життя, то відновимо й наші попередні цикли. Ми хочемо зберегти всі жанри: симфонічні, хорові, камерні, оркестру народної та популярної музики. Вони цікаві, різнопланові, різнобарвні, створюють прекрасний контент. Із дитячими проєктами зараз, ясно, складніше, бо більшість дітей батьки вивезли в інші регіони України й за кордон.

Тож ми вирішили все тепер робити в контексті «Меседж з України». Україна має говорити зі світом, принаймні поки йде війна.

Важливо, що ці програми знімаються телебаченням, записуються, ідуть у ротацію на Європейську мовну спілку. Наприклад, ми вперше зіграли увертюру Станіслава Монюшка – відомого композитора, засновника польської опери – до опери «Галька». Це унікальний твір, написаний ще у 1848 році. Коли ми його переслухали, то були просто зачаровані красою і сучасністю звучання музики.

Уже записали увертюру до фонду, зробивши подарунок полякам. А вони захотіли взяти для демонстрації не тільки увертюру Монюшка, а весь концерт, де лунають твори інших європейських та українських композиторів. Тож маємо подякувати полякам: ця музика у нашому виконанні досягне слуху польської громади, польських радіо- і відеоаудиторій.

Я сподіваюся, що й відеоконтент піде в ротацію. Існує загальна платформа, куди країни, члени Європейської мовної спілки, викладають пропозиції фондових записів, а інші учасники мають право брати звідти те, що їх зацікавить для використання. Приміром, минулого року суспільники-мовники взяли 54 наших твори для трансляції в ефірі – це досить багато.

Єдине, що мене хвилює, – як західна аудиторія сприйме відеосюжети, про які ми говорили вище. Адже ці кадри досить важкі для мешканців Західної Європи. Але ж не для Східної, бо поляки й прибалтійці теж чують сирени.

– Вони пам’ятають що таке війна…

– Вони пам’ятають що таке російські гості. Народи Польщі й країн Прибалтики – наші найближчі друзі, які ментально нам близькі. Вони розуміють, що у нас різні історії, але сусідські. Тож такі симфонічні фільми, які ми створили, думаю, знайдуть свого глядача й музика – слухача. Тому гадаю, що наше звернення пролунає.

– Ви казали, що з’ясовували можливості поїздок за кордон. Щось планується?

– Знаєте, все починалося з варіантів гастролей. Зараз вишукуються гранти для отримання нормальних умов для концертного туру. Цього хочуть наші партнери, бо все-таки йдеться про оркестр. Утім ситуація, чим ближче до «опалювального сезону», весь час змінюється. Подивимось, що буде далі…

Коли митці подорожують по діаспорах, – то одна річ: свої своїх приймають. А от коли ми прямуємо, скажімо, до Німеччини, – то зовсім інше. В перші дні війни був шалений попит на наших артистів: запрошували всі філармонії й концертні зали. Сьогодні контекст інший, – на нього почала впливати, я так розумію, політика.

Ми зараз маємо виходити на цей ринок не просто на дружніх умовах, а за наявності дуже гарно сформованого контенту, якісного матеріалу. Від приймаючих сторін це буде вже не гуманітарний прихисток, а партнерство. Але потрібно, щоб вони змогли витримати побачене й почуте. Це теж слід збалансувати.

– Ваші відеоінсталяції, підсилені музикою, – дуже експресивні, вони справді вражають у саме серце навіть певною мірою підготовану публіку.

– Це правда. Ясно, що слухачі-глядачі мають піти не зруйнованими з концерту. Тут є проблема. Ми думали поставити два відео поспіль. Потім зрозуміли, що й самі не витримуємо такого. Продиригувати, подивитися, взяти участь у цьому емоційно – дуже складно. Це слід розуміти, якщо робити європейський тур. Усе мусить бути на високому презентаційному й водночас зрозумілому будь-кому рівні. Україна виступатиме як сильна країна. Вона має вагомо, переконливо говорити про себе з точки зору благородства, гідності й гуманізму.

Кожен час диктує своє. Країни Європи, Америка, Канада та інші зробили колосальну справу. Вони прихистили мільйони українців, у тому числі митців, які сказали своє слово. І Ансамбль Вірського, і Хор Верьовки, і Національний симфонічний оркестр України, і солісти Будинку органної музики, а також інші колективи… Усі мої колеги, друзі – просто молодці. Деякі з них отримали контракти, професійну розкрутку, а це вже не просто волонтерство. І тим самим Україна вивищується, наповнює собою світ, це прекрасно. Зараз ситуація така, що ми маємо йти далі з позиції країни, яка героїчно втрималася в нерівній боротьбі.

– Принаймні стоїть зараз, як не важко.

– Так! І готова рухатися вперед, несподівано для всіх, навіть для нас самих. Щоб люди були сильними – з ними потрібно говорити.

– Це, власне, одна з функцій мистецтва, його місія, – виховувати й говорити з людьми.

– Принаймні відкривати нові горизонти. Саме тому наш принцип: люди після концерту мають вийти просвітленими.

Ми хотіли завершити «Меседжем з України» Івана Небесного. Потім – увертюрою до опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, але все переформатувалось. Презентація проєкту відбулась 11 липня в одному акті. Ми почали з «Тараса Бульби» і завершили «Соло для оркестру» Євгена Станковича. І ми правильно спланували, – так, як нам підказав час. Якщо ми говоримо про просвітлення після страждань, то це – Станкович.

– Очищення, катарсис…

– Так! Світло, запитання в повітрі й розкриті небеса. Народ пішов здивований, шокований, може десь плакав, пережив сильні емоції, але потім просвітлився. Адже має бути вихід із цього всього.

– Оце й дає надію! То були неймовірні відкриття! Бажаю, щоби ваш меседж почули в усьому світі. Я в це вірю. І, власне, заради цього все робиться. І це буде та лепта, котру може внести українська культура в загальну справу, в рух України до Перемоги.

– Дякую!

Бесіду вела Ольга ГОЛИНСЬКА

Фото Олега ПАВЛЮЧЕНКОВА