«У житті кожного з нас є моменти, які ніколи не повторяться. Це щемливе відчуття пройденого шляху, дитинства, першого кохання – меланхолійний настрій із надією, що майбутнє буде інакшим», – так Іван Остапович, композитор і диригент, охарактеризував свою Третю симфонію «Те, чого ніколи не буде», прем’єра якої відбулась 29 серпня у Львівському органному залі у виконанні Луганського симфонічного оркестру
Сама назва твору вже налаштовувала слухачів на філософський настрій і запитання – а що ж саме в моєму житті вже не повториться? Чи почую я серед звуків оркестру саме те, що втратив/-ла? Спільним залишався простір залу та оркестрове звучання, що навіювало звукові образи. Прем’єру доповнювали тематично схожі частини Першої симфонії «Дерево снів» – «Перервана колискова», «Потаємне» та «Пісні кохання» для струнного оркестру.
Третя симфонія складається з 4-х коротких програмних частин, що не мають яскравого темпового чи тематичного контрасту, а радше створюють один настрій, що проникає скрізь. Тихе нюансування потребує уважного слухання, кожен інструмент наділений власною фарбою. Остапович створив автобіографічний твір, проте універсальний у досвіді людського життя, який можна не тільки почути, а й побачити, відчути запах, доторкнутись кінчиками пальців. Залежить які образи ви відчуєте в першій частині – «Що вчувалося мені в дитинстві?» – дещо меланхолійній, про світ, наповнений новими звуками та нескінченним літом десь у горах. Цей світ прекрасний, але дивишся на нього з деяким острахом (це слухачам допоміг відчути ляскіт ударних інструментів).
Важливу роль у партитурі Остапович відвів трубі – вона виділяється звучанням у кількох частинах твору. Як-от у другій («Вітер») утілені передчуття грози. Імпресіоністичні тембри оркестру, гуркіт ударних десь вдалечині й труба, що нагадує гарчання автомобільного двигуна, котрий відмовляється працювати. Вітер – це лише попередження, що гроза застане тебе зовсім скоро, а втекти від неї не вдасться.
Зовсім інакше труба звучить у «Відстані» – третій частині. Тепер це дует із характерним блискучим тембром і закличною, вимогливою інтонацією. Можливо, саме вона стала причиною відстані? Трубам контрастує весь оркестр – м’яко та плинно ведуть свою тему струнні та флейти. Зрештою, залишається тільки флейта, самотність якої підсилює відсторонений тембр челести.
«Любов», фінал симфонії, звучить наче застиглий у часі – челеста з «Відстані» змінюється на повторюваний мотив, – так може падати сніг або цокати годинник. Це створює щемкий і тужливий фон, що контрастує з теплою темою у струнних (які традиційно використовують для теми кохання). Емоційно насичена, вона огортає залу хвилями, та не знаходить продовження, затихаючи вже в тембрі дерев’яних духових. Аж раптом – крик. Тільки не людський, а цілого оркестру – короткий вигук, сповнений незгоди та розпачу.
А далі знову відстань – лунає далекий звук челести (те, що було й зникло) та низькі ноти фагота (те, з чим ми залишаємося наприкінці). Опісля концерту ще деякий час залишалося відчуття світлого смутку, бажання сповільнитись, щоб схопити ту мить, яка теж уже не повториться.
Прем’єра симфонії незабаром з’явиться у застосунку Ukrainian Live Classic – проєкті Львівського органного залу, де можна познайомитись ближче з українською класичною музикою.
Анна КУЗИК
Фото Олександра КИРИЛОВЦЯ
