У цивільному житті – керівниця дитячого хору. Сьогодні Ольга Брежнєва – капітан 5-ї окремої штурмової Київської бригади. У цьому інтерв’ю вона розповідає про боротьбу зі стереотипами щодо жінок-митців у строю і пояснює, чому мистецький досвід стає справжньою суперсилою на фронті. А також ділиться несподіваною паралеллю: чому загартовані боями штурмовики часом так схожі на дітей?
– Пам’ятаєте реакцію ваших рідних на рішення долучитися до лав оборони? Як ваші колишні вихованці з дитячого хору та ансамблю «Смайлик» сприйняли те, що їхня викладачка стала військовослужбовицею? Чи підтримуєте ви зв’язок із ними зараз?
– Для рідних це рішення стало важким випробуванням. Вони багато чого не знали про те, як у мене проходить служба, адже я не хотіла, щоб вони нервували і переживали ще більше. Через пів року від початку моєї служби я вже опинилась у зоні бойових дій – то був 2020-й. Це виявилося великим стресом і для мене, і для моїх близьких. Батьки були й залишаються моєю головною опорою. Ніхто мене не розуміє краще, ніж вони… Вже коли пройшло кілька років служби, мама якось сказала: «День, коли ти підписала контракт, був для мене найстрашніший…» Але вони прийняли мій вибір із повагою та величезною любов’ю.
А з дітьми із хору та ансамблю все було інакше і набагато болючіше. Вони дуже переживали, що я залишу їх. Їм було важко збагнути: як їхня викладачка, з якою вони співали й сміялися, раптом має все кинути й піти на війну. Боялися, що втрачають мене. Тому мені довелося довго пояснювати їм, що я йду не від них, а заради них, – щоб захистити їхнє право співати у вільній країні. Із багатьма своїми учнями я на зв’язку, вони вже дорослі й дуже підтримують мене та пишаються.
– Музика передбачає глибоку емоційність, тоді як військова служба вимагає суворої дисципліни. Як відбувалася ваша особиста трансформація і що було найважчим під час адаптації до армійських реалій?
– Насправді музика та армія ближчі, ніж здається на перший погляд. Хороший музикант знає, що таке сувора дисципліна: це години репетицій, залізна відточеність рухів і вміння працювати в команді, де кожен слухає іншого. Моя трансформація полягала у тому, що емоційність просто змінила вектор. В армії ти не перестаєш відчувати, але вчишся ховати ці емоції глибоко всередину, щоби вони не заважали діяти наказам.
Адаптація відбувалася на кількох рівнях, і кожен мав свої тригери. Спочатку це був суто побутовий шок: абсолютна відсутність звичного життя, комфорту і повністю ненормований графік, де ти більше не контролюєш власного часу.
Але згодом прийшло набагато важче випробування – втрати серед особового складу, побратимів У музиці ти звик віддавати емоції людям, ділитися живим. А в армії тобі доводиться бачити, як це життя обривається. Музиканти сприймають світ оголеним нервом, однак тут я була змушена наростити «броню», аби біль від втрати не паралізував, а перетворювався на холодну дисципліну й лють. Це і була найтяжча трансформація – навчитися тримати стрій, коли зсередини тебе розриває біль.
– Цивільний досвід допомагає вам сьогодні у військовій службі?
– Так, дуже. Керувати дитячим хором – це як командувати військовим підрозділом: ти мусиш бачити загальну картину й водночас чути кожного окремо. Мій цивільний досвід навчив мене головного – працювати з людьми та об’єднувати їх заради спільної мети. Різниця лише в тому, що раніше нашою метою було гарне звучання на сцені, а тепер – чітке виконання бойових завдань заради Перемоги.
– Як військовослужбовиці та офіцеру, із якими стереотипами щодо жінок в армії вам доводилося стикатися, і як змінювалося ставлення побратимів у процесі спільної служби?
– Головний стереотип – це сумнів у тому, що жінка-митець може проявити твердість як офіцер. На початку служби завжди присутній момент «притирання», коли до тебе приглядаються з певною недовірою і приниженням. Але в армії все вирішують твої вчинки. Ставлення змінювалося по мірі того, як ми разом проходили через труднощі. Коли ти доводиш свій професіоналізм, скепсис зникає. Сьогодні ми – єдиний організм, де немає «чоловіків» чи «жінок», а є військовослужбовці, котрі разом виконують свій обов’язок.
– Чи можна порівняти військових у підрозділі з дітьми в хорі? У чому ви бачите схожість, а в чому – принципову відмінність?
– Схожість – у базових людських потребах. Військові, як і діти, мають величезну жагу турботи й емоційної підтримки, хоча дорослі чоловіки ніколи в цьому не зізнаються. Командир, як і керівник хору, мусить помічати, коли хтось «фальшивить» не від того, що не вміє, а через те, що втомився або переживає внутрішню кризу. І дітям, і бійцям необхідне відчуття безпеки.
Але фундаментальна відмінність – це відповідальність і ціна помилки. У хорі ми працюємо заради мистецтва й оплесків, а невдачу можна виправити на наступній репетиції. В армії ж ми діємо в небезпечних умовах, де від твоїх рішень як офіцера дуже багато чого залежить…
– Музика лікує душу. Чи залишається у вашому нинішньому житті місце для співу або музики?
– Зараз моє музичне життя поділене на мінімум і максимум. Базовий мінімум – то мій телефон і плейлист із музикою з минулого життя, який рятує у найважчі хвилини на службі. А розкішний максимум – це шанс під час відпустки потрапити на концерт хорової музики чи в органний зал. Живий звук, велич органа та гармонія голосів – найкраща терапія, яка повертає мене до життя і дає ресурс служити далі.
– Якби ви зараз мали можливість звернутися до колег-музикантів чи викладачів, які вагаються щодо свого місця під час війни, що б їм порадили?
– Якщо відчуваєте внутрішній поклик діяти рішучіше – не бійтесь армії. Творча дисципліна, вміння чути колектив і працювати на спільний результат, які ви здобули в музиці, стануть вашою суперсилою. Головне – знайти власне місце, де ваш потенціал принесе максимум користі нашій спільній Перемозі.
– Якою ви бачите капітана Ольгу Брежнєву після нашої Перемоги – чи є у ваших планах повернення до викладання сольного співу та керівництва хором?
– Справа в тому, що ця клята війна мене дуже змінила. Вона надто глибоко перекроїла мої внутрішні цінності й випалила ту безтурботну легкість, яка потрібна для роботи з дітьми. Саме тому я розумію, що повернутися до тієї самої річки вже не вийде.
Музика назавжди залишиться моїм особистим прихистком і ліками для душі, але професійно моє майбутнє після Перемоги, швидше за все, буде пов’язане із допомогою тим, хто проходитиме шлях повоєнної адаптації. Я тут потрібна…
Матеріал підготовлено в межах національного проєкту «Ода стійкості»
За підтримки Українського культурного фонду
Фото надані організаторами проєкту
