Жодного разу не пропустив Одеський національний академічний театр опери та балету започаткований ним у 2015 році міжнародний фестиваль мистецтв із романтичною назвою «Оксамитовий сезон в Одеській опері». Не відміняв серпневі мистецькі імпрези, попри ковід, не зупиняв проведення навіть під час жорстокої війни
Цьогорічний, уже ХІ, «Оксамитовий сезон» продовжив обраний ще в перший воєнний рік «жанр» маратону під назвою-меседжем «Об’єднані мистецтвом». Запропоновані нинішнім фестивалем десять сценічних подій сфокусували стратегічну «політику» Одеської національної опери, на сцені якої, поряд із традиційним зарубіжним репертуаром, «на рівних» були б представлені зразки класичного та сучасного українського музичного театру. І втілює він свою концепцію дуже успішно, вдаючись до сміливих експериментів, насамперед, замовляючи українським композиторам нові опери й балети.
Наприклад, під час останнього «Сезону» поряд із героями «Жизелі» Адольфа Адана, «Паяців» Руджеро Леонкавалло, «Кармен» Жоржа Бізе й «Турандот» Джакомо Пуччині на сцені діяли персонажі опер «Катерина» Олександра Родіна, яка і розпочала фестиваль, «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського та балетів «Красуня й Чудовисько» Івана Небесного та «Сніг у Флоренції» Золтана Алмаші. Опера Родіна й балети Небесного та Алмаші були створені саме на замовлення Одеської опери, а невдовзі готується прем’єра, і теж на замовлення театру, ще одного українського балету – «80 днів навколо світу» Івана Небесного за відомою пригодницькою історією Жуля Верна.
Мені пощастило спостерігати успіх двох подій цьогорічного «Сезону» – справжній тріумф прем’єри «Сніг у Венеції» Золтана Алмаші й творчині хореографії та авторки лібрето Олесі Шляхтич (про цей балет ви можете почитати в моїй публікації «Сніг у Флоренції» мовою танцю та музики» в інтернет-виданні Zbruch, 29.09.2026). Окремою акцією «Оксамитового сезону» стала також концертна програма «Музичні автографи часу: Одеський вимір», що є частиною масштабного стратегічного проєкту «Нова музика України», авторка якого – генеральна директорка та художня керівниця театру Надія Бабіч.
Камерний концерт «Музичні автографи» відбувався в досить несподіваному місці – у розкішному арт-просторі театру, тож був оголошений як «Бельетаж-імпреза». Саме так: Одеська опера розширює виконавські та сценічні можливості, використовуючи й унікальні особливості історичної будівлі. Скажімо, мало який театр має таку глибину і розмір підземної частини: в приміщенні одеського закладу вона сягає кілька поверхів униз, де могла проїхати запряжена кіньми підвода.
Так от, у цьому театральному підземеллі нині облаштовані не лише впорядковані укриття, а й камерні музичні «оази». А в самій залі, крім вистав, проходять також концерти орґанної музики.
Не дивно, що аудиторія театру значно розширилась під час війни. Чимало вистав і перформансів колектив адресує дітям, готуючи особливі імпрези «для всієї родини», які збирають різні покоління. Ясна річ, поважними глядачами за роки війни стали родини полеглих захисників вітчизни, військові та їхні сім’ї. Лише впродовж останнього театрального сезону близько десяти тисяч воїнів ЗСУ були свідками музичних подій Одеської опери!
Тож красень-театр у центрі Одеси є центром мистецького життя міста – його історичної й сучасної музичної культури. Важливо і те, що Одеська опера надає свій простір талановитій молоді. Варто нагадати про юні обдаровання – переможців конкурсу «Odesa Music Olymp», для яких театральний майданчик стане, сподіваюся, першим серед європейських концертних сцен.
Цілком природно, що в афіші «Оксамитового сезону» з’явилась досить несподівана, як для оперного театру, програма-ретроспектива композиторської творчості рідного міста «Музичні автографи часу: Одеський вимір». Адже Одеса має неповторну музичну історію й розмаїту палітру досягнень композиторів, які тут жили й творили. Власне, саме так розгортала свою розповідь-супровід авторка й організаторка цієї чудової презентації – досвідчена професіональна знавчиня музичного процесу Людмила Сергійчук.
Насичену концертну програму пані Людмила склала з різних часових вимірів і стильових автографів. За хронологією «найстаршим» із них є Олександр Красотов – родоначальник школи з кількох композиторських поколінь. Його лірична «Українська пісня» відлунювала вічну, не залежну від часу красу народних мелодій.
Іншими стильовими автографами відрізнялись твори двох, чи не найвідданіших своєму Наставнику, а нині мало не найвідоміших у європейському музичному світі його вихованок – Юлії Гомельської та Кармелли Цепколенко. Йдеться про трагічну сповідь-монолог (міні-оперу) «Непрошептані слова» Юлії Гомельської та моторошно-пронизливу Арію Примари з опери «Доля Доріана» Кармелли Цепколенко.
Інакший почерк відчувався у музиці представників наступного, вже третього покоління Школи Красотова – в емоційно напруженому солоспіві Ганни Копійки «Усе моє» на вірш Ліни Костенко та драматичному Скерцо для струнного оркестру Олексія Сурових. На мій погляд, дуже доречно далі прозвучали твори вихованців Школи Мирослава Скорика – «Пісня без слів» для скрипки та струнних Богдана Сегіна і молитовний Хорал для камерного оркестру Анни Гаврилець. Тому, в обраній пані Сергійчук програмі яскраві й самобутні голоси композиторів сприймались, як частина партитури сучасної музики України.
Справжнім відкриттям «Музичних автографів», а відтак «Оксамивого сезону-2026» став дебют в Одеській опері молодого талановитого диригента Олександра Перепелиці. Ми його добре знаємо, як організатора, керівника й диригента ансамблю Senza Sforrzando, пасіонарного «лоббіста» сучасної музики, передусім української, та одного з постійних учасників і організаторів знакового Міжнародного фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики». До слова, Олександр виявив себе не тільки професійним маестро, а й креативним аранжувальником: саме він переклав для камерного оркестру «Українську пісню», яку Олександр Красотов написав для ансамблю скрипалів.
Одкровенням для багатьох також стало мистецтво талановитої молоді: дуже яскраво виступили оперні співачки Юлія Терещук, Марина Наймитенко, а також солісти оперного оркестру Олександр Анісімов (скрипка), Олексій Кузьменко (флейта), Ігор Параду (фортепіано).
Вразила красою, силою, тембровою палітрою голосу й артистизмом Тетяна Муляр. Містику і загадковість образу Примари з «Долі Доріана» у її виконанні посилювали й зміни кольорових спалахів (художник світла Максим Дєдов), що загострювало емоційне наповнення музики Кармелли Цепколенко.
Готуючи «Оксамитовий сезон», Одеська опера авжеж використовує весь арсенал можливостей. Тож, творча креативність «Музичних автографів» була очікуваною, хоча й дещо несподіваною. Приміром, музичні образи «Скерцо» Олексія Сурових «доповнилися» дуетом чудових артистів балету Поліни Євтушенко й Ернеста Кирсенка в хореографічній постановці Олесі Шляхтич. Як і непередбаченим виявилося спілкування з Кармеллою Цепколенко, котра відкрила слухачам деякі секрети творчого процесу над оперою «Доля Доріана».
Зрештою, сама романтична аура золотого бельетажу, де звучали «Музичні автографи», теж «працювала» на успіх концертної програми. Відчувалося, що слухачі-глядачі сприймали «Бельетаж-імпрезу» на одному диханні, як суцільне театральне дійство, «режисоване» й супроводжуване вельми цікавими екскурсами пані Людмили Сергійчук.
Словом, «Музичні автографи часу: Одеський вимір» укотре презентували надзвичайно розмаїту, глибоку та яскраву творчість сучасних українських композиторів. Переконана, що наступний «Оксамитовий сезон» продовжить повертати, знайомити і відкривати нові імена музичної Одеси.
Леся ОЛІЙНИК
Фото надані авторкою статті
